У неділю, 29 листопада, у Тернополі на Зарудді відкрили меморіальну таблицю Ірині Максимів з родини Саїків. Корінна тернополянка, в роки війни вона разом із батьками допомогла врятуватись 16 євреям. За це у 2007 році отримала відзнаку “Праведник народів світу”.
Таблицю змонтували на стіну будинку, де пані Ірина жила. За словами її доньки Оксани, у будинку №4 на вулиці За Рудкою, її батьки оселилися рівно 60 років тому.
– Це було на початку грудня, а якраз на Миколая, пригадували, було новосілля, – розповідає пані Оксана. – Вчора було 4 роки, як пішов у вічність мій татко, сьогодні відкриваємо меморіальну таблицю мамі. Трохи від усіх цих збігів тривожно, але вже як є. Я дякую Богові, що в мене були такі батьки, в яких було чому повчитися. Що були такі добрі дідусь і бабуся, які героїчно рятували євреїв під час війни. Будемо брати з них приклад і берегти їх в серцях.
Ірина Максимів померла 25 липня 2020 року внаслідок інсульту. Про те, що варто зробити меморіальну таблицю, вирішили майже одразу і почали збирати кошти. Скидалися для цього усім світом, розповів упорядник спогадів багатьох тернополян Тарас Циклиняк. Останні 6 років він активно спілкувався з Іриною Максимів. Записував її на відео і викладав у соцмережі.
– Завдяки цьому спілкуванню мій погляд на минуле змінився цілковито, – зізнається Тарас.
На основі розмов із пані Іриною він також видав 10-й том із циклу “Дитинство Тернополя” – “Дитинство Ірусі Саїк”.
– Це побутові спогади про Тернопіль, його мешканців, будинки та події. Така суміш теплих і приємних спогадів про те, яким було життя в 30-50-х роках, а з іншого боку – як тут було тут під час війни. Це настільки книжечка про наших бабусь і дідусів, кулінарію, починаючи від того, як одягалися, до того, як в ті часи сварилися, – розказує Тарас Циклиняк.
Читайте також: Митці вічності та маестро скорботи: хто створював скульптурні композиції на Микулинецькому кладовищі (фоторепортаж)
Познайомився він із корінною тернополянкою 21 січня 2014 року. Тарас взяв її номер телефону в журналіста Володимира Мороза, котрий чимало писав про минуле міста та області.
– В той же вечір, як я з нею познайомився, зрозумів, що з того щось буде, – усміхаючись, розповідає Тарас. – Вона дуже багато говорила. 2,5 години розповідала, не зупиняючись. Я зрозумів, що там ще було багато годин для розмов. Чимало всього було про батька. “Мій татко…”, “татко…”. Вона завжди жаліла, що батьки були непересічними, але ніхто не пише про історію їхнього порятунку євреїв, що це нікому нецікаво. Я вирішив, що і поцікавимося, і запишемо.
Оформити спогади корінної тернополянки в книжку Тарас сам же їй і пообіцяв.
– Зрозумів, що це варто згрупувати якось. І якщо пообіцяю, то вже не зможу цього не зробити, – пояснює упорядник.
Після смерті Ірини Максимів Тарас за 2 місяці перетворив півтори тисячі записів розмов на книжку на майже 600 сторінок.
– Звісно, що люди з віком плутаються в цифрах, назвах, є чимало помилок, які пам’ять не змогла зберегти впродовж 50-70 років, – визнає Тарас Циклиняк. – Але скажу від себе одну річ, яка для мене була важливою: перш за все я намагався в цій книзі не дати суб’єктивних вражень, не нав’язувати свою думку. Важливим було передати спогади, ту інформацію, якою її пам’ятала пані Ірина. Я цілком свідомий, що в багатьох речах вона могла десь помилятися, але я залишив, як це було.
Читайте також: “Дівчина з мітлою-пензликом”: про що насправді розповідає найвідоміша скульптура Микулинецького кладовища
Попри якісь образи й прикрощі війни, в неї було багато простих, але мудрих фраз, пригадує упорядник.
– Наприклад, “Бомба не рахувалася з тим, що то є твоя хата”. Це прості речі, але ти закриваєш очі, повторюєш їх, і розумієш сприйняття світу цієї людини, життєві обставини, в яких вона була, – додає Циклиняк.
У своїх історіях пані Ірина часто і з теплом згадувала про стосунки між поляками, українцями та євреями.
– Як підсумок цих спогадів я завжди собі нагадую, що ця книжка – про людяність. Про вміння в людині бачити людину, незважаючи ні на що, – резюмує Тарас Циклиняк. – А ця меморіальна дошка – це про покоління людей, які всупереч надзвичайній небезпеці та загрозі для життя свого і родин, рятували інших людей і залишалися людьми. Наперекір обставинам, які під час війни спонукали до виживання. Бо тоді часто ти, навіть попри власну волю, робив вчинки, які з людяністю не пов’язані.
