Мова жестів – у кожної країни своя, а ще вона, так само, як і будь-яка інша, має свої діалекти та обсценну лексику. Які виникають труднощі та курйозні ситуації під час її вивчення, розповіла організаторка та ініціаторка мистецького проєкту “Почути” Олександра Смірнова,в якому поети та поетки озвучують свої вірші для тих, хто не може їх почути.
До Тернополя проєкт завітав уперше, а разом із ним понад десяток поетів та поеток з усієї України. Ужгород, Одеса, Харків, Київ – це ще далеко не вся географія.
– Я дуже люблю поезію, – починає свою розповідь Олександра, – але одного вечора зрозуміла: в Києві стільки заходів, які я можу відвідати й поспілкуватися з автором наживо, послухати його твори, які він чи вона самі читають. А що було б, якби я не чула? От прийду я на той творчий вечір і що я там зможу зробити? Нічого: ні послухати, ні поговорити. Я почала шукати, що роблять в цьому напрямку. Дізналась, що Українське товариство глухих має в регіонах свої культурні центри, де проводять певні події. Але чому людина повинна ходити лише в одне місце в рідному місті?
Якщо фільми ще є із субтитрами, то нечуююча людина може прийти на фільм і це прочитати, чи переглянути стрічку в мережі – там також є можливість титрування. Але на звичайних подіях потрібен вже перекладач.
– І ми почали думати, як зробити поезію більш доступною. Почали із відеопоезії, залили відзняте на ютуб. Але ж початково ідея була про зустріч людини з людиною, – продовжує Олександра. – Тому в листопаді 2016 року зробили перший поетичний вечір у Києві. Потім був концерт жестовою мовою, коли разом були люди, і які чують, і які ні.
Під час підготовки до концерту, музиканти вивчили пісні, які виконували, жестовою мовою. Хто “Червону руту”, хто “Старенький трамвай”.
– Звісно, це не означає, що вони знають цю мову, але окремі фрази винесли для себе. Тож тепер при зустрічі із таксистами чи касирами, які не чують, як мінімум, вміють сказати “дякую” мовою жестів.
Однак повертаючись до саме поетичного проєкту “Почути”, Олександра Смірнова розповідає, які труднощі постали перед організаторами та авторами.
– Ми чудово розуміли, що людям, які ніколи не спілкувались жестовою мовою і ніколи не працювали в цьому напрямку, буде дуже складно все це вивчити. Тому вимоги були наступними: вірш на 8 рядків, без складних метафор і без власних назв. Тому що жестова мова дуже предметна і дуже пряма. В нас були курйозні ситуації з певними метафорами, які двояко перекладались. Тож, коли ми дивились на цей переклад, розуміли, що показати це жестом буде мало не з матюками, – сміється організаторка.
Процес підготовки мав наступний вигляд: автори та авторки отримували відео, на якому записаний переклад вірша жестовою мовою, слово за словом. Опісля працювали із перекладачем і вивчали кожне слово окремо. Найскладнішими були перші два рядки, зазначила Олександра. Якщо ви проходите це, то решту вже точно зробите. Дехто з авторів пішов далі, почав вчити наступний вірш, а за ним ще один.
Що ж до вимоги про відсутність власних назв, то пояснення цьому логічне і просте.
– Власні назви мовою жестів дактилюються. Тобто, кожну літеру треба показати окремо. І уявіть собі звичайне речення, наприклад, “я зустрів тебе на річці Західний Буг”, де ти починаєш показувати кожну букву окремо. Хоча слід зазначити: певні міста мають свої жести. Той же Київ. Однак деякі жести для людини, яка недостатньо володіє мовою, здаються схожими. Мій улюблений жарт про слова “Київ” і “туалет”. Вони схожі, і якщо ти десь помилишся, то твоє речення набуває зовсім іншого змісту, – Олександра торкається вказівним і середнім пальцями скроні, показує, чим обидва слова відрізняються, і сміється. Жести й справді схожі. – Це моя улюблена смішна історія. Коли тільки починаєш вчити мову, тобі що так пальці складати, чи отак – загалом однаково. Але можна сказати не те. Тому деякі речі намагались оминати. Звісно, поети чинили опір, бо в них висока поезія, і вони хотіли це все донести. Однак варто було починати з простішого, аби дійти до більшого.
