Сценарій, який з часом став книжкою, “Пінзель для чайників”, як жартома називає його сам автор – у Тернополі презентували роман Андрія Аркана “Я, Іоанн”.
Геніальний скульптор, про якого більше невідомо, ніж відомо, митець, творами якого захоплювались на виставці в Луврі, а на Тернопільщині його твори добивають дощі та відсутність грошей хоча б на консервацію. Ким він був? Достеменно ніхто не знає. Коли він народився і де – теж суцільні білі плями. Однак такі умови дали можливість Андрію Аркану відпустити на волю фантазію і створити альтернативну історію про життя Іоанна Георгія Пінзеля. Бароково-рококовий роман, про що вказано на палітурці.
Одним із персонажів книжки є Микола Потоцький, меценат, без підтримки якого ми б навряд знали про Пінзеля, розповів Аркан.
– Потоцького зараз би назвали олігархом, – пояснює автор книжки. – Добре, що в той час були люди, які могли посприяти розвитку мистецтва. Насправді задумуюсь над тим, щоб з часом написати щось і про нього. Буде така собі серія книг. Що ж до Пінзеля, то, зізнаюсь, можливо, це була моя помилка, що я одразу почав писати про нього як про особистість. І зупинився в той момент, коли зрозумів: не знаю, якого він віку.
Насправді вік – одна із таємниць митця. Оскільки точна дата народження наразі відсутня, то приблизний період народження вказують між 1707 і 1720 роками, а це майже півтора десятка років.
– Скільки йому було в момент створення певних скульптур: 20-25 чи може 60 років? Розуміння віку допомогло б розібратись у стилі творчості, – вважає письменник. – Вік певним чином впливає на світогляд та підхід до розуміння всього, відповідно – і на стиль та манеру виконання. Це та загадка, яка досі не розкрита.
Адже твори Пінзеля – нехарактерні його часу. Він творив у стилі високого бароко, але в часи, коли вже більше панувало рококо, зазначає Андрій Аркан.
– 1740-1760-ті роки – впродовж цього часу він творив по всій Галичині. Найпівнічніше його роботи були в Кристинополі, сучасному Червонограді. В той час бароко вже відходило в історію, тому стилістика скульптур дуже змінилась, як і погляди публіки на те, якими вони мають бути.Можливо, він був вже тоді був старшим, зрілим художником, який не хотів і не міг підлаштовуватись під смаки оточення. Але якщо дивитись на його скульптури, ти бачиш, що там закладена певна енергетика та динаміка Тому радше можна говорити, що їх творила молода людина, заряджена емоційно.
У Львові діє Музей Пінзеля, скульптури туди збирав, зокрема, вже покійний Борис Возницький. Якщо у Бучачі роботи – із вапняку, то в музеї представлені дерев’яні шедеври.
– За часів незалежності у Львові з’явилось чимало скульптур, за які мені відверто соромно. І водночас є музей із творами Пінзеля, за який точно не соромно. Це один із мотивів, чому мені цікава ця постать і та епоха. Там демонструють ті роботи, які Возницькому вдалося врятувати ледь не з полум’я. В 60-х роках їх винесли з храмів, дерев’яні скульптури стояли, аби їх попиляли й пустили на дрова. Якби не він, ми б не мали нинішнього Пінзеля.
Спочатку роман про скульптора задумувався як кіносценарій, однак цей план “не вигорів”, розповів Аркан.
– Це було у 2010-2012 роках, тоді Борис Возницький дуже багато мені розповідав про Пінзеля, а я тепер намагаюсь продовжувати його роботу.Тож вирішив адаптувати сценарій і зробити художнім текстом.
Свого часу Возницький навіть показував Андрію Аркану фільм про Пінзеля, який на Тернопільщині та Львівщині знімали японці.
– Знімання проводили в Бучачі. Знімальна група взяла за основу сюжету фігуру зі знаменитої композиції “Жертвоприношення Ісаака”, елемент з Авраамом. Одягли у золоті шати актора, схожого зовнішньо, дали в руки меча. Щоправда, цей фільм досі не переозвучений українською, – згадує автор роману.
Фільм, про який говорить Андрій Аркан, знімали на Тернопільщині у 2011 році. Тоді японська кінокомпанія NHK створила майже годинну кінострічку про скульптора. А момент про який згадує режисер-письменник, обрали, аби порівняти жертовність японського самурая та Авраама: перший радо готовий віддати власне життя, другий – життя сина за велінням Бога. В Україні фільм не демонстрували.
– Те, що ми зараз прагнемо повернути Пінзеля із небуття, це дуже характерно для митців тієї епохи, переконаний Андрій Аркан. – Серед таких майстрів і Ян Вермеєр, і Антоніо Вівальді. Першого забули майже на 200 років, аби на початку 20-го століття завдяки французькому дипломату він став популярним. І що цікаво, його творчістю дуже захоплюються саме японці. Другого також забули не на одну сотню років, але хто ж тепер не знає прізвище Вівальді?
Свій роман Андрій Аркан жартома називає книжкою із серії “для чайників”.
– До мене про Пінзеля вже писали також, але з кожним романом інформації про скульптора стає все більше і більше, картина стає більш повною, – каже Андрій Аркан. – Тож будемо сподіватись, що сам сюжет про життя митця зацікавить молодь, аби вони змогли відкопати ще більше цікавих фактів про нього.
