05.03.2021
Історична спадщина Культура Новини Соціальні проблеми

Непромовлене: трагедія ромів Тернопільщини під час Другої світової війни

Щонайменше двадцять ромів загинули на території Тернопільщини під час нацистської окупації. Це лише ті дані, які вдалося відшукати на сьогодні. Ті, кого досить довго офіційно вважали “жертвами злодіянь німецько-фашистських загарбників”, насправді загинули внаслідок цілеспрямованого винищення спільноти – це та сторінка геноциду, про яку довго мовчали. Зокрема, самі ж роми.

За даними Українського центру вивчення Голокосту , який також займається вивченням та роботою із пам’яттю про геноцид ромів, під час нацистської окупації на території сучасної України вбили близько 24 тисяч людей ромської національності. З-поміж загиблих більше 12 тисяч – місцеві, які проживали тут ще до війни, і понад 11 тисяч – депортовані у Трансністрію (так називали зону між Дністром та Південним Бугом на півдні України – авт.) із Румунії.

Двадцять безіменних і 2-річна Галя

В архіві СБУ Тернопільської області зберігається справа 1955 року. Пожовклі від часу сторінки. Фіолетове чорнило. Внизу кожної сторінки – підписи допитаних. В когось – неоковирні та невпевнені, в когось – акуратні та чіткі. Кожен із протоколів закінчується однаково: “З моїх слів записано правильно, вслух зачитано зрозумілою мені мовою, за що підписуюсь”. На цих сторінках, зрозумілою, зрозуміло що російською мовою, описуючи співпрацю із німецькою поліцією старшого коменданта в’язниці, одразу троє людей згадують про випадок вбивства двадцяти ромів. Він трапився в липні 1942 року у тюрмі Кременця, що тоді належав до Райсхкомісаріату “Україна”. Згадують про розстріл ромів двоє наглядачів та ув’язнений із Кременця Степан Павлович.

“Разом зі старшим наглядачем підвели до ями групу ромів, 20 людей. Імен та прізвищ я не знаю. Після чого німецькі жандарми відкрили вогонь із автоматів і розстріляли цю групу ромів. Я добре це пам’ятаю, бо бачив особисто, що в групі розстріляних ромів була маленька дівчинка, 2-3 років, на ім’я Галя, яка, після розстрілу дорослих, бігала довкола ями і кликала батьків. Один із німецьких жандармів штовхнув її в яму і чергою з автомата розстріляв її”, – свідчить Степан Павлович.

У своїх показах, де він часто повторює “я добре це пам’ятаю”, збереглися факти вбивства і єврейського населення. Є у справі згадки і про розстріли місцевої інтелігенції, зокрема, лікаря. Але лише про ромів він згадує настільки емоційно. Вбивство дитини на роки врізалося в пам’ять тюремного кухаря.

Розповідаючи про розстріли на території Кременецької тюрми, ув’язнений Степан Павлович згадує про ромів та євреїв, а ще місцевого лікаря. (Фото: Справа з архіву СБУ у Тернопільській області)

“Побачивши цей факт звірячого розстрілу ромів та вбивства дівчинки, я втратив свідомість. Працівник тюремної кухні … потім довго зі мною вовтузився, поки я не прийшов до тями”, – Степан Павлович тоді відбував у тюрмі свій термін. “На Дубенську” (назва походить від етноніму Дубенська рогатка, де була тюрма – авт.), як тоді поміж собою місцеві називали в’язницю, він потрапив, бо незаконно придбав корову на м’ясо. Відкрив буфет, потрібні були продукти. Місцевий суд присудив йому невеликий термін у так званій робочій камері, так він і опинився на тюремній кухні.

Будівля кременецької тюрми тепер є навчальним корпусом Кременецького профліцею. (Скрін із проморолика навчального закладу)

Зрештою, історія про двадцятьох ромів, закатованих у Кременецькій тюрмі, – це лише початок вивчення геноциду спільноти на Тернопільщині. На сьогодні виглядає, що виявлено замало джерел для дослідження, але це означає, що варто шукати ретельніше, тому що в сусідніх областях даних про масові убивства ромів виявили набагато більше.

