20.04.2021
Історії Історична спадщина Новини Соціальні проблеми

«Машина часу» від прадіда Василя: як листи з минулого створюють неповторну атмосферу у час Різдва (фото)

Сьогодні – католицький Святвечір. Сім’ї багатьох українців готуються до святкової трапези. Чимало людей поставлять на столах поруч куті, пісного борщу та узвару порожню тарілку та ложку. Хтось покладе їх для самотнього подорожнього, дехто – зі згадкою про воїнів на Донбасі. Я ж примощу миску на спомин про покійних предків. Зокрема, про мого прадіда Василя, який спочив в далекій Бразилії.

Як і багатьох сучасних заробітчан, доля розлучила його з рідною землею. І з сином. Але він щиро тужив за Україною і в думках поміж важкою працею раз у раз повертався додому. Про це свідчать прадідові листи до сина, невістки і брата, які за півстоліття вже стали сімейною реліквією та… машиною часу в минуле.

Перед розлученням жінка спалила хату

Василь Чорний народився у селі Курівці Тернопільської області у 1886 році. Доля йому випала нелегка – десять років провів на фронтах. Проте у мирний час устиг одружитися на красуні Катерині, народити сина Богдана. Мешкали у сусідньому селі Цеброві.

Спокійне життя тривало недовго. Коли Василь повернувся додому після Першої світової, його застала невтішна новина: епідемія тифу скосила 28-річну дружину та її рідну сестру. В живих залишився 4-річний одинак Богдан і жінчині батьки.

Далі з нею неможливо жити було. Суд окружний в Тернополи дав розділ від стола і ложа, і не мали ми права

спільно жити

Василь узявся налагоджувати побут. Зійшовся з місцевою молодицею, взяв з нею шлюб. Згодом в листах на батьківщину чоловік зізнавався, що неабияк пильнував господарку, але стосунки з жінкою стали нестерпними.

«Пишеш, що я дуже змінився на вигляд. Як тобі відомо, як я ще жив на рідній землі, тяжке і там мав життя. Десять років військової служби разом з войнами. А пізніше теж життя нещасливе. Перша жінка померла, а з другою жив дев’ять років. Не жив, а мучився: працював тяжко, все відбудував по воєнних руїнах, цілий інвентар залишив. Пішло то все даром. Далі з нею неможливо жити було. Суд окружний в Тернополи дав розділ від стола і ложа, і не мали ми права спільно жити.

Коли домагався від суду за ті роки відшкодування — она вперід сокирою зарубала корову і теля. І перед моїм від’їздом до Бразилії спалила хату».

Після розлучення Василь Чорний зібрався закордон. Сподівався, що їде на чужину ненадовго, аби заробити кошти, розбагатіти. На той час чоловікові було 44 роки, синові Богдану виповнилося сімнадцять.

До від’їзду в Бразилію за плечима у Василя Чорного було десять років військової служби та два шлюби. Фото 1942 р.

Але не так сталося, як гадалося. В Бразилії Василь Чорний залишився назавжди. Зрозумів, що радянська влада не дасть йому нормального життя. Згодом створив на чужині нову сім’ю, одружився на жінці з іменем Химка родом з Волині. У подружжя народилося п’ятеро дітей – Іван, Антон, Надія, Марія та Лаура, яку вдома кликали Лаврою. Найменша донька була пізньою дитиною, з’явилася на світ, коли її батькові перевалило за 60.

З роботою допомогли земляки-емігранти

Василь Чорний – представник другої хвилі української імміграції до Південної Америки.  Науковиця Марина Бондаренко пише в своїй роботі, що ця хвиля припадає на період між Першою і Другою світовими війнами. Імміграція того періоду мала більш широкий соціально-класовий спектр. У цей час відбувається якісна еволюція від суто заробітчанської до т. зв. колонізаторської імміграції, коли значна частина українців прибула з намірами оселитися на тривалий час у Бразилії. Також варто відмітити помітне збільшення в цей період у складі переселенців інтелігенції, яка мала високий рівень політичної свідомості. Ця хвиля імміграції не була численною: приблизно 9 тис. осіб прибули не тільки з Галичини, а й з Волині, Полісся, Буковини і Закарпаття.

Старша донька Василя Чорного Надія. Всього у новій сім’ї чоловіка було п’ятеро дітей 1957 р.

