Блоги

Сьогодні зізнаюсь в любові. До Лановець. Місту,в якому живу. Маленьке містечко. Моє. Наше. Тут усі всіх знають. Не з чужих слів, не з новин — з життя. В аптеці навіть не питають, що потрібно. Знають. Просто простягають через віконце звичну коробочку і додають: "Якщо нові — то, певно, до дітей зібралися?" І це болить. І гріє водночас. У продуктовому не питають: "Скільки?", питають: "Цілий батон чи половинку, як завжди?" Бо знають, що у тебе вдома зранку ще пахне кавою, а ввечері хлібом. І, може, трохи тишею. На вулиці зупиняють не для пліток, а щоб просто сказати: "Бачили твоє відео… Дякуємо. Цікаво." Бо тут живуть не підписники — а серця. А ще -тут сусідка Женя приносить тобі смачний домашній торт просто тому, що ти щиро привітала її чоловіка з Днем ангела.Дякую Женя Прокоп'юк . І це не про обов’язок — це […]

Привіт, діду! Кожного року в цей день якось по-особливому згадую тебе, може й правду казали завжди про те, що ми з тобою дуже схожі… У нас все так же, діду. Вони все так же лізуть, ми все так же огризаємось і даєм їм по зубам. Так, втрачаємо людей, зброю, техніку…але ти б знав скільки орків вкладаємо в грунт. Хоча про що я, ти й сам прекрасно це знаєш, хоч ніколи й не розповідав. Вберігав мене, пацана голопузого, від військових історій та спогадів. Тепер розумію чому. І точно своїм онукам не розповідатиму те що бачив і бачу, в поважному віці буду робити як і ти - тихенько випивати чарочку «з нагоди», крадькома витирати сльозу і казати дітлахам - «хоч би ви ніколи не бачили війни…» А поки хникати не на часі. Поки треба воювати. Гризти, ричати, передбачати і реагувати на те, […]

Колись я думала, що ми останнє покоління, яке бачить живих ветеранів війни. З кожним наступним Днем Перемоги на параді біля пам'ятника в центрі нашого села їх було все менше і менше. Дев'ятого травня в школі не вчилися, вихідний. Проте кожен в Білозірці знав на котру годину парад, одне слово, але так багато означало для жителів нашого села. Святково зібрані учні з великими букетами нарцисів, тюльпанів, ранніх півоній і розбитого серця поспішали до школи, звідки велелюдною ходою рушали в центр села до пам'ятника, попереду всіх йшли одинадцятикласники, вони несли велику гірлянду з ялинки і квітів, яку мали покласти на меморіал, де закарбовані імена тих односельчан, які загинули на війні. Назустріч шкільній рушала така ж хода, тільки з церкви, її очолював священник, хористи та чоловіки з форенґлями (в нас так кажуть). В самому ж центрі, на площі вже чекали люди, всі магазини […]

10 причин, чому Владика Микола Бичок — гідний кандидат для нового обличчя Католицької Церкви. 1. Жива віра, а не тільки титули Микола Бичок — не просто священнослужитель, а людина справжньої живої віри. Він зберіг монаший дух скромності, молитви й жертовності в часи, коли це стало винятком. 2. Східна душа в серці Вселенської Церкви Як представник Української Греко-Католицької Церкви, він міг би символічно поєднати Захід і Схід у єдності віри, яку сьогодні світ так потребує. 3. Досвід місійної праці в складних умовах Під час служіння в Росії Владика Бичок розвивав структури УГКЦ у надважких обставинах, де потрібно було щодня боротися не за комфорт — а за саме право молитися. 4. Справжній українець із відкритим серцем для світу Родом із Тернополя, але його місійний шлях проліг через багато країн і культур. Він вміє розуміти різних людей — без зверхності й упереджень. 5. […]

Легалізований вбивця. Черговий. Діти та підлітки п’ють те, що може зупинити їхнє серце. Будь-якої миті. Але ніхто нікого не зупиняє. — Ти знову це купив? — Та мам, їх всі п’ють! Що тут такого? Це ж просто енергетик! Здається, батьки зараз дуже не встигають за трендами. Зовсім. Поки деякі розмірковують, з якого віку дозволяти пити каву, їх діти вже розбираються в різновидах та смаках Red Bull, Monster, Hell, Burn, Non Stop краще, ніж у предметах у школі. Популярні мемчики, футболки, наліпки. Яскраві банки як з відеоігор. Естетика "нескінченної енергії" стала модною. Це нова молодіжна культура, і вона вже не просто поруч, вона вже тут. Вони п’ють їх перед школою. На перервах. Після тренування. Під час прогулянки. Вдома під час гри за компом. Вперше – у 9-10 років. У 12 – вже знають у яких саме магазинах дешевше купити. А в […]