Карта відображає наявні на 2019 р. відомості про переслідування та вбивства ромів передусім в Райхскомісаріаті Україна, а також в Дистрикті Галичина та в Східній Україні – зоні під управлінням Вермахта. (Джерело: Проєкт “Зневажений геноцид”)
Аушвіц і портрети для “Янгола смерті”

Дослідники ромського геноциду сходяться в одному: доля ромів України під час нацистської окупації не була однаковою в усіх населених пунктах. Поки одні очільники сіл та містечок дивилися на ситуацію крізь пальці і обмежувалися відписками, мовляв, у нашому селі роми не живуть, ризикуючи потрапити під перевірку, іншу сумлінно виселяли громаду на окремо виділену територію та знищували. Зрештою, не все вирішували й адміністрації, наголошує історик, науковий співробітник Українського центру вивчення історії Голокосту Михайло Тяглий. Ще була поліція.

– По-перше, не скрізь і не завжди окупанти розв’язували “ромське питання” за допомогою органів місцевого врядування, – звертає увагу Михайло Тяглий. – Часто вони самі влаштовували антиромські акції без допомоги місцевих старост та адміністрації, або просто наказували тим зібрати ромів, не пояснюючи для чого, і ті виконували накази. По-друге, місцева поліція була більш ефективним інструментом. Німецька поліція давала накази місцевій, ті арештовували ромів та доставляли до німців, або навіть самі розстрілювали.

З огляду на коментарі істориків, можна припустити, що самі ж нацисти спершу не до кінця розуміли, що із ромами робити: одні були асимільованими, мали блакитні очі, освіту та високе становище у суспільстві, особливо коли мова йшла про німецьких сінті, інші ж вели кочове життя. Попри прийняті у Німеччині в 1926 році закони “Про боротьбу з ромами, волоцюгами та тунеядцями”, ромів все ж вважали хоч і “заблудлими”, але арійцями. Однак у 1936 році на них поширили “нюрнберзькі расові закони”, ромів вирішили “посортувати”. Вийшло аж 6 різних “видів”. Зрештою, за аналогією із євреями, ромів спершу також хотіли виселити до окремих резервацій, але з часом, як і “єврейське” питання, ромське теж стало остаточним.

Zigeunerfamilienlager – це спеціально відведена частина у концтаборі Біркенау-ІІ-Аушвіц, де утримували ромське населення. Туди ж потрапляли і роми із СРСР. На відміну від інших ув’язнених, у них не відбирали одяг, не голили голови жінкам. В 1942-1944 роках там загинули близько 21 тисячі ромів: хтось у газових камерах, хтось – від лихоманки та тифу. Частина із них стали жертвами “Янгола смерті” доктора Менгеле – він ставив на них досліди, зокрема, випробовував методи стерилізації ромських жінок – один із хворобливих способів боротьби за чистоту арійської раси. Однією із свідків тих подій стала чеська єврейка Діна Готтлібова-Беббіт. Двадцятирічною вона разом із мамою опинилася в Аушвіці і потрапила на очі самому Менгеле. Діна гарно малювала, а він готувався написати книжку на основі своїх досліджень над ув’язненими концтабору. Як пише у своїй книжці “Акварелі” польська репортажистка Лідія Осталовська, Менгеле були потрібні ілюстрації до книжки, а “фото не передавало всіх відтінків”. Тож Діна малювала акварелями портрети тих, хто згодом ставав піддослідними доктора.

Після війни збереглися сім із намальованих нею акварелей. Одна із робіт – портрет ромки Селін із блакитною хусткою на шиї.

“Я зняла з нею ту хустку і закрутила навколо голови. Попросила, щоб вона усміхнулася. Вона відповіла, що якраз померла її двомісячна дитина, бо не було грудного молока. Більше про усмішку я її не просила”, – згадувала потім художниця. Але нарікала, що портрет вийшов трохи дивним, бо сам Менгеле підійшов і “особисто заклав їй хустку за вухо, хоч зазвичай уникав доторків до в’язнів. Але вухо — важливий елемент для дослідження рас”, – записала спогади ілюстраторки Осталовська.

