05.07.2020
Жінки Культура Новини

“Історична наука виключає жінок”: як мистецтво повертає науковицям та освітянкам їхню власну історію

Тернопільська мисткиня Марічка Юрчак створила серію колажів, котрі нагадують, а комусь і вперше розповідають, про українських жінок, які реалізували себе в науці та освіті.

Марічка Юрчак каже, що вона – історикиня за освітою, але художниця за покликанням. Ці дві сфери влучно переплітає у своїх проєктах. Півтора року тому у кооперації із тернопільським істориком та філателістом Сергієм Ткачовим створила серію марок із портретами воїнів Першої світової, яких відзначили найвищими нагородами іноземних держав. Наступний комплект марок був про жінок в лавах УСС та УГА. Цього року Марічка створила серію із десяти плакатів про українських жінок в освіті та науці.

– Після проєктів, пов’язаних із філателією, звідки взялась ідея про плакати? Крім того, що ти зазвичай працюєш у зовсім іншій техніці, а тут раптом колажі.

Ідея виникла ще торік, коли я співпрацювала з місцевим видавництвом, яке займається виготовленням листівок та закладок. Я розробляла для них дизайн і запропонувала підготувати серію про українських науковиць. Однак через сумніви, чи стане проєкт комерційно успішним, та брак часу на реалізацію, відклала його. Цьогоріч, пам’ятаючи, що 11 лютого – Міжнародний день жінок та дівчат у науці, я зібралась з думками та створила ці зображення. Спершу працювала над ними у графічному варіанті, але щось не клеїлось. “О! – подумала я, – треба додати клею!” –  взялася за аплікацію, згадала про цілий пакет із кольоровим папером, шпалерами, фольгою, які наче чекали свого часу. Коли зрозуміла, як це все робитиму, буквально за три дні все закінчила. Робота полягала в тому, щоб підібрати кольори і текстури, вирізати, склеїти, відсканувати і опрацювати у фоторедакторі.

– Який інтервал часу взагалі охоплює твоя серія колажів?

Від ХVI століття до 80-х років ХХ. Мені хотілось показати часову перспективу. Що жінки були присутні в науці ще з часів зародження перших вишів на території сучасної України.

– Як відбирала героїнь? Бо, з одного боку, може видатися, що імен для такого проєкту є мало. Але коли починаєш копати, то знаходиш одну, цікавішу за іншу – певні імена-прізвища на слуху, а про котрусь дізнаємося вперше. Чи допомагала історична освіта?

Освіта допомагала мало. І це – результат того, наскільки існуюча історична наука виключає жінок. Хоча зараз уже порушується тема жіночих історій. Тому з пам’яті я змогла назвати лише двох – примітно, що історикинь, – Наталю Полонську-Василенко й Олександру Єфименко, яка була першою жінкою-доктором наук у Російській імперії. Але інтернет і підказки від знаючих людей допомогли відібрати десятьох. Хоча тут мушу додати, що обирала спеціально тих, хто вже відійшли в минуле, аби не образити жінок-науковиць, які живуть і працюють нині. Зрештою, хотіла дати слово тим, хто вже не має такої можливості.

Було дуже багато особистих відкриттів. Зокрема, що в нас є дві сильні жінки-астрономині. Хоча насправді їх є більше, але ці дві – просто мегазірки особисто для мене. Одна з них – Мотря Братійчук, засновниця кафедри дослідження космосу Ужгородського університету. Вже за радянської доби навчалася в Києві, але людині з провінції було складно закріпитися в столиці. Тому вона повернулась на малу батьківщину і там мала більше свободи для самореалізації. Інша – Олена Казимирчак-Полонська з Волині. В неї теж цікава доля: людина з сільської місцевості, вона здобуває освіту у Львівському університеті, серйозно займається дослідженням комет, але в літньому віці стає черницею і викладає у духовних закладах Санкт-Петербурга. Тобто, навіть у великому космосі знайшлося місце для бога.

Вона втратила зір і це не давало можливості продовжувати дослідження, тому перемкнулась на викладацьку діяльність. Її курс був пов’язаний із біографіями духовних діячів. Але так, тут є нюанс, що вона була самотньою. Зрештою, не вона одна. Та сама Лукія Гумецька, мовознавиця, яка займалась ономастикою – наукою про імена, – проводила цікаві дослідження про корені сучасних українських прізвищ у давньоруській мові. Це – прямий місток між нашою генеалогією національною та руською. Вона укладала цей словник давньоруських термінів упродовж 20 років. За цю титанічну працю отримала премію Франка, однак власної сім’ї таки не мала.

– Це зумовлено історичним становищем жінок у тогочасному суспільстві? Коли або родина, або кар’єра? Тобто, ти могла бути знатного роду, але або.. або?

