Усі випадковості не випадкові. Коли у “Терміново” почули історію про малюнок юної тернополянки, який Захисник носив разом з фото своїх діток, не могли не поділитися нею. Вона вчить нас небайдужості, нагадує, попри все, не забувати про наших Героїв на війні. Бо ж для них надзвичайно важлива не лише матеріальна допомога, а й моральна підтримка. Іноді навіть більше, ніж наші донати.
На початку жовтня тернополянка Юлія отримала дуже несподіваний для неї дзвінок.
– Доброго дня, Юля. Мене звати Ірина. Скажіть, будь ласка, ваша дочка Настя навчається у 17 школі?
– Так. А що таке? – з острахом відповіла вона, передчуваючи щось недобре, як і кожна мама, яка хвилюється за своїх дітей.
– Я хочу вам подякувати за малюнок, який був у бронежилеті мого чоловіка. Навесні він отримав цей бронежилет від волонтерів, і там був малюнок.
– Я сподіваюсь, з ним все добре?
– На жаль, Володя загинув. Але просив мене, щоб я знайшла цю дівчинку, яка намалювала його, і подякувала. Йому було дуже важливо саме подякувати дитині за підтримку. Тому я шукала вас і в результаті знайшла – у соцмережах. Виявилося, що у нас є спільні друзі, і вони погодились дати ваш номер телефону. Володя носив у блокноті сімейні фото і малюнок Насті. Скажіть малій, що він передав, щоб була здорова, щаслива, хай гарно вчиться і Бог дає їй гарну долю. І вам добрих людей на життєвій дорозі.
Носив у блокноті фотографії родини і малюнок Насті
Розмова двох жінок була дуже хвилюючою та емоційною. Адже осягнути біль втрати чоловіка, батька, нашого Захисника, дуже важко. Співчуття і власна, внутрішня трагедія, яку переживаєш щодня після втрати, – це різні речі.
Насправді ця історія не просто зворушлива до болю, але й не залишить нікого байдужим та змушує задуматися. Адже на початку війни наша нація стала одним цілим. Трагічні події змусили об’єднатися. Тоді волонтерив кожен. Кожен намагався якось докластися до допомоги – як вдома, так і за кордоном. Зараз масштаби зовсім не ті – люди занурились у власні побутові проблеми, допомагають лише деякі волонтери, навіть немає кому маскувальні сітки плести. А дехто і зовсім зневірився…
Ми поспілкувались з обома жінками. Кожна з них поділилася з журналістом “Терміново” непростими емоціями, які довелося пережити у цій історії.
Мама авторки малюнка Насті Змарко розповіла, як так сталося, що він потрапив до військовослужбовця Володимира Блажківа.
– Навесні я вирішила забрати дітей подалі від повітряних тривог і кількагодинних сидінь у підвалах і вирушила до подруги в Італію. Там, у перервах від роботи (я працювала віддалено) ми ходили на мітинги, волонтерили. Активно допомагали у сортувальних центрах, вантажили мішки і пелети з одягом, “гуманітаркою”, які потім відправлялися в Україну. Багато італійців знаючи, що моя подруга і я з України, просто давали гроші. От ми їх складали і закуповували бронежилети, розгрузки тощо. У кожен такий наші діти вкладали малюнок. Насправді ми не знали, кому дістанеться той чи інший “бронік”, просто відправляли у Тернопіль.
Довідка. Анастасія Змарко – учениця 6-Б класу школи №17 м. Тернопіль. Займається біатлоном і танцями. Має двох молодших братиків.
Будь-яка допомога дуже важлива
Дружина нашого Захисника Володимира Блажківа, який загинув 13 серпня у Запорізькій області, розповіла, що її чоловік ніяк не міг дочекатися відпустки, щоб приїхати додому. Напередодні отримав контузію, лежав у лікарні на Запоріжжі, але всього через 5 днів його відправили знову на “нуль”. Після того він і отримав того бронежилета. 15 серпня Володимир мав приїхати додому, адже від початку війни весь час перебував на передовій. Його життя обірвалося внаслідок танкового обстрілу – снаряд зрикошетив від дерева і пробив легені і серце нашого Героя. На жаль, бронежилет не врятував його життя – уламок залетів збоку, там де захисту немає.
– Коли почалася війна, Володя відразу сказав, що йде у військкомат, не міг залишатися осторонь. Записався в тероборону і ще місяць був у Тернополі. Патрулювали місто…. Але знав, що рано чи пізно піде на передову, адже колись працював у міліції. Так і сталося.
– Володя майже нічого нам не розказував. Але по голосу було зрозуміло, що йому дуже непросто. Казав, що деколи умови були надзвичайно важкими. На передовій, там, на “нулі”, під постійними обстрілами, під проливними дощами, коли окоп наповнений водою, але ти мусиш перебувати у безпеці, було нестерпно. Але наші хлопці дуже мужні і все стерпіли.
– Минуло 2 місяці, а мені досі дуже важко говорити (Ірина зупиняє розмову, бо їй дуже болить). Володя дуже хотів жити. Але казав побратимам, що не шкодує про свій вибір. А мені розповідав, що він воює, щоб захищати нас, щоб ворог не прийшов в наш дім. Він був добрим і щирим, завжди допомагав усім, часом, і в шкоду собі. Дівчатка (дочки Віка і Юля), сестра Наталя дуже за ним плачуть. І я не можу досі повірити, що в наших дітей більше немає татка, він ніколи не прийде на випускний, не видасть їх заміж. Дуже боляче.
Володя дуже хотів жити
– Дуже хочу, щоб у хлопців, які захищають зараз нас на передовій, було все необхідне. Щоб люди не забували допомагати нашій армії як матеріально, так і морально, підтримувати Героїв.
Слова і жести підтримки, такі як-от цей малюнок, там, на передовій, означають для наших військовослужбовців підтримку, єдність народу. Це заряд енергії та віри в майбутнє, у нашу перемогу. І мотивація битись до кінця – за волю України, і мирне небо для тих діток, які їх малювали.
Тому не зупиняймось: допомагаймо нашій армії хто чим може: донатами на ЗСУ, ранковою смс для знайомого, який на фронті, з текстом: “Бережи себе! Дякуємо за захист”, благодійними ярмарками та малюнками для наших бійців.
Пам’яті Володимира Блажківа присвячується…. Спочивай з миром, наш Героє….
