13.06.2021
Історії Історична спадщина Місто Новини Файні люди

“Літр баланди та 450 грамів каші, а тоді 10 годин на шахті”: історія політв’язня з Тернопільщини Ігоря Олещука

– Кадебісти знайшли написаний мною звіт, але під псевдонімом “Грушка”.  Там я писав, що в школі була дискусія стосовно Мазепи. Історик називав його зрадником, а ми з однокласниками не боялися назвати його патріотом. По цьому знайшли мою контрольну роботу і прийшли по мене… Дали 25 років таборів суворого режиму. Мені було 17…

Травень 2021-го року. Майже 73 роки опісля, двором, що на початку вулиці Коперніка, походжає чоловік. З сусідніх дворів вітер приносить сюди білі пелюстки цвіту аличі та вишень. І волосся у чоловіка таке ж біле. Надворі +20, а він – у довгій куртці. Ліва рука – у в’язаній чорній рукавиці. Згодом пояснить: рука мерзне і опухає. Чоловік оглядає дві наглядацькі вишки. Деревина почорніла від дощів. Де-не-де поламані поручні.

– Діти гралися, – з посмішкою каже чоловік в чорній рукавиці. Прикидає, що варто десь дістати 3,5 метри дощок, аби встигнути все зробити за кілька днів. За цих кілька днів йому виповниться 90 – 21 травня. Але до того буде ще одна дата – День пам’яті жертв політичних репресій – людей, яких він знав і любив, з якими провів 7 років свого життя у таборах. І про яких він тепер чи не щодня розповідає тут. Це Ігор Олещук – старший науковий працівник історико-меморіального музею політичних в’язнів, політв’язень.

Мріяв бути медиком

Пан Ігор виріс у селі на Збаражчині. Розповідає, що родичі по батьківській та материній лініях брали участь у визвольній боротьбі.

– У сусідській хаті та в читальні збиралися старі люди, розказували, чому ми втратили Українську народну республіку, Західноукраїнську народну республіку, – пригадує Ігор Олещук. – Тоді ще телебачення не було, а читальня була єдиним місцем, де можна було обговорити новини та події. Мої дядьки по татовій лінії були в Коновальця (Євген Коновалець – полковник армії УНР, командир Січових Стрільців, голова Проводу українських націоналістів, перший голова ОУН, один із ідеологів українського націоналізму – авт.), мій вуйко (брат мами – авт.) – також. Він був районним лікарем в Збаражі при німцях, вивчав в Австрії медицину.

Підлітком пан Олещук жив у нього. Дядько знайшов для хлопця репетиторів, аби той зміг вступити до гімназії в Тернополі. Щоправда, провчитися там вдалося лише рік. Фронт не дав завершити науку, але які-не-які документи хлопець все ж отримав. Адже вивчав латинь, історію, літературу. Вже за кілька років саме латинь згодиться йому найбільше.

– Повстанці з нашої родини приходили до нас по ночах, мама прала їм одежу. Знаєте, якщо цілими днями лежати в криївці, одяг починає пахнути землею. Мама давала їм їсти, а я допомагав. Було часом, що вони заходили до хати, а я тримав автомат, – занурюється в спогади пан Ігор.

У 45-му році хлопцю почали приносити підпільні журнали, а в 46-му прийняли в юнацьку ОУН, дали псевдонім “Грушка”.

– Я їм писав щомісячні звіти. І так сталося, що один із них, звіт №3, в селі Новий Рогівець на Збаражчині потрапив до рук кадебістів. Вони оточили криївку. Четверо людей там пострілялись. Отак і знайшли той звіт про Мазепу.
– То вас видав гетьман?
– Оооо, ні, – сміється Ігор Олещук. – Мене видав почерк. Прийшли до школи, порівняли, хто як писав і так вийшли на мене, – чоловік замовкає. А тоді додає лаконічно. – Я пройшов важке слідство. І був отут. Рука вказує на збиті з дощок двері з круглим вічком – колишні камерні. Справа від них висить таблиця – “Історико-меморіальний музей політв’язнів”.

Шахти, травмпункт та вірші

У 1945 році в Тернополі було не так вже й багато будівель, що вціліли після боїв за місто. Але будинку на Коперінка, 1 вдалося більш-менш вціліти. Совітам споруда підійшла – тут організували обласне управління КДБ. В підвалах зробили слідчий ізолятор на 28 камер і окрему сходову клітку, якою водили лише на допит членів ОУН та бійців УПА. Радянські офіцери ходили іншим сходами.

– Тут був великий майданчик, 4-метрова стіна. А отут –  кухня тюремна, пропарочна камера і круглий прогулянковий двір. (Тепер тут пусто, лише по залишках фундаменту видно, де колись були стіни – авт.). Раз на тиждень камеру виводили на свіже повітря і змушували бігати колом. Не ходити,  а саме бігати. І добре пильнували, щоб в’язні не запхнули десь в стіну записку для іншої камери

Ігор Олещук іронічно каже, що мав “щастя” тут сидіти в 1948 році. Звідси його, десятикласника, й повезли у Воркуту. Підліток, який любив гуляти замками, снив козацькою звитягою та мріяв бути лікарем, потрапив у шахти.