Я хотіла б зазначити, що українська жінка все ж почувалась дещо вільніше, ніж, скажімо, в наших північно-східних сусідів чи в Європі. Чимало історичних джерел, той же популярний Боплан (Гійом Левассер де Боплан – інженер і військовий картограф – авт.), відзначає, що українська жінка дуже самостійна. Але її життя було зав’язане на сім’ї, дітях і хаті. Це і про чималу відповідальність і, відповідно, владу в сім’ї.

– Тоді давай уточнимо: мова йде про жінок вищого становища. Це не Шевченкова історія, коли з кріпака – і у вищі прошарки суспільства.

Так, передумови дуже важливі. Це – жінки з інтелігентних сімей. Доньки священників, сільської інтелігенції, урядників. Але це дуже часто спостерігається і зараз. 95% найуспішніших українських митців – із родин художників. Зрештою, поява жінок-науковиць у ХІХ столітті зумовлена ще й тим, що цей час – це період диференціації науки й її стрімкого розвитку. Та й заняття наукою сприяло емансипації жінок, адже тепер вони могли заробляти на власні потреби. Звісно, займалися здебільшого гуманітарними галузями, математична сфера досить довго була закритою для жінок – що в Україні, що в Західній Європі. Наприклад, перша жінка, яка отримала науковий ступінь з математики – стала кандидаткою математичних наук – Клавдія Латишева. Це вже було за Радянської України в 30-х роках. Необов’язково вони були науковицями зі ступенями: вони могли викладати в загальноосвітніх навчальних закладах, бути приватними вчительками, гувернантками.

(Як пише історикиня Іванна Черчович у своїй статті “Жіноча освіта в Україні: історичний огляд” , у Російській імперії світська жіноча освіта почала формуватись у другій половині XVIII століття. Випускниці таких інститутів шляхетних дівчат могли стати фрейлінами при дворі чи гувернантками, однак навчались там лише дворянки. На території сучасної України такі заклади почали відкривати на початку XIX століття – в Харкові, Києві, Полтаві та Одесі. В 1850-1870-х роках почали відкривати так звані безстанові Маріїнські жіночі училища, вчительські семінарії та жіночі гімназії – туди могли потрапити жінки не лише високого походження.

В Австро-Угорщині відповідні заклади почали відкривати в 1870-х роках. Після їх закінчення жінки могли працювати вчительками.

Право вчитись в університетах в царській Росії жінки отримали в 1861 році. Щоправда, вже за два роки цей дозвіл скасували аж до 1905 року. Тому альтернативою стало навчання за кордоном.
На території Австро-Угорщини жінкам у 1898 році дозволили вступати на філософський факультет, тоді на медичний – в 1900, а от на правничий – лише в 1920 році.

У Радянському Союзі навпаки – надавали квоти, аби “затягнути” жінок в ті галузі, де їх було небагато. В результаті перед Другою світовою жінки становили 43% від усієї кількості студентів вишів – авт.)

– Які історії тебе ще зачепили?

Мене вразило, наприклад, коли гуглила про ту ж Гальшку Острозьку, що перша інформація про неї – не як про меценатку Острозької академії, а що в неї була дуже важка доля і три чоловіки. Тобто, вона була об’єктом зазіхань княжих родів і їхніх “найбільш мужніх представників”. І це дуже показово насправді: коли важливіше розказати про її амурну сторону життя, а не про фантастичний внесок в освіту. Ще цікаво було дізнатись, що в академії існує конкурс “Гальшка року” – такий собі аналог конкурсів краси і розуму.

– Одна з твоїх героїнь – Пелагея Литвинова-Бартош – дружина поміщика, мати десятьох дітей, фольклористка, яка майже 150 років тому вже підіймала “жіноче” питання, ратувала за покращення становища жінки і говорила про гендерну рівність. Тобто, про все це на території сучасної України говорили вже півтора століття тому. І там йшлось не тільки про те, аби реалізуватись самій, а й про те, щоб створити передумови для реалізації іншим жінкам.

Так, потрібно сказати, що все виростає із внутрішньої потреби. Тому не дивно, що ці науковиці, якими я цікавилася, одночасно порушували й питання соціальні та політичні. Жіноче питання у ХІХ ст. ставлять практично по всьому світу. Жінки вимагають рівних з чоловіками умов праці й оплати. З’являються перші соціальні закони в Західній Європі. Тому закономірно, що це доходить і до території сучасної України. Зрештою, засновниця першого дитсадка в Києві Софія Русова посприяла саме тому, аби розв’язати руки жінкам. Хоч він проіснував і недовго, але приклад показовий.

– Коли я почала читати про Софію Окуневську-Морачевську (перша лікарка Австро-Угорщини – авт.), там одразу ж з’явилася постать Наталії Кобринської (українська письменниця, одна з найвідоміших активісток українського фемінізму – авт.), яка була її своячкою. А тоді – родини Кобилянських і за ними – ще багато відомих імен. Чи можна говорити про певний кластер людей, які в той час рухали феміністичну ідею?