Діна Готтлібова-Беббітт із копією портрета ромки Селін. (Джерело: Вікіпедія)
Замовчування і пам’ять

Ще під час війни у Радянському Союзі почали створювати осередки Надзвичайної державної комісії зі встановлення злодіянь німецько-фашистських загарбників. Їхнім основним завданням було порахувати збитки, завдані німецькими окупантами, число остарбайтерів (громадян, висланих на роботи до Третього Райху – авт.) та жертв. Якщо говорити про ромів, то точну кількість убитих місцеве населення вказувало переважно тоді, коли мова йшла про “місцевих”, асимільованих або тих, хто працював у містечку, мав якесь ремесло. Якщо ж йшлося про кочових, то там “одиницями виміру” були або табір без конкретної кількості осіб або ромська родина. Тому цифри загиблих, на території України зокрема, дуже приблизні. Впливали на це й інші фактори.

– Об’єктивно: у СРСР панував ідеологічний наратив так званої Великої Вітчизняної війни, який не передбачав висвітлення злочинів нацистів щодо окремих народів, скоєних на расовому та ідеологічному ґрунті, – продовжує пояснювати Михайло Тяглий. – Бо компартії та державі було вигідно зображувати “фашистів” як таких, що загрожували винищенню усіх народів – а відтак мобілізувати усі народи СРСР на підтримку радянського режиму проти Німеччини. До того ж, комплекс упереджень щодо ромів був таким міцним, що їх, навіть якщо презентували як жертв, то часто у такому вигляді, що вони були нібито самі винуваті в тому, що їх переслідували. Наприклад, тому, що вони кочові, що в реальності було лише напівправдою, а відтак – ледарі, асоціальні і т.і. Що не витікало з того, що частина з них була кочовою. А щодо суб’єктивних причин, то самі роми не спромоглися, через низку притаманних особливих рис становища та культури цієї групи, досягти того, аби навколишнє середовище почуло та дізналося про їхню трагедію.

Історія ромів передається із вуст з уста, пояснює ситуацію історикиня, програмна менеджерка Молодіжної агенція з адвокації ромської культури “АРКА” Тетяна Сторожко.Та й сама група є досить закритою, тому про геноцид ромів довго не говорили, заперечувала його і сторона-агресор, аби не виплачувати репарації ще одній окремій групі. Навіть якщо роми були готові розповісти про трагедію свого народу, не було де це зробити – їх просто не питали. 

– В багатьох родинах, де були постраждалі, вважали за краще не розповідати про ці події дітям, щоб їх не травмувати і в майбутньому не наражати на подібну небезпеку, – розповідає Тетяна Сторожко. – Ромську громаду століттями стигматизують, нівелюють їхню культуру та історію, тож вони самі часто вважають їх малоцінними. А молодь нечасто розпитує старших, що відбувалося раніше. Тож пережите залишалося непромовленим.

Ромів уцілів невеликих відсоток. Якщо до війни більшість із них не мала підтримки від місцевих, то після того, як кожна нація почала перейматися своїми жертвами, роми… промовчали, аби не наражатися на агресію. За них нечасто було кому заступитися і під час війни, а після неї – тим паче. Багато сусідів були раді позбутися чималих ромських родин по сусідству. Та й згадувати зайвий раз жахи війни не хотіли.

“Акварелі” Лідії Осталовської вийшли українською в 2014 році. Перекладач: Андрій Любка. Видавництво: Книги – ХХІ, Meridian Czernowitz. (Фото: Ірина Небесна)

“Коли після 1945 року взялися встановлювати чи, точніше, розширювати воєнні пам’ятники, … , про ті події не надто хотіли говорити, про таке тоді мовчали, бо не хотіли тривожити минулого, – пише у своїй “Томографії пам’яті” про австрійський досвід вшанування пам’яті письменник та журналіст Мартін Поллак. – В Австрії часто можна почути такі фрази, коли мова заходить про переслідування євреїв чи ромів. Деяким речам краще дати спокій, накинути на них завісу мовчання, мусить настати момент підведення під тими подіями остаточної риски, не можна вічно роз’ятрювати старі рани. Забути, замовчати, витіснити — так звучать гасла, які то тут, то там стають популярними в нашій країні.”

