Востаннє Іда Фінк бачила рідний Збараж у 1942 році. Тоді, з підробленими “арійськими” документами, вони з сестрою втікали з місцевого гетто. У місті залишили батька, могилу мами, ще не усвідомлюючи до кінця, що додому вони вже не повернуться. Іда робитиме це лише у спогадах, які у 80-х роках стануть основою для її книжок.
Іда Фінк, уроджена Ландау, народилася в Збаражі 1 листопада 1921 року. Її батьки були єврейською інтелігенцією: тато – лікар, мама – вчителька у місцевій гімназії. Вдома спілкувалися німецькою та польською, хоча себе вважали частиною єврейської спільноти. Після закінчення гімназії, дівчина займалася по класу фортепіано у вищому музучилищі Львова, але саме навчання протривало недовго. Щойно до міста зайшли німці, Ландау повернулися до Збаража, де їм довелося переселилися до гетто.
“Тієї пізньої осені в гетто панувала мертва тиша. Вузькі стрімкі вулички найбіднішої частини міста, вимощені бруківкою, за дня світили пусткою і щойно під вечір звучали стомленим кроком тих, хто вертався з роботи в каменярнях. Число тих, хто повертався на ніч до гетто, стрімко зменшувалося, й усі розуміли, що наступний транспорт буде чисельно найменший і водночас останній”, – через десятиліття після пережитого згадуватиме Збараж у своєму романі “Подорож” Іда Фінк.
Читайте також: Альтер Кацизне: його очима світ побачив євреїв міжвоєнної Європи
В місті періодично відбувалися акції: євреїв забирали просто на вулицях, вдиралися в будинки на світанку, тихо оточуючи місцевість. Під час однієї з таких акцій забрали кузена Іди Натана. Що він загинув, родина дізналася не одразу. Поті
“У тій найубогішій дільниці містечка колись гарячково пульсувало життя, за квадратними вікнами туркотіли машини швачок і мереживниць, стукали молотки шевців і столярів. По колишніх мешканцях не залишилось і сліду. Пішли вони — як тоді це називали — ще ранньою весною, під час першої акції, і упродовж багатьох місяців хати стояли тут порожні. З настанням осені людські руки підняли перекинуті столи та крісла, забрали з підлоги постіль, що там лежала, на короткий час надаючи останній хвилині тих, котрі пішли навесні, застиглій у сплюндрованих помешканнях, подальшого тривання”.
Одна із таких акцій остаточно підштовхнула батька Іди до думки, що треба втікати. Принаймні спробувати. Донькам вирішили зробити “арійські” документи. Місцевий фотограф, до якого раніше завжди зверталися Ландау, робить їм фото, двічі бажає, аби вони були на щастя. З документами допомагає місцева полька. Хоча далеко не всі погоджувалися ризикувати заради порятунку євреїв. Це вже згодом батько Іди розкаже, що пережив, утікаючи.
“Розказав, як його зловили і як утік. Як дружина друга, впершись плечима в раму дверей, у такий промовистий спосіб, що не вимагав слів, заборонила йому ввійти. Як пара стареньких – пацієнтів – сховала його на горищі”, – коли одні відмовляли, бо за переховування єврея покарання було єдиними – смерть, інші все ж знаходили в собі сили, аби допомогти тим, з ким донедавна мали добрі сусідські стосунки.
Світле волосся та блакитні очі, відмінна польська мова, хоча й навмисне “спрощена”, аби вдавати просту сільську дівчину, в сумці – молитовник та пом’яті і затерті попелом (аби не здавалися такими новими) підроблені “арійські” документи, на шиї – медальйон із Пречистою, – з 1942 року і до кінця війни Іда Фінк, як сама потім писала, грала роль. Нове ім’я – інше життя. У “Подорожі” Іда називає себе Катажиною Маєвською. Сестра Ельза стає Ельжбетою Стефанською. Потім був Тернопіль, Львів, робота у Німеччині, втеча вже звідти, довгі переховування до завершення війни.
Чи вижив батько, що трапилося із тіткою та двоюрідною сестрою, дівчата не знають. Згодом виявиться, що до кінця війни дожив лише тато. Утікши із гетто, він спершу переховувався у пивниці в місцевого бджоляра, опісля в його ж родинному гробівці на кладовищі Збаража. Цим бджолярем, найімовірніше, був українець Євген Білинський – пасічник, знаний чи не на всю Галичину.
Після війни Іда залишається в Польщі, виходить заміж за інженера Бруно Фінка, який під час Голокосту втратив усю родину, в тому числі дружину та сина. У 1957 році подружжя із донькою їде до Ізраїлю. Там Іда нарешті знаходить себе: роками працює з людьми, які пережили Голокост, записує їхні свідчення, і десь тоді розуміє, що готова розповісти свою історію. В юності вона вже пробувала себе в письменстві, але результат їй самій же і не сподобався. Під час війни виникло бажання вилити пережите на папір, але жодного слова так і не вдалося написати. У 50-х роках вона знову намагалася, але.
