Історична спадщина

Микулинецьке кладовище можна вважати музеєм під відкритим небом. І, як і в кожному музеї, тут можна лише пробігтися очима експонатами, а можна дізнатися трішки більше, якщо знати, на що звертати увагу. Серед сотень скульптур та десятків гробівців можна знайти не лише епітафії, а й підписи майстрів. Свого часу ці вирізьблені  написи виконували одразу кілька функцій: найочевидніша – "автограф" майстра, що також служив і за знак якості, а ще вони були нічим іншим як рекламою. Адже підписи свої автори ставили у видних місцях, які, однак, зовсім не псували вигляду гробівця чи скульптури, проте одразу ж впадали у вічі. Різьбярі по пісковику, майстри зі спорудження гробівців з бетонними елементами, кування металевих квітів та виливання чавунних декоріі,  – хто вони, автори надгробних композицій на Микулинецькому кладовищі? Перший підпис можна побачити, щойно зайшовши на так звану стару частину. Адже кована брама при вході на […]

“У Тернополі жила дівчина, закохана у художника. Але мачуха надумала віддати її заміж за багатого старого пана. Дівчина була в рідному домі ледь не наймичкою: мачуха її не любила, щоб та не зробила, за все її кляли. Бідолашна часто чула: "а нехай би тобі ворони плечі поклювали". Тож вигідно віддати заміж небажану пасербицю – це було подвійне щастя. Тато за доньку не заступався. І ось в ніч напередодні весілля бідолашна пішла на цвинтар, на могилу до матері. Там довго плакала і, втомлена, заснула. А це була пізня осінь, під ранок вдарив мороз, дівчина замерзла на смерть. І голодні ворони таки поклювали їй плечі...  В пам'ять про цю історію батько поставив відповідну скульптуру: дівчина спить, схилившись на труну мами, з весільним вінком в одній руці та великими пензлем – символом кохання до художника – в іншій. А на плечах в неї […]