Більш організовано почали досліджувати спогади про ромський геноцид на початку 90-х років. У цей період почали виплачувати відшкодування жертвам геноциду.

– Оця можливість отримати компенсацію стала поштовхом до розвитку ромського громадського активізму, – каже Тетяна Сторожко. – Аби отримати відшкодування, ромам потрібно було заповнити анкету або записати інтерв’ю із розповіддю про пережите. Ромські громадські організації, які тоді почали засновувати, стали посередниками між людьми і фондами, котрі виплачували відшкодування.

Про переслідувань ромів нацистами розповідає фільм “Пам’ятати”, знятий за ідеєю ромського діяча та кінематографіста Петра Русанєнка. 

Тоді ж історики та краєзнавці отримали матеріал для вивчення історії ромського геноциду через окремі історії.

З 1997 року 2 серпня у кількох країнах почали вшановувати пам’ять ромів, закатованих нацистським режимом. Дату обрали невипадково: саме в ніч з 2 на 3 серпня 1944 року в Аушвіці-Біркенау загинули близько 4 тисяч ромів. Для геноциду ромів використовують кілька назв мовою романі – ромською мовою. Серед них Самударіпен – “масове вбивство”, Калі Траш – “чорний жах”. Часто можна зустріти також і Голокост ромів.

Наприкінці 90-х років небайдужі представники ромської спільноти із тих країн, які постраждали під час нацистської окупації, попросили у представників музею в Аушвіці, аби їм виділили один із блоків для експозиції. Зазвичай цим займаються окремі країни, які на власний розсуд і за власний кошт облаштовують меморіальну виставку. Але у ромів немає окремої країни. А геноцид – частина їхньої історії. І музей пішов їм назустріч. Експозиція діє досьогодні у блоці №13. Тур нею можна влаштувати навіть віртуально. Частиною виставки досі є акварелі Діни Готтлібової-Беббіт, яка наприкінці свого життя прагнула повернути собі роботи, написані для Менгеле.

У 2004 році Верховна Рада України прийняла закон, згідно з яким 2 серпня є Міжнародним днем пам’яті про нацистський геноцид ромів. В Україні увічненням пам’яті про ромський геноцид займається кілька організацій та центрів. Наприклад, Український центр вивчення історії Голокосту має окремий проєкт “Зневажений геноцид”, в рамках якого записують свідчення тих, хто вижив і пам’ятає ті часи, влаштовують пересувні виставки, видають навчальні матеріали та пишуть наукові статті.

Проєкт “Зневажений геноцид” розповідає про долю ромів України під час Другої світової війни.

До Тернопільщини виставка поки не дісталася. Однак через карантин чимало проєктів, що відбувалися офлайн, стали менш активними. Тож, за словами Михайла Тяглого, якщо буде запит, згодом це можна буде реалізувати у тому ж Кременці. Український центр вивчення історії Голокосту  також займається облаштуванням місць пам’яті на місцях убивств, про які відомо. А таких на території України – майже півтори сотні.

У 2016 році у Бабиному Яру встановили скульптуру ромської кибитки – роми стали одними з жертв під час розстрілів у яру.

Як розповіла Тетяна Сторожко, молодіжні ромські організації активно досліджують історію геноциду свого народу. Для прикладу беруть успішну модель польського досвіду.

– У Кракові щорічно відбувається кількаденний захід  для молоді Dikh Na Bester (“Дивись і не забувай”), під час якого проводять воркшопи, де пояснюють, чому трапився геноцид, як він  відбувався в різних країнах Європи і якими були його наслідки, – описує захід історикиня. –  Учасники також відвідують табір смерті Аушвіц-Біркенау. В 2014 році там було понад 1000 учасників із 20 країн. Вже багато років Україна також є партнеркою цієї ініціативи, ми організовуємо поїздки ромської  молоді.  

У 2019 році в Києві ромська молодь організувала свій захід за тим же зразком, що й у Кракові, – Time to Remember, але провели не в серпні, а у вересні, коли вшановують роковини трагедії Бабиного Яру, аби вписати ромів у контекст жертв цього місця.