– В перші роки після війни, з одного боку, була радість, бо частина сім’ї вижила, з іншого – відчуття страшної порожнечі. Це були роки, коли ми намагалися вкоренитися у теперішньому, майже нормальному, і разом із тим – у минулому, яке нікуди не поділося і точно не стало минулим. Ті, хто вижили, постійно розповідали про окупацію, той час залишався з ними. І одного разу я зрозуміла, що наші розмови – це і є письменництво, – пояснювала Іда Фінк, як відчула в собі сили описати пережите.
Фінк – частина першого покоління після Голокосту. Писати – це теж психотерапія, таким чином чимало людей звільнялися від жахливих спогадів, прощалися із рідними, з якими насправді не встигли востаннє навіть обмінятися поглядами. Але ці твори – це також назавжди зафіксовані свідчення про умови того часу. В одному із інтерв’ю 2000-х років Іда Фінк зізнається: спогади про всі ті події в неї досі свіжі, хоча місцями і фрагментарні – “зранені”, сама вона копирсається в “руїнах власної пам’яті”. Але таким чином вона воскрешає окупований німцями Збараж, хоч на кілька хвилин повертає до життя тих, кого закатували в ті страшні часи, переосмислює те, що відбулося, наштовхує на роздуми, чому так сталося.
Читайте також: Непромовлене: трагедія ромів Тернопільщини під час Другої світової
Перші літературні спроби Іди Фінк критики назвали недостатньо драматичними. На той час спогади про Голокост мали викликати найгостріші емоції: аби читач розумів, що таке більше ніколи не повинно повторитися. Але читачам твори Іди Фінк подобалися, вони бачили там якийсь світлий трагізм, а дехто навіть і оптимізм. Хоча сама письменниця з останнім не погоджувалася. Казала, що її твори – про безвихідь та жах того часу.
Попри життя в Ізраїлі, свої книжки Іда Фінк писала польською. Незважаючи на це, їй у 2007 році присудили премію Пінхаса Сапіра, якою відзначають найкращих авторів, які пишуть івритом. Для Іди Фінк зробили виняток. Крім цього твори авторки відзначили преміями Анни Франк, польського PEN-клубу та меморіалу Яд Вашем.
Українською мовою читачам наразі доступний лише роман “Подорож”. Наразі в рідному містечку авторки небагато людей знають про неї. Але небайдужі до життя та творчості Фінк працюють над тим, аби 2021 рік на Тернопільщині приурочили до 100-ї річниці з дня народження письменниці. Триває робота й над тим, щоб видати українською переклад оповідань “Сад, що відпливає”, де також чимало сюжетів взяті із побаченого авторкою в окупованому Збаражі.
Іда Фінк померла 27 вересня 2011 року у Тель-Авіві. До рідного Збаража вона так ніколи і не повернулася. На початку 2000-х в одному з інтерв’ю зізналася: шкодує, що цього не зробила, бо свого часу думала про це, але побоялася…
Головне фото: Ulf Andersen/Ірина Небесна
About the author
“Літр баланди та 450 грамів каші, а тоді 10 годин на шахті”: історія політв’язня з Тернопільщини Ігоря Олещука
– Кадебісти знайшли написаний мною звіт, але під псевдонімом "Грушка". Там я писав, що в школі була дискусія стосовно Мазепи. Історик називав його зрадником, а ми з однокласниками не боялися назвати його патріотом. По цьому знайшли мою контрольну роботу і прийшли по мене... Дали 25 років таборів суворого режиму. Мені було 17... Травень 2021-го року. Майже 73 роки опісля, двором, що на початку вулиці Коперніка, походжає чоловік. З сусідніх дворів вітер приносить сюди білі пелюстки цвіту аличі та вишень. І волосся у чоловіка таке ж біле. Надворі +20, а він – у довгій куртці. Ліва рука – у в'язаній чорній рукавиці. Згодом пояснить: рука мерзне і опухає. Чоловік оглядає дві наглядацькі вишки. Деревина почорніла від дощів. Де-не-де поламані поручні. – Діти гралися, – з посмішкою каже чоловік в чорній рукавиці. Прикидає, що варто десь дістати 3,5 метри дощок, аби встигнути […]
Захворюваність на ковід на Тернопільщині знижується вже 5 тижнів поспіль – епідеміолог
На Тернопільщині тенденцію до зниження захворюваності на ковід спостерігають вже 5 тижнів поспіль, про це на засіданні міського оперативного штабу для боротьби з коронавірусом 14 травня розповів лікар-епідеміолог обласного лабораторного центру Володимир Паничев. З 7 квітня в області спостерігають тенденцію до зниження захворюваності, однак впродовж тижня захворюваність не однакова. Це стала тенденція в цілому в країні, пояснив епідеміолог. – Пов'язано це з поведінкою людей, які зазвичай не звертаються за допомогою в п'ятницю-неділю, а чекають до понеділка. Тому середа-четвер – це тижневі піки, – каже Паничев. – Попри це, жовта лінія на діаграмі – це лінія тренду, яка вказує на тенденцію до зниження захворюваності. Впродовж трьох останніх тижнів середньоденна захворюваність в області наступна: – на цьому тижні – 146 випадків в середньому за день; – на попередньому тижні – 211; – два тижні тому – 271. Ці цифри говорять про чітку тенденцію […]
