Дві війни перемололи Бережани. Етнічний склад населення змінився, багато людей просто зникли. Ті, що залишились, або змогли підлаштуватись під новий темп життя в новій країні з іншими порядками, або ні. Їхні храми та доми молитов, будинки та крамниці зробили так само: щось встояло, щось отримало нове “призначення”, щось занепало остаточно…
Бережани католицькі – польські.
Бережани православні – вірменські.
Бережани юдейські – єврейські.
І Бережани греко-католицькі – русинські, як тоді називали все українське.
***
На пагорбі, який величають “Бережанським Олімпом”, стоїть закинута будівля. Увагу привертають красиві різьблені двері, помальовані у вишневий та білий кольори. Підходиш ближче і бачиш цікаву клямку – у формі пташки.
Тут тихо, і тут ми з подругою чекаємо на Михайла Музичку. Він краєзнавець, ініціатор відновлення старих дверей в будинках Бережан, водить екскурсії і знає про це місто, мабуть, все, що тільки не спитаєш.
Ця закинута будівля, яку хоче засипати своїм золотом сусідній клен, – колишня хата отця Теодора Кордуби, потім тут був туберкульозний диспансер, зараз і його немає…
– Кордуба був греко-католицьким ксьондзом, саме завдяки його старанням в місті постала велична церква Святої Трійці неподалік ратуші, – розказує нам Михайло. – Після завершення будівництва залишилось ще 37 тисяч австрійських крон і на них вирішили звести проборство.
– Оце проборство? На два поверхи?
Михайло мовчки киває і веде нас до кута будівлі, показує на прямокутні діри, що тягнуться вглиб стіни.
– Бачите? Це спеціальна технологія, називається цуглюфт, – ми з подругою такого слова не знаємо. Але воно і не дивно. Бо це не так діри, як маленькі “шахти”. Бачимо таке вперше. – Завдяки ним постійно був протяг між стінами, і кладка залишалась сухою, в домі не було надмірної вологості та грибка.
Хитро.
В Бережанах зараз почали проєкт щодо відновлення старих дверей, але ці, красиві, з колишнього проборства-тубдиспансера навряд чи стануть його частиною.
– По-перше, це таки колишній тубдиспансер, по-друге, легше замовити точну історичну копію, бо оригінал в жахливому стані, – пояснює Михайло.
***
Вулицею Площа Ринок вниз до Тернопільської тягнеться ряд старих будинків кінця ХІХ століття. Про це свідчать написи на кованих балконах. Майже весь перший поверх – суцільне “євро”: сучасна штукатурка і металопластикові вікна, тут все крамниці. Під’їзд, що привертає нашу увагу, стоїть без дверей. Їх, старенькі із вирізаними квітами, зняли і прихилили до стіни. Невже викинуть? Йдемо дивитись.
Одним і тим же кольором – вишневим – у під’їзді помальовано геть все: двері, поручні, поштові скриньки. Йдемо вгору старими сходами, які риплять від кожного нашого кроку, помічаємо латунну кулю, яка прикрашає перила. Ловлю себе на думці “і ніхто ж не вкрав…”. Виходимо на балконні галереї, що тягнуться вздовж стін. Сохне білизна, стоять металеві ночви, віник, відро — балкон є балкон.
Знизу сходами підіймається жінка. Вітаємось, кажемо, що вона живе в дуже гарному під’їзді, знайомимось. Жінку звати пані Світлана. Питаємо, чи зручно в такому старому будинку жити?
– Ой, дівчата… Та де ж зручно? Я тут вже років 60 живу, а самому будинку ще раз так само. Старий, навіть ОСББ нам ніяке вже не “світить”. Бачите, ми двері зняли, “скинулись” на фарбу. Та й потрошку щось будемо робити самі. Бо перший поверх в нас то комерція суцільна (натякає, що там облаштовують магазини – авт.). Та що буду вам говорити? Самі все бачите. Старість не радість, смерть не весілля. Ото про наш будинок. Що смієтесь?
