– Заяву в поліцію писатимеш? – у травмпункті довго не панькалися і одразу ж перейшли на “ти”. Лікарка недовірливо дивилися на сліди від “вдарилася об сервант”: почорніле око, яке з кожною хвилиною “запливало” все більше, заплакане обличчя. Олена розповідає і автоматично тре чоло в тому ж місці, де кілька років тому від болю голова аж розколювалася. Руки трусилися, голос тремтів: чи то зі страху від пережитого, чи що їй не повірять. – По очах лікарки було видно: таких, як я, вона бачить не вперше на нічній зміні. Пам’ятаю, сказала мені саркастично: “Ти, звісно ж, не звертайся в поліцію, захищай його. Але хоч вигадай іншу історію, бо від серванту таких слідів не лишається”. Як мені тоді було соромно… Боляче і соромно.
Кожен випадок домашнього насильства можна розглядати окремо, аби розібратися, чому одна людина вирішує, що кулак – найбільш красномовний аргумент у суперечці, інша сторона боїться попросити про допомогу, а мовчазні свідки цього вирішують не втручатися.
“… терпів і нам велів”
Заяву в поліцію Олена тоді так і не написала. Додому теж не повернулася. Не поїхала і до батьків. Там би сказали терпіти і мовчати, як говорили про це раніше. Тато свого часу піднімав руку і на маму, і на неї з братом.
– “Він терпів і нам велів”. Мама красномовно завжди вказувала на небо, коли повторювала нам з братом цю фразу. Я ж завжди боялася, щоб після такого терпіння вона не опинилася ТАМ набагато раніше, ніж мала би, – жінка зізнається, що часто розповідає історію про те, що і перший чоловік, і батько її били. Так легше – чим більше про це говорить, тим менше цього соромиться.
В ту ніч поїхала до співробітниці. Довго сиділи на кухні, мовчали. Олена не хотіла розповідати, подруга не лізла в душу. Наступного дня на роботі всі дізналися, що в Олени – “грип”. Її речі з квартири забрала та ж співробітниця.
– Вже після того, як я звільнилася, а співробітники дізналися, що в мене вдома відбувалося, до мене долетіли і “сама винна”, і “нормальну би ніхто не вдарив”, – жінку ці слова болять досі. – Найгірше те, що так говорили чомусь жінки. Хто ж би мав краще зрозуміти? Коли ти таке чуєш, то в голові все це формується в чітке усвідомлення: я на це заслужила. Жирна крапка.
Однією з причин насильства є його толерування оточенням: коли агресивні вчинки вчасно не зупиняються, обігруються, як жарт, або виставляються частиною іміджу “справжнього чоловіка”, пояснює юристка НГО “Центр Розвиток Демократії”, експертка з оцінки гендерного впливу Олена Зайцева.
– Насильство може проявлятись і внаслідок відчуття безкарності, як звичка. Коли батьки вважають за нормальне, що хлопчики б’ються, а не домовляються, що можуть смикнути або штовхнути дівчинку, як вияв симпатії, – зазначає експертка. – Дівчат вчать, що “справжні дівчата не б’ються”, тому багато хто з них не вміє дати відсіч, що теж збільшує відчуття безкарності за вчинену агресію.
Якщо оточення не зупиняє таку поведінку, то дитина починає вважати її нормою, інструментом вирішення проблем, навіть формою “спілкування”.
– Схильність звинувачувати постраждалу сторону, або перекладати на неї частину відповідальності, також сприяє безкарності агресора, – зауважує Зайцева. – Не погоджусь, що всі люди, незалежно від статі, обирають силовий метод вирішення ситуації: до таких методів, переважно, схильні саме чоловіки, що підтверджується статистикою насильницьких злочинів.