Українці, які щойно приїхали з батьківщини, активно включалися в обробіток землі, культивацію європейських сільськогосподарських культур та будівництво українських релігійних споруд.

На початках Василеві доводилося дуже сутужно, на щастя, з роботою допомогли земляки.

«По приїзді до Бразилії, приїхавши без ніякого капіталу і самотний до того, між чужим народом, не знавши тутешної мови… Через це роботи тут трудно було дістати, адже до того в старшім віці! В тих початках приїхав я до Естадо Санта Катерини, де мешкав Петро Мазуришин, Іван Вельбач, Йосиф Кінах. Вони досить привітно ставились до мене. Постарались мені роботи на желізній дорозі, в уряді федеральнім. Я став до роботи і працював так 18 років до 1948 року. Від того часу аж до нинішнього хорую».

Дорога пролягала через території індіанців племені ботокудів, які, захищаючи свої землі, безжально нищили українських поселенців

До речі, Марина Бондаренко згадує і про те, що масове переселення українців першої хвилі відбулося в 1908-1914 роках, причиною якого була розгорнута урядом Бразилії кампанія з метою залучення дешевої іноземної робочої сили до будівництва залізниці між штатами Сан-Пауло та Ріо-Гранде-до-Сул. У цей період до Бразилії прибуло 18,5 тис.  українських емігрантів, які створили нові українські поселення в містах Гуарані, Кампінасі, Іжуі, Жагуарі та Ерешімі.

Заробітки на будівництві залізниці теж були нелегкими: дорога пролягала через території індіанців племені ботокудів, які, захищаючи свої землі, безжально нищили українських поселенців.

Навіть нині у місцевості Моема штату Санта-Катаріна стоїть хрест на пам’ять про винищених поселенців.

Але повернемося до історії Василя Чорного. Син Богдан не мав вістки від батька цілих 18 років. Василь Чорний відізвався листуванням тоді, коли його первісток вже мав чотирьох власних дітей, тобто наприкінці 50-х років минулого століття. На диво, зберігся чорновик листа, який Богдан відправив батькові вперше після тривалої розлуки.

«Невимовну радість справив мені Ваш лист, який я одержав 7 травня 1957 року. Багато років минуло, багато води спливло, як я мав від Вас останню звістку. Останнього листа мав я від Вас ще в пам’ятному 1939 році.

Рік 1939 – це був початок другої великої світової війни. Так як Вам колись приходилось переживати лихоліття першої світової війни, так і мене не поминуло воно в другій війні. Напишу про це кількома словами.

28 серпня 1939 р. вечером відбулась перша польська мобілізація. Між іншими і я був покликаний зараз же цієї ночі ставитись у воїнську часть. 1-го вересня  виїхав я на фронт на Захід у Польщу. 9-го вересня 1939 р. ті частини польської армії, в яких я служив попали в окруження німецьких військ і після недовгого бою зістали захоплені в плен. В місті Ченстохові посадили у вагони і звідтіля повезли ешелони у глиб Німеччини. В плєну в Німеччині перебував я два роки і 8 місяців».

Богдан Чорний не мав вістки від батька 18 років. Фото 1930 р.

Василь Чорний тішився спілкуванням із родиною в Україні, писав також і рідному братові Дмитрові, який із сім’єю відбув заслання у Сибіру. Ворог виселив їх у мерзлоту через те, що нібито Дмитрова донька, гімназистка Надія брала участь у антиурядовому гуртку.

І сльози одна за другою падуть на те письмо. Тим більше, що ти пишеш, що я тобі вже не до пізнання

До слова, сам Дмитро Чорний свого часу був регентом церковного хору храму Успіння Пресвятої Богородиці у Тернополі.

«Той твій лист прийшов мені з досить великою радістю. А, власне, з рідної землі України він для мене єсть тут чимісь найдорожчим. Хвилею прийшов і розвеселив моє болюче серце. Читав рядок за рядком і нараз з глибини душі опанував жаль і смуток. Стримую себе, як можу від такого сильного жалю. І сльози одна за другою падуть на те письмо. Тим більше, що ти пишеш, що я тобі вже не до пізнання, що я твій рідний Брат. Так само і ти мені не до пізнання. Сумна та історія нашого життя, що так ніби відчужились. Коли би прийшлось стрінутися, навіть найменшої уваги би не звернули, що ми є собі рідні. Але що ми зробимо? Мусимо погодитися зі своєю засудженою долею. Такий льос нашого життя. Твої діти і ти, Брате, проживаєте на північній півкулі земній. А я на полудневій під тропічним сонцем, де ніколи нема снігу, ані морозів».