Літр баланди, 450 грамів вівсяної каші, хвіст з рибки і 10 годин працюй. За півтора року Ігор Олещук чотири рази доходив до дистофічного стану. Пакунки, які надсилали друзі та рідні, не рятували ситуацію – ними доводилося ділитися з керівництвом табору. Про роботу в 40-градусні морози та жахи табірного життя пан Ігор згадує одним слово – “було”. Каже, вже достатньо описав це у спогадах.

– Коли я останній раз сильно захворів, лікарі допомогли вирвати мене з шахти, хоч то було дуже важко, – продовжує розповідь політв’язень. – Лише тоді я почав ходити поміж бараки, знайомитися зі старшими каторжанами, бо в шахті не було коли – лишалося 6 годин на сон. Я знав латинь, тож почав вчитися, аби мене взяли працювати медбратом.

Скласти екзамени пану Ігорю вдалося через 8 місяців самонавчання. Його взяли на роботу у травмпункт на шахті. Згодом працював у терапії.

– На Воркуті була страшна цинга, у в’язнів вилітали зуби. Був дефіцит стоматологів. А в таборів був син коваля з Черниховець і зі Збаражчини слюсар. То вони організували стоматологічний кабінет і вставляли зі сплавів з американських пускачів зуби, – пригадує ті часи чоловік.

Після смерті Сталіна в таборах почалися масові повстання, в’язні перестали давати державний план вугілля і таким чином добилися послаблення режиму, пояснює пан Олещук. Йому зробили пересуд, зняли 16 років. На той час він відсидів вже 6.

– Політв’язні між собою дуже добре жили, – пояснює Ігор Олещук. Пригадує, як мірялися знаннями із москвичем, котрий закінчив медучилище, але, попри це, постійно перепитував, чи вірно пише латинню. – З росіянами у нас, щоправда, завжди були дискусії, та й роботу їм кращу давали. Але вони до нас тягнулися. З українців переважно молодь сиділа. Був у нас один росіянин, колишній начальник з правоохоронних органів, писав вірші і ходив до українських студентів їх читати.

Мрії довелося змінити

Ігоря Олещука звільнили в грудні 55-го року, паспорта не дали, бо коли “взяли”, то ще був малолітнім, про це навіть має відзнаку – носить її пришпиленою до піджака ближче до серця – Богородицю-Оранту. Натомість видали довідку “Годен в пределах города Воркуты “.

– Я почав писати скарги, щоби мені видали паспорт, бо мене таким чином хотіли незаконно зберегти на Воркуті, – наголошує пан Ігор. – Чекати довелося пів року, але в липні таки приїхав в Україну. 56-й рік, тут біда, колгоспи, нема що їсти.

Пан Ігор пояснює, після повернення  з Воркути життя не мало шансів одразу ж налагодитися. Його не приписували, не хотіли давати роботу, постійно викликали в КДБ, виганяли на східну Україну.

– Коли організовували в Тернополі медінститут, я прямо пішов до ректора. Сказав, що працював стільки-то, можете мені зробити екзамени. Добре, каже, йдіть подавайте документи. Але ж у мене не було потрібного стажу. Тільки півтора року. А табірний не рахували.

Коли наступного дня прийшов до секретаря приймальної комісії, одразу ж постало запитання: “Як потрапив на Воркуту?”.

– Берії вже тоді не було, тож була в нас, колишніх політв’язнів, така тактика: все “валити” на нього, – згадує політв’язень. – Мовляв, при Берії було все сфальсифіковано. Довести це все було важко. Але секретар комісії вирішив, що я потрапив на Воркуту у справі Галана (письменник та журналіст, який підтримував комуністичний режим та критикував ОУН і УПА – авт.). Але ж його вбили в 49-му, а мене арештували в 48-му.

Тож із мріями вступити до медінституту довелося попрощатися. Натомість пан Ігор пішов працювати на цукровий завод. Саме там його співробітник, котрий заочно вступив до Львівської політехніки, нарадив і йому так зробити. Мовляв, там не питають біографії.

– У Тернополі на той час було 12 людей на місце, тож я вирішив спробувати. Щоправда, з першого разу вступити не вдалося, бо я мав 8 років розриву в науці, хоч і ходив у заочну школу, надолужував знання. Але в 58-му мене все ж “завалили” на математиці, – з усмішкою згадує той час чоловік.

Але наступного року Ігор Олещук таки вступив. Диплом захистив на відмінно. Згодом 34 роки пропрацював у “Тернопільобленерго”, а коли звільнився в 95-му році,  Ігор Герета вирішив облаштувати на Коперніка музей політв’язнів.

– 14 жовтня 1996 року його відкрили. Я прийшов вже на освячення музею, а через 10 днів став його старшим науковим працівником. Так і є тут всі ці 25 років.
– Тобто, в юності ви хотіли стати медиком, але попрацювати ним вам вдалося лише в таборах. І саме через табори ви ним не змогли стати тут. Але через пів століття пережите і юнацька любов до історії дала вам роботу в історичному музеї.
– Так, я все встиг, – сміється Ігор Олещук. – Попри все.

 

Всі фото: Ірина Небесна

Схожі пости

Непорозуміння чи корупція: медзаклад на Тернопільщині бере плату за безкоштовний медогляд, а чиновники не мають чітких пояснень

Євгенія Цебрій

У Тернополі шпиталізували 7-річного хлопчика, який упав з дерева

Померла 71-річна жінка з Житомирщини, в якої діагностували коронавірус