Сміюся, бо вперше чую приказку повністю. Але не посперечаєшся: що не весілля то не весілля.
– А так то тепло. Стіни товсті. А туалет у нас он – на коридорі, так. Таке планування старе. І каналізація проблематична. Бачите, внизу які озера?
Внизу у траві й справді видно калюжу брудної води, неподалік каналізаційний люк. Типова біда, як і в багатьох будівлях того часу.
Поки розглядаємось, стає зрозуміло, що за нами хтось пильно стежить. На сходах в тіні нечутно сидить великий біло-сірий кіт, водить жовтими очиськами, пильнує.
– О, то мій Кузя. Хтось його підкинув нам в під’їзд. Воно було таке мале і хворе. Волонтери помогли виходити. А тепер бачите, який виріс? Ходи сюди! – це до кота. – Він дуже лагідний, – а це вже до нас. Кіт йде на голос господині, або принаймні робить вигляд, що справді слухняний.
Виріс Кузя добряче, видно, що його тут люблять. Поки пані Світлана розказує нам про будинок і його проблеми, Кузя лащиться то до неї, то намагається потертись об мої ноги.
– Ну, ви тут собі дивіться ще, я буду йти. Кузя, йдеш зі мною?
Кузя проводить господиню додому, а тоді повертається до нас. Сидить біля дверей на балкон, слідкує, чи ми чемні.
Але інші під’їзди теж варті уваги, тому вперед.
***
Заледве пересуваючи ноги, йде дідусь. Сьогодні тепло, але, як то часто буває у старших людей, закутаний в купу одягу, на голові кашкет такого ж незрозумілого брудно-сірого кольору. Спирається на костур. Вже здалеку видно: йде до мене і буде щось казати, бо помітив, що фотографую руїни синагоги. Підходить ближче: сиві вуса, пожовтілі, мабуть, від тютюну. Стає майже впритул – ага, таки курить, і то багато. Запах видає затятого курця.
– А то шо в нас тут, знову завелись євреї, та? Шо, гарна синагога, нє? – моїх відповідей дідусь не потребує. Судячи з веселого тону, він хоче поговорити. І говоритиме. – Страшно ходити коло неї. Чую серцем, скоро обвалиться вся. Аби ж в той час бути від неї подалі. Отакі ми тут господарники, – сміється, але вже якось не по-доброму… саркастично.
Питаю, як дідуся звати, називаю своє ім’я. У відповідь відмахується.
– Ой, Ірцю, дитино… Де мені вже знайомитись? Я вже просто дід.
Цікавлюсь, чи давно будівля в такому стані. Каже, що давно. Відколи впав дах, там занадились викидати сміття.
– І гадять. Панунця ж бачила, певно? – заглядає вицвілими очима в мої, довірливо торкається плеча.
Панунця бачила… Синагога розповзається рівно по арковому вікну – стіна, на якій, наче насмішка, висить табличка “Пам’ятка архітектури”, все слабше опирається закону тяжіння. З арки над іншим входом осипалась частина літер івритом і назавжди загубилась в землі та смітті. Стару синю плитку на підлозі (кажуть, що оригінальна) присипає листя, пляшки і різний мотлох. Вітражів вже немає, хоча місцями ще залишились шматки скла, металеві основи світять голими ребрами. Синагога вмирає…
– А Ви були всередині, коли вона ще була цілою? – питаю, бо навіть в мережі є дуже мало світлин інтер’єру тих часів.
– Всередині не був, але по вікнах заглядали з хлопчурами. Оооооо, – розтягує задоволення від спогадів пан Жовті Вуса. – То було велике мистецтво, про яке я можу сказати тільки то, шо я не зможу про то гарно оповісти – таке воно було…
– Та Ви поет…
– Єврейський городок був дуже красивим, – пропускає повз вуха мою репліку дідусь. – А потім шо, прийшли радянці. Понищили все. А шо тут було тоді? Склад якийсь. А до того? А до того хто шо хтів, то звідси і виносив… Отакі були часи. Ой, шо буду казати, як прийшов Союз, то всім нам настав (довга пауза, а тоді самим губами дідусь виводить те слово, яке я не можу тут написати)… Ну, ти поняла.