У Тернополі проєкт “Почути” жестовою мовою перекладає Олександра Карпюк. Вона зазначає, що слово “Тернопіль” передають словом “мишка”.
– Бо якщо глянути на карту міста, то обриси нашого ставу нагадують цю тварину, – пояснює перекладачка.
Але як же вгадати контекст, якщо слова загалом схожі, або й на вигляд однакові? Або якщо вжиті в переносному значенні? В таких випадках варто дивитись не лише на жести, а й на міміку, додає пані Карпюк.
– Взагалі один жест може означати кілька спільнокореневих слів, немає тут і відмінків. Наприклад, “життя”, “живий” і “жити” – все передає один жест, – говорить Олександра Смірнова. – Варто дивитись на артикуляцію і зважати на порядок слів у реченні, а також “ловити” зміст. Запитання ж також передають або виразом обличчя, або окремим жестом, або знову ж таки варто дивитись на артикуляцію.
Саме з таких причин переклади віршів доводилось робити не дослівними, а відповідно до змісту.
– Наприклад, слово “мовчати” в одному з віршів показували як слово “сказати”, аби донести думку поезії. Тому голосом ми кажемо одне, але жестом – більш відповідний термін. Дуже часто люди, які вміють читати по губах, питають, чому жест один, а переклад інший? Тоді доводиться пояснювати: ми перекладаємо сенсово. Якщо будемо робити це слово в слово, це буде важко “схопити” і зрозуміти. Зрештою, ми не є носіями мови, тому у нас в усіх є “дефекти” мов, ми час від часу “говоримо” з посилками.
Варто також зазначити, що жестова мова в кожній країні інша. Жестова англійська американська відрізняється від новозеландської чи, власне, британського варіанту. Однак українська, російська та білоруська – таки схожі, але все ж варто зважати на артикуляцію. Пояснення цьому також є.
– За часів Радянського Союзу 15 республік розвивались дуже подібно, – каже Олександра Смірнова. – Наша жестова мова дуже схожа на французьку. Оскільки за часів царської Росії викладачі-гувернери приїжджали з Франції. І звідти дуже багато основ взяли.
А от із діалектами жестової мови часто бувають труднощі, бо одне й те ж слово буквою і жестом може відрізнятись в Сумах та Ужгороді
– Дуже часто на курсах атестації для перекладачів дають відеозапис для зворотного перекладу, а людина, наприклад, одеситка. І чернігівські перекладачі не кожне слово можуть “виловити” і зробити зворотний переклад. Для перекладача це один із найважчих моментів: коли мову нечуючої людини ти перекладаєш літературно. Оскільки жестова – дуже пряма і скорочена, то розкласти все потрібно відповідно до вимог української мови.
З цієї ж причини на події беруть місцевих перекладачів. Така собі локалізація.
– Спершу ми вирішили, що слабочуююча або людина, яка не чує, зможе це все собі перекласти. Але відгуки були неоднозначні. Казали, що переклади у нас вийшли, як каша. Начебто і слово в слово, але… В результаті – наче “прогнали ”через ґуґл-перекладач. Тож ми звернулись до професійної перекладачки жестовою мовою. Вона не просто володіє мовою, вона знає мистецьку жестову мову, адже вона теж є і художньою, і розмовною. Ще нею так класно матюкатись, повірте, – сміється Олександра Смірнова. – Тому багато залежить від рівня перекладача. Тим паче, в кожної людини є свій “почерк”: в когось руки більш плавні, в когось – різкіші. Тож тепер працюємо лише з досвідченими перекладачами та перекладачками. І тренуємось із ними.