Друзі, через тиждень Великдень. Більшість українців будуть його відзначати. В цей момент, будь ласка - не забудьте про наших захисників. Тим більше, події в Сумах, Кривому Розі, запеклі бої на всіх напрямках, не дають можливості почуватися безпечно. Єдині, хто можуть захистити цивільне населення - це українські воїни. Що мають зробити ті, хто не воює: малі, молоді, старі - неважливо. - Підтримати фінансово наших воїнів!!! Зараз дуже потрібні дрони на фронті, особливо розвідувальні, типу Mavic. Не вистачає генераторів, еко-фло, шин для автомобілів, я вже не кажу про fpv-дрони. Кожен день мої побратими шукають все це. Якщо знаєте волонтерів, які збирають кошти на вище згадані речі, обов'язково підтримайте!! Можливо на фронті воює ваш сусід, однокласник, знайомий, односельчанин - обов'язково запитайте, що йому потрібно на фронті. Кожен клас, кожна школа, кожен вищий навчальний заклад - підтримайте ваших колишніх учнів, студентів, вчителів, викладачів. Організуйте […]

Дорогі у Христі брати і сестри! Щороку перед святами ми поспішаємо на цвинтар, щоб згадати наших рідних і близьких, які вже відійшли у вічність. Несемо на могили свічки, квіти, інколи — цілі кошики зі штучними прикрасами… Бо хочеться зробити щось добре, гарне, щоб показати свою любов і пам’ять. Це природно і зрозуміло. Але дозвольте звернутись до кожного з вас з щирим проханням: не приносьте на могили штучних квітів. Чому? Бо не цього потребують душі наших померлих. Їм не потрібна пластикова краса, яка з часом перетворюється на сміття. Штучні квіти не мають запаху, не в’януть, не розквітають — як і не мають молитви в собі. Вони не гріють душу, не зцілюють, не несуть вічності. Вони шкодять природі, яку створив Бог, і засмічують святу землю, де покояться наші дорогі. А що ж їм справді потрібно? Їм потрібно, щоб ми були живими у […]

Гортаю соцмережі і дивом дивуюсь з тих передвеликодніх рецептів: паска дубайська, паска з шоколадом, паска рафаело, паска фісташкова, паска з бантами, паска така, паска сяка. Слухайте, а куди поділася проста традиційна українська паска? Чи то вже не в тренді? Я, звісно, не старомодна і не така вже й стародавня, але маю тверде переконання, що паска має бути паскою, а не оте все новомодне, що "несеться" в інтернеті, воно, звичайно, файно виглядає, але паскою назвати язик не повертається, радше, солодкий хліб чи булка. Бо традиційна українська паска - жовта-прежовта, як сонце, з файною темно-вишневою шапочкою, гладенькою і блискучою, щедро всіяна родзинками, пахне так, що чути на сусідній вулиці, м'якенька, пухкенька з самого п'єца! Яйця на тісто збиралися ще за два-три місяці до свят, їх треба багато, дуже багато, найвідбірніша мука змелена в млині, що через три села і вже й навіть […]

Чому важливо говорити критично про «Пліч-о-пліч Всеукраїнські шкільні ліги. Всеукраїнські шкільні ліги»? В медійному просторі проєкт «Пліч-о-пліч» подається виключно у позитивному світлі. Яскраві фінали, масштабність, партнерство з НОК України та олімпійська команда/NOC of Ukraine and the Olympic Team — все виглядає як велика перемога для шкільного спорту. Але саме тому важливо сказати критично і чесно: чи справді це працює на користь дітям і школам? Чи не створюємо ми ще одну ілюзію «масового спорту», яка закінчується лише на етапі трансляції грандіозного фіналу? Ось 10 аргументів 1. Відтворення радянської логіки Спартакіад Масовість, централізація, показовість — замість довготривалого, якісного розвитку дитини в спорті. Підхід з минулого, а не з майбутнього. 2. Адміністративний тиск і участь «згори» Участь часто відбувається не за ініціативою вчителів чи учнів, а за рознарядкою зверху. Як сказала мені одна вчителька: «Це директори в Viber-чатах міряються результатами змагань. Це вже […]

Сьогодні, коли ми шикувалися, повз нас поспішала жінка. Бігла через перехід і, навіть не пригальмувавши, зневажливо кинула москальською: «По какому поводу стоім?» Ця хвилина мовчання – про тих, хто більше ніколи не зможе запитати ні про що. Про тих, хто віддав усе, щоб ми могли йти своїм містом, говорити своєю мовою, жити у своїй країні, а не слухати подібні зауваження москальською в центрі міста в таку мить. Можливо, для когось це просто натовп посеред дороги. Але для когось – це пам’ять, яка болить. Це вдови, що приходять з портретами. Це матері, що стискають в руках дитячі фотографії. Це люди, яким ця хвилина – все, що залишилося. Я вірю в силу Фейсбука і сподіваюся, що вона це прочитає, впізнає себе і, якщо вже не здатна відчути, то хоча б зробить висновки. О 9:00 зупинися і вшануй. Якщо бачиш цей допис – пошир […]