У 2020 році через карантин захід не проводили, але в майбутньому хочуть зробити його щорічним, запрошувати ще більше ромських активістів та активісток з-за кордону.

– На краківському заході в освітніх матеріалах учасників з інших країн є мало інформації про країни, що були в складі Радянського Союзу. Свого часу було мало досліджень і написано мало праць, – продовжує розповідати Тетяна Сторожко. – А ті, які все ж є мало перекладені на англійську мову. Тож про те, що відбувалося на цій території, мало говорять. 

Пам’ятник “Ромська кибитка” встановили в Бабиному Яру в 2016 році. (Фото: Вікіпедія)

Минулоріч українська ромська молодь поїхала на Dikh Na Bester із ветераном  війни Іваном Корнійовичем Білащенком, який пережив ромський геноцид. На той момент йому було понад 90 років. У такої ініціативи була своя місія – дати слово на міжнародній арені людині, яка пережила такі страждання в Україні.

– Зрештою, він познайомився із ромами свого покоління з інших країн, – зазначає історикиня. – А для молоді це була можливість цілий тиждень спілкуватися з людиною, котра це все пережила. Для самих ромів це важливо – розуміти, що молодь цим цікавиться. Бо часто старше покоління не розповідає про геноцид лише тому, що ніхто й не питає. Тож ми мотивуємо молодь розпитувати вдома у своїх бабусь та дідусів про їхню молодість, не обовязково про геноцид.

Іван Білащенко розповідає про батьків: батько був українцем, а мама – ромкою. (Скрін із відеоінтерв’ю проєкту “Зневажений геноцид”)

На основі інтерв’ю з ромами створили пересувну виставку, яку навіть презентували в одному з інститутів Будапешта, а ще надрукували брошуру “Їхня пам’ять моїми очима”. Оскільки більшість зі співрозмовників Тетяни Сторожко на час війни були дітьми, то в основу лягли їхні історії, як вони виживали в умовах війни та геноциду. В центрі кожної історії – предмет чи символ, який допомагав дитині вижити і пережити ті події. 

В липні 2020 року Комітет міністрів Ради Європи (Україна з 1995 року є її учасницею – авт.) ухвалив Рекомендацію, в якій вперше закликала 47 країн-членів включити історію ромів до шкільних програм та навчальних матеріалів.

“Це сприятиме покращенню розуміння того, що роми є невід’ємною частиною як національної спільноти, так і європейського суспільства. Це ефективний інструмент для боротьби з ненавистю, дискримінацією та забобонами, радикалізацією, запереченням Голокосту та ревізіонізмом”, – йдеться в тексті.

Відповідно до рекомендації Ради Європи, історію ромів пропонують включити до шкільної програми. (Джерело: Council of Europe)
***

Тюрма в Кременці була місцем ув’язнень та убивств впродовж трьох десятиліть, її використовували різні режими з 20-х років ХХ століття. Зараз там діє професійний ліцей. Взимку 2017 року тут встановили меморіальну дошку в пам’ять про події 1943 року – тоді повстанці звільнили всіх ув’язнених нацистами українців. Це поширена практика, коли українці пам’ятають про українців, поляки – про поляків, євреї – про євреїв. Про маленьку Галю та двадцятьох дорослих безіменних ромів поки що не було кому згадати.

 

Головне зображення: Колона ромських кибиток, що рухається у напрямку Львова. 20 серпня 1941 року. Джерело: Вікіпедія.

 

Створення цієї статті фінансується в рамках проєкту «Розмаїття збагачує: висвітлення внеску етнічних, релігійних меншин та ЛГБТІ в українське суспільство» Фонду Прав Людини Посольства Королівства Нідерландів. Зміст та думки викладені в цій публікації є відповідальністю авторів та не обов’язково відповідають позиції Посольства.

 

Схожі пости

Заступника начальника поліції Тернопільщини відсторонили від посади через фінансові махінації

У Тернополі шахрай “кинув” касирку банку на 400 доларів

Світлана Гривас

Тернополян запрошують на інтернаціональний челендж