Найбільші збитки – від дикої природи

На старість Василь дуже цінував цей тонкий зв’язок з рідними, у подробицях ділився побутом у Бразилії. Ці описи читати особливо цікаво.

Протягом дванадцяти місяців Чорні збирали три урожаї картоплі та два квасолі

Серед іншого, мій прадід зазначав, що між тамтешніми зимою та літом майже немає температурної різниці. Взимку досить буде одягнути сорочку й солом’яний бриль з широкими крисами.

Василь із родиною сіяв чимало культур, деякі родили кілька разів на рік. Так, протягом дванадцяти місяців Чорні збирали три урожаї картоплі та два квасолі.

Проте прадід стверджував, що місцевим землеробам добряче допікали «дикі люди», які не «управляли землею», а жили з «пулювання» і крали чужі врожаї.

«Ще дещо напишу про нашу господарку і наше життя. В нас тепер землі дещо прибільшилося, до 30 моргів (приблизно 16,8  гектарів — авт). Два морги ліса і два морги пасовиска, а решта до управи земля. В тім році діти посадили 10 моргів кукурудзи, 2 морги пшениці, 3 морги рижу, 2 морги бараболь, 1 морг цибулі і 2 морги фасолі і ще продукти інші, як гарбузи, бараболі солодкі і огірки зелені.

Каждий мешканець в своїм домі мусить мати добру стрільбу обганяти птахи і звірину. А до того єсть люди такі, що займаються грабунками та убивством

До оброби маємо три коні, два плуги, віз, борони, польники. На старих землях вже дасться орати. Дерево майже погнило і огнями повигарувало, котрий ліс перед 40 років зрубаний. Ботут новий зруб ліса тре чекати добрих півроку, щоби висохло. Тоді огнем випалювати, аж потім на тім попелі можна садити. І знищити огнем дику природу. Що може від віків розмножилося ріжного рода хробів і зміїв їдовітих. І повно комах. Але не всьо тут дасть себе знищити.

Бо хто посіє, посадить культурну рослину, прийде збір — то нема що збирати. Тому що з лісів дика твар налітає і нищить всьо, а тим більше дикі свині цілими гуртами в нас найбільше дають шкоди. Каждий мешканець в своїм домі мусить мати добру стрільбу обганяти птахи і звірину. А до того єсть люди такі, що займаються грабунками та убивством».

«Ми тут вже придбали 40 уліїв пчіл і завше єст на свою потребу. І маєм близько хати річку, що випливає з гір вода! Хлопці заставили воду і плекають в ставі рибу».

Про смерть батька син дізнався через кілька місяців

Точна дата смерті Василя Чорного невідома. В родинному архіві останні листи від нього датуються 1962 роком.

«Прошу вибачити мене за моє не формальне таке письмо. Руки трисуться, з очей сльози падають одна за другою і нема стримку на то. Шлемо вам щирий привіт і поздоровлення від нас, від моєї Дружини і дітей», – писав в одному з листів до невістки Марії.

Богдан із сім’єю про його відхід у засвіти дізналися не відразу – через кілька місяців звістку подав якийсь далекий родич із закордоння. Василеві діти, за словами прадіда, погано розмовляли українською. Писати рідною мовою, очевидно не вміли. Так і обірвалося життя емігранта з Тернопільщини в далекій та спекотній Бразилії. Пам’ять йому і всім землякам, які з натрудженими руками спочили в чужій землі…

На головному фото з родинного архіву: у першому ряду справа наліво Василь з дружиною Химкою та сестрою Ксенією. Позаду — діти Чорних Лавра, Антон, Іван та Марія.

Схожі пости

У Тернополі помер відомий педагог-науковець

55 мільйонів і одна гривня: Хоростківський спиртзавод пішов “з молотка”

Показники змінились на 30%(!): як карантин вплинув на кількість шлюбів та розлучень на Тернопільщині

Ірина Небесна