Природно, що люди з однаковими поглядами гуртувалися. Зрештою, коли ти здобуваєш визнання як науковиця, ти вже маєш вищий статус і маєш силу голосу, можеш впливати на інші процеси. Якраз на кінець ХІХ століття припадає поява перших жіночих організацій. Жінки переважно об’єднувалися заради доброчинних чи освітянських цілей, однак у 1884 році одночасно у Західній Україні на теренах Австро-Угорщини Кобилянська засновує “Товариство руських женщин” і в Україні підросійській виникає перший жіночий гурток, де, очевидно, ставили радикальні питання жіночого рівноправ’я.

– Якщо порівнювати – де жінці легше було себе зреалізувати поза родиною: в Австро-Угорщині/Польщі чи в царській Росії/Радянському Союзі? Мова про період до Другої світової.

Якщо говорити про Радянський Союз, то більшовицька ідеологія більше сприяла цьому: проголошено було вільний доступ до освіти і статистика загалом показує разючий стрибок у кількості жінок із вищою освітою, науковими ступенями, присутністю в президії Академії Наук. Зрештою, світ в той час вже теж змінювався. Радянському Союзу було вигідно показувати ці успіхи. Однак це призвело до подвійного навантаження жінки: поруч із професійною реалізацією на ній залишався обов’язок берегти сім’ю.

А якщо порівнювати імперські країни, то разючих відмінностей не буде.

– Згідно зі звітом ЮНЕСКО за 2019 рік , у світі 29,3% науковців – жінки, показник по Центральній та Східній Європі – 39,3%, в самій Україні – близько 44,7%. Майже половина.

Наскільки мені відомо, то у вишах 56% студентів – жінки. Але потім їхня частка спадає. Якщо серед кандидатів наук жінок – 46%, то серед докторів – 33%. Схильна думати, що на це впливає функція жінки-матері. Навіть якщо ти бачиш себе в науковій кар’єрі, то потім з’являються сімейні обов’язки. Особисто я цей дисбаланс пояснюю так.

– Зрештою, це не лише питання декрету, бо турбота про батьків згодом теж зазвичай лягає на жінку.

Звичаї та звички створюють умови, де на жінок впливають “традиційні” ролі.

– Останніми роками з’являється запит на матеріали із популяризацією успішних історій жінок: книжки, футболки. Не плануєш перетворити свій проєкт на щось схоже? Бо на плакатах є ж не лише зображення, а й слогани. Той же “Я фондую” Гальшки, як на мене, влучний і по-своєму смачний.

Зараз плакати будуть виставлятися в Гендерному музеї в Харкові (Музей жіночої та гендерної історії – авт.). Але інтерес до теми для мене все ж був неочікуваним. Можливо, це справді потрапляння «в яблучко». Є немало проєктів про жінок-науковиць з інших країн, але все ж хотілось поговорити про своїх. І добре, що це дало свій ефект. Можливо, це переросте в щось більше: плакати для закладів освіти чи листівки-вітання з нагоди початку навчання чи захисту дипломної роботи.

– От ми з тобою говоримо про науковиць, фольклористок, астрономинь. Наскільки важливо вживати фемінітиви, коли говоримо про жінок в науці?

Це буде суб’єктивно. Ця вимога поки не є обов’язковою, ми можемо вибирати. Наприклад, мені “дослідниця історії” звучить милозвучніше, аніж “історикиня”. Але насправді я готова експропріювати всі маскулінітиви.

– Знаю, що зараз ти працюєш над книжкою про українських жінок-художниць.

Рік тому прочитала книжку “Неймовірні”, де розповідають про художниць , які кинули виклик тогочасному світу і ступили на територію «чоловічу». Хоча нам здається, що це жінки — більше творчі натури, але в історії мистецтва їм частіше діставалася роль муз або натурниць, а не деміургів. Тож у мене постало логічне питання про українських художниць. Про деяких є змістовні біографії. Але різниться формат подачі: або дороге подарункове видання, або одна сторінка в дитячій енциклопедії. Абсолютно непорівнювані формати. Тож я хочу створити збірку з десяти есеїв, яка буде доступна для всіх.

У матеріалі використані колажі Марічки Юрчак з проєкту “Українки в освіті та науці”

Фото авторки

Матеріал створено в межах проєкту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським прес-клубом у партнерстві з Гендерним центром, Незалежною громадською мережею прес-клубів України та за підтримки Української медійної програми, що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується Міжнародною організацією Internews

Ваш коментар

Схожі пости

Жительці Підволочиського району субсидія обернулась криміналом

На Чумацькій встановили обмежувачі швидкості, дорожні знаки та дзеркала

За минулу добу в області виявили ще майже пів сотні нових випадків COVID-19