Я поняла.
***
– Ви чого там стоїте? Всередину собі зайдіть! – гукає до мене чоловік в бежевому запилюженому светрі. – Як то так, бути біля церкви і не зайти?
– А можна? Ремонт же…
– Не можна, а треба. Але вважайте, бо таки ремонт.
Поки я фотографувала розпис на фронтоні вірменської церкви, майстри, які саме доводять до ладу дзвіницю та подвір’я біля храму, очевидно вирішили, що шкоди від мене всередині не буде. Тож заходжу до церкви, яка в кожен попередній приїзд завжди була зачиненою. Стіни пусті, але склепіння всі в розписах. Посеред храму стоїть бетономішалка і тачка, лежать мішки з будівельними сумішами і “букет” металевих труб.
– З Тернополя, каже, приїхала. Хай подивиться, таке не всюди є, – кричить той же чоловік, але вже не до мене, а до інших майстрів десь знадвору.
Облуплені барельєфи святих гірко зиркають на мене зі стін. Он там – Святий Миколай. Навіть якби підпис осипався повністю, його завжди можна впізнати за “шапкою” – вона, мабуть, є на всіх його зображеннях. На одній із фресок видно лише чиюсь тендітну руку, простягнуту невідомо до кого чи до чого. Вицвілі квіти дивних форм утворюють над головою ціле поле… Багато синього, бежевого і коричневого. Краса!
– Вже третій рік ото все ремонтуємо, – майстер повернувся до церкви нечутно, наче той кіт Кузя. – Оце всьо маємо відновити: всі ті розписи, стіни довести до пуття. Скільки ще маємо то робити? Та поки не зробимо. Гарно буде… – каже зачарований. – Ну, дивіться собі…
Коли в Османській імперії почались репресії проти православних, вірмени вирушили шукати собі нову домівку. В католицькій Речі Посполитій до купців, хоч і не католиків, ставлення було більш лояльним, тож Бережани стали ще однією малою батьківщиною для частини з них. На початку минулого століття вірмен було близько 20% від всього населення міста.
Про це розповів знову ж таки Михайло Музичка, поки гуляли містом.
– У вірмен не лише був свій квартал, їм також належали склади на площі Ринок. Більше того, греко-католицька церква Святої Трійці збудована якраз на фундаменті старого вірменського складу, – ошелешує мене Михайло. – Перша згадка про неї, тоді ще дерев’яну, датована початком XVII століття, отже, вірмени в місті були вже тоді. Тобто, ми маємо греко-католицьку церкву на католицькій площі Ринок завдяки вірменському посередництву.
Бережани були таким собі полікультурним толерантним простором, каже Михайло. Але дві війни зробили свою справу…
***
Тут можна годинами ходити і порівнювати, як було і як є тепер. Можна скрушно хитати головою, дивлячись на нікому не потрібні руїни, які вже точно не дочекаються допомоги, і одного дня в мережі з’являться новини з сенсаційними заголовками на кшталт “На Тернопільщині завалилась святиня” – і мова буде про синагогу в Бережанах. Можна з німим захопленням блукати під’їздами, задерши голову, аби роздивитись ліпнину та вітражі, і не помічати на них павутиння та бруду. Можна вгадувати вирази маскаронів і рахувати, скільки ж років тим всім балконам, які бережуть на собі ініціали людей, яких вже давно немає.
А можна, як Михайло, – розказувати іншим, привертати увагу, берегти і оберігати.
Або, як пані Світлана. Просто купити фарбу, аби доглядати своє, бо ж старість не радість і хоче піклування.
Чи, як дідусь біля синагоги, який описує перехожим те, чого немає на фото, і так, як не напишуть в жодних книжках – щоб ви просто повірили: “воно було гарне”. Але, мабуть, вже не буде… Бо дещо живе тепер тільки в чиїйсь пам’яті.
Фото авторки
