Українська діаспора передала в Музей національно-визвольної боротьби Тернопільщини близько 3,5 тонн так званого гуманітарного вантажу. Це – газети, книжки, альманахи 40-80-х років, видані в Німеччині та Великобританії. Є українською мовою, а є і переклади праць Левка Лук’яненка та Ярослава Стецька на німецьку та англійську. Деякі видання – варті особливої уваги.
Заступник директора музею з наукової роботи, кандидат історичних наук, Сергій Волянюк водить із кабінету в кабінет. На дверях кожного – таблички. “Клас духових інструментів” або “Клас струнно-смичкових інструментів” – раніше в цьому приміщенні була школа мистецтв, зараз його передали музею. В самих кабінетах на підлозі та на підвіконнях всюди стоять коробки, повні книжок та брошур, газет та їх підшивок. Деякі навіть у целофанових пакунках – їх ще ні разу не відкривали, хоча книжки видали кілька десятиріч тому.
– Разом тут 3 395 кг матеріалів, – розповідає Сергій. – Все це передала діаспора. Торік ми сконтактували, вони запропонували передати книжки, якщо знайдемо кошти на те, щоб перевезти це все в Україну. Ми знайшли меценатів – і ось. В першому кабінеті, тому, де мали бути духові інструменти, зараз зберігають газети. “Голос правди” та “Шлях перемоги”, підшивка “Визвольного шляху” – у формі книжки-альманаху. – Ми сподіваємось, що це буде найповніше зібрання, принаймні в нашій області.
Все це видавала діаспора в Мюнхені та Лондоні. Потім ці матеріали передавали на територію України. В газетних статтях йде мова про шкільну освіту, про національно-визвольний рух, аналізують політичну ситуацію в Радянському Союзі. Ці газети були популярними за кордоном. “Шляхи перемоги” за 64-й рік. Ціна 0,6 німецьких марок.
– “Шлях перемоги” бере свій початок з часів діяльності УПА, – продовжує Сергій. – Під такою назвою приблизно з 1945-го року виходив пресовий орган воєнної округи “Говерля” – це територія сучасної Івано-Франківської області. Видання було популярним, тому на еміграції вирішили зберегти цю назву. Загалом це поширена практика. Таким чином емігрували і назви “Літопис УПА” – воєнної округи “Буг”. На Тернопільщині ж виходив військово-політичний часопис “Голос УПА”, газета “Голос правди” та інші.
Далі коридором, в кабінеті, де раніше вправлялись у грі на скрипці, тепер також живуть книжки. Поки що не на полицях, а в ящиках, в яких і приїхали з-за кордону. Частину надішлють в інші музеї, бо є дуже багато дублікатів.
– Велика кількість книжок – про часи “Єжовщини” (більш поширена назва Великий терор – період тотальних репресій в 36-38 рр.,”Єжовщиною” період називають, бо керівником народного комісаріату внутрішніх справ СРСР тоді був Микола Єжов – авт.). Є тут і художня література про події того періоду, нариси з історії української медичної освіти.
Найстарші видання датуються 46-48 роками, як, наприклад, збірка малої художньої літератури, чи “фізична географія”, видавництва “Заграва”. Є тут і книги 80-х років, приміром, переклади на англійську творів Ярослава Стецька. Деякі видання, видно, набирали на друкарській машинці. Одне із них – оповідання “Сонячні дзвони”, 1946 року. Діаспора також займалась перекладами класичної літератури на українську мову. Тож серед отриманих фоліантів є також і Кіплінг за ціною 9 німецьких марок. Є тут і дитяча література – казка “Їжак-миротворець”.
Найчастіше гроші на отакі видання збирали найпоширенішим тоді видом спільнокошту – під час колядувань та щедрувань.
– Організовували веснянки, збирали кошти також на національні свята. Життя та діяльність української діаспори були дуже організованими, тому зараз є чимало літератури ще з тих тиражів. Можна лише уявити загальні наклади, – пояснює Сергій Волянюк.
Діаспора вкладала багато зусиль у видавництво, розуміючи силу слова і важливість зафіксованого моменту. Література загалом різна: є тут і сухі звіти про проведені збори, є художня література, основою для якої стали власні спогади про пережите, є репортажі про засідки на повстанців, ‘ матеріали із поміткою “для внутрішнього організаційного використання” як наприклад на “Перспективах української національної революції”, автором якої є Степан Бандера. Видання вийшло в 1958 року – за рік до його загибелі. Є багато роздумів та закликів проти радянщини.
“В Україні кипить жорстока боротьба, не стихають стріли, не вгасають пожежі. На фабриках і в заводах, по колгоспах і поосібних господарствах, у школах і установах, у лісах і горах, в далекому Сибіру і Казахстані, скрізь стоїть український народ на визвольних барикадах. Стоїть скривавлений, але невгнутий, неподоланий, нескорений”.
Але одна справа: зібрати кошти і видати, і зовсім інша – передати це все на територію Союзу. Тому часто вдавались до відвертих хитрощів.
Сергій бере до рук невелику книжечку в яскраво-червоній палітурці з написом “Матеріали XXV з’їзду комуністичної партії України”. Київ, 76 рік. Але варто розгорнути на випадковій сторінці, а там “…до поневолених народів”, “….президія 5-го великого збору Організації українських націоналістів”. Під комуністично обкладинкою – література про діяльність ОУН.
– Все це задля того, аби було менше запитань, і щоб матеріали могли дійти на території України, – усміхається Сергій і гортає далі. – Тут також підбірка статей, загальна інформація про діяльність організації – отакий продукт свого часу.
Деякі видання роздруковували настільки малим шрифтом, що на стандартну сторінку поміщалось до восьми. І таким чином виходила цілком собі захалявна книжечка, яку можна було десь заховати.
– Передусім вона розрахована на так званих туристів, які змогли би передати це все в СРСР. Переважно в таких виданнях також були вирізки різних статей. Але, попри маленький розмір, за неї цілком реально було отримати серйозний термін в таборах, – зауважує Сергій Волянюк.
Всі ці книжки та газети мають описати та каталогізувати. Вони стануть частиною бібліотеки музею, отже, доступ до матеріалів матимуть і науковці, і охочі до вивчення історії.