Згідно даних поліції Тернопільської області, лише впродовж червня до них надійшло 556 повідомлень про домашнє насильство. Із початку року зареєстровано вже 3559 таких фактів, з них 2891 був від жінок. На профілактичному обліку поліції Тернопільщини за вчинення домашнього насильства перебуває понад 2860 осіб, з яких – 313 жінок.
– Як свідчить світова практика, набагато ефективніше змінювати норми виховання хлопчиків, тобто – діяти на випередження, аніж вчити дорослих змінювати звичні форми поведінки. Також хорошим методом протидії агресії є суспільний осуд, коли люди не роблять вигляд, що нічого не сталось, і не намагаються знайти вину постраждалої особи, а чітко дають знати агресору, що така поведінка не бажана і не буде толеруватися, – додає експертка.
Вдарив через… безсилля
– Що трапилося, я зміг осмислити навіть не тоді, коли побачив, що накоїв, – зізнається Володимир. Його історія – приклад того, що в ролі агресора може опинитися кожен, хто не контролює власні емоції. – Я не був ні п’яним, ні злим. Принаймні, я не відчував злості. Я відчував безсилля…
90-ті. Відомий далеко за межами Тернополя порцеляновий завод періодично “стоїть”. Зарплати не дають. Дехто бере додому продукцію, але кому її продавати, якщо з грошима сутужно в усіх? Родина з села передала мішок цукру і два картоплі. Це все, що є вдома. Ще вдома є двоє школярів. А у школі немає підручників на всіх. Навіть знаючи, що чи не в однаковісіньких умовах живе все місто, вчителі пишуть перелік книжок і робочих зошитів, які батьки мусять купити, бо інакше дітям немає з чого вчитися. Сервізи та фігурки оленів, драконів, ведмедів, які на заводі пропонували взяти як частину зарплати, обмінюють на продукти у більш забезпечених – тих, хто має село. Бо продати це майже нереально: у знайомих такі ж проблеми з фінансами.
– Ми з дружиною обоє працювали на цьому заводі. На весілля співробітники подарували нам отой жахливий сервіз, який був чи не в кожній родині: білі горохи на червоному тлі. Але це було наше перше спільне щось. Після того, як я вдарив дружину, сервіз першим розлетівся на друзки. Слідом за ним – наша сім’я, – обережно говорить Володимир.
Знайти людину, яка би розповіла, що підняла руку на близьку людину – непросто. Іноді здається, що чоловік шукає захисту у власних словах: мовляв, нікого не вбив, не покалічив. Але потім підводить риску:
– Якщо вдарив раз, отже, можу вдарити ще раз. Я дружину любив і люблю досі, але те, що можу її вдарити, – мене самого злякало. Вона шмагала мене звинуваченнями, що я не можу забезпечити родину, яку сам же й створив, – не то розповідає, не то намагається виправдатись чоловік. – Я ж лише хотів, щоб вона припинила. Де в моїй голові зародилася думка, що вдарити – найлегший спосіб?
Найчастіше агресія – це емоційна реакція на різку зміни обставин, пояснює заступник директора Українського інституту дослідження екстремізму Богдан Петренко. Вона виникає тоді, коли людина не знає, як по-іншому реагувати на ті чи інші зміни, які відбуваються навколо неї:
– Якщо ми говоримо про сім’ю, то це може бути нездатність довготривало пояснити дитині домашнє завдання або відповідь від свого партнера, на яку не очікували. Звичайно, якщо ми говоримо про сімейне насильство, то його головним каталізатором виступає і алкоголь, який знижує нашу здатність до раціонального осмислення ситуації. 80% домашнього насильства відбуваються у стані алкогольного сп’яніння.
Цю думку поділяє і психологиня Ліда Колгатіна.
– Людям набагато простіше використовувати силовий метод вирішення проблем, – роз’яснює вона. – В такому випадку не потрібно себе контролювати, не потрібно брати на себе відповідальність за те, що відбудеться або відбувається.
Постійні “клієнти”
Сантехніку в квартирі №99 міняли ледь не щомісяця. Про те, що сьогодні там – “день зарплати у тата”, завжди знав весь двір багатоквартирного будинку. Програма повторювалася щоразу однакова: в однокімнатну квартиру приходили “дружки”, тоді співи, потім хтось біг у магазин за “добавкою”. Тоді, десь ближче до опівночі, починалися крики, які закінчувалися биттям посуду і всього, що траплялося під руку, а тоді й бійкою. Дітей-школярів розбирали сусіди. В міліцію тоді телефонували досить рідко, бо про родину вже знали як про постійних клієнтів, тому приїздили через раз.
– А коли приїздили, то дивилися, махали на чоловіка пальчиком та й їхали. А крайніми потім були ми, бо лізли не в свої справи, – розповідає Ольга Проців, тепер вона вже на пенсії, а 10 років тому була однією з тих, хто тримали у себе дітей, поки батьків розбороняли правоохоронці. – Дільничний про родину знав, періодично навідувався з перевірками і “просвітницькою діяльністю”. Насправді кілька років ми мовчки за тим спостерігали. Сварилися чоловік із дружиною часто, билися, мабуть, також. Але ж не всі синці видно. Зрештою, в таких ситуаціях не знаєш: люди просто говорять на підвищених тонах, чи справді лаються, там комусь загрожує небезпека, чи це така манера спілкування…
Вперше забрати дітей до себе, поки чоловік не вгамується, попросила саме їхня мама. Відмовити їй – означало, що і хтось із дітей може потрапити під гарячу руку. Тому потім малечу брали сусіди по черзі.
Діти, яких не б’ють, але які є свідками насильства у родині, також є постраждалою стороною, наголошує старший інспектор відділу дільничних офіцерів поліції управління превентивної діяльності ГУ НП в Тернопільській області, майор поліції Дмитро Адамович.
– Навіть якщо не впевнені, телефонувати в поліцію варто, – наголошує правоохоронець. – Особливо, коли на годиннику вже за 22.00. Як мінімум, в Україні діє Закон “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення”. Згідно нього, в житлових будинках не можна кричати та шуміти з 22.00 до 8.00. Якщо ж справді ви не розібралися в ситуації і виклик не підтвердиться… Це скоріше з тих випадків, коли краще перестрахуватися, аніж не догледіти.
Чи можна якось навчитися гамувати в собі приступи агресії?
Головне завдання в зупинці домашнього насильства – навчитися в будь-якій ситуації говорити слово «стоп», або ж розпізнати таку ситуацію та своєчасно звернутися по допомогу. Бо часто людина самостійно не може справитись зі звичними моделями поведінки, радить Ліда Колгатіна.
Попередити агресію може раціоналізація свідомості, – додає Богдан Петренко. – Не приймати жодних рішень та дій відразу після почутого, побаченого. Інколи достатньо порахувати до десяти. А можна взагалі ненадовго відійти від спілкування, “охолонути”. Але для цього необхідно працювати над собою, напрацьовувати варіанти поведінки і дотримуватись їх.
Особливо важко це тим, для кого гальмування агресивних інстинктів уже не спрацьовує. І хто вже подолав табу на застосування насильства
– Не варто забувати, що краще і безпечніше звернутись до психолога, ніж до адвоката, – наголошує Петренко. – Але в будь-якому випадку, після відходу від емоцій, варто проговорити конфлікт і сказати, у чому ти відчув біль. Взагалі обговорювати все, що не подобається, а не тримати в собі. Бо партнер чи дитина можуть не зрозуміти взагалі, що трапилось і конфлікт може повторитись знову. Більше того, невисловлені емоції можуть «душити» і накопичуватись, що може призвести до вибуху.
Ілюстрації Марічки Юрчак
Матеріал створено в межах проєкту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським прес-клубом у партнерстві з Гендерним центром Волині та за підтримки Української медійної програми, що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується Міжнародною організацією Internews