Тернопільським пенсіонерам за віком знову відновлять пільговий проїзд вдень
Із суботи, 15 травня, в Тернополі скасують обмеження щодо пільгового проїзду пенсіонерів за віком з 10.00 до 16.00. Відповідне рішення ухвалили на засіданні міського штабу для боротьби з коронавірусом. Нагадаємо, це обмеження ввели 22 березня, зважаючи на те, що через карантинні обмеження місць у громадському транспорті не вистачало для всіх, а особливо важко було дістатися на роботу працівникам критичних структур, зокрема, медикам. Як оцінив епідемічну ситуацію в місті лікар-епідеміолог Володимир Паничев, вона має тенденцію до зменшення кількості інфікованих. І вже не перший тиждень. – В цілому ситуація, яку ми спостерігаємо на сьогодні, є підставою, щоб приймати рішення про послаблення карантинних заходів, – каже Паничев. – Відповідно до постанови Кабміну №320, яка дає право посилювати заходи місцевій владі, тепер можна розглядати питання щодо скасування деяких обмежень, введених раніше. Наприклад, щодо обмеження проїзду у громадському транспорті. Читайте також: “А де ж транспорт? […]
Хто зміг потрапити на фінал Кубка України та що відбувається на стадіоні (фоторепортаж, відео)
Бути присутніми на фіналі Кубка України з футболу, де 13 травня зіграють "Динамо" (Київ) та "Зоря" (Луганськ), змогли далеко не всі. Із виділених лише 3000 місць на матч потрапили люди "від футболу", медики, атовці та вихованці дитячих спортшкіл. Про це Терміново розповів голова обласної асоціації футболу Тарас Юрик. За його словами, перш за все квитки отримали "довколафутбольні" люди. – В нас були колективні заявки усіх команд чемпіонату області та чемпіонатів районів, вони мали можливість викупити певну кількість квитків. На це була виділена квота. Велику частину отримали ветерани футболу та дитячо-юнацькі спортивні школи, – розповідає Юрик. – Квитки отримали медики, воїни АТО. За словами Юрика квитки отримували за принципом колективних заявок. Крім того частина квитків пішла і на команди "Зоря" та "Динамо". До цього на рішенні міського штабу для боротьби з коронавірусом йшла мова, що їм виділять 10% від квитків. Дісталися […]
“Мінусуємо в прирості захворювань”: ситуація з ковідом на Тернопільщині різко покращала, але чекають на наслідки травневих свят (відео)
На Тернопільщині та в обласному центрі, зокрема, різко знижується кількість випадків інфікування коронавірусом, а також кількість пацієнтів, які саме хворіють. В Тернополі приріст захворюваності взагалі пішов у мінус – становить -49,8%. Такі дані на засіданні міського оперативного штабу для боротьби з коронавірусом у п'ятницю, 7 травня, повідомив лікар-епідеміолог Володимир Паничев. Епідеміолог нагадує: перед святами він висловлював занепокоєння, щоб внаслідок застіль та гостин рівень захворюваності не почав рости знову. Але наразі критерії оцінювання ситуації дозволяють говорити, що є тенденція до зниження і вона є стабільною: адже знижується не лише кількість нових випадків, а й зменшується кількість людей, які хворіють. – Станом на сьогодні це 6 468 людей, а це вдвічі нижче, ніж ми мали в пік підйому захворюваності, – каже Паничев. – Кількість тих, хто одужують, перевищує кількість тих, хто захворіли. Зменшується також відсоток зайнятості ліжок у медзакладах: 29,7% – це […]
Теми, які викладати геть нелегко: чому навчатимуть тернопільських старшокласників на резонансному спецкурсі
У 2021-2022 навчальному році “Основи сім’ї” ввійдуть до переліку предметів, які мають бути у шкільній програмі Тернопільської міської територіальної громади. Відповідне рішення ухвалили на сесії міськради наприкінці січня цього року. Хоча напередодні по Україні активісти, батьки та фахівці піддали курс нищівній критиці через наявність у підручнику спірних тез та засилля шаблонних, але не завжди підтверджених реаліями, некоректних висновків. Щоправда, до частини зауважень автор курсу все ж дослухався. У Тернополі кінцеве рішення таки дали можливість приймати учням та їх батькам. Якщо вони вирішать, що ці уроки не є необхідними, на них можна буде не ходити. Оцінюватимуть предмет як кінцевий запис у табелі “зарах/незарах”. Аби зрозуміти, про що саме цей курс, журналістка видання “Терміново” придбала робочі зошити для учнів 10-11 класів та проглянула їх із психологинею, директоркою Тернопільського обласного центру соціально-психологічної допомоги “Родина” Оленою Нагірною. Тут мусимо зробити уточнення: після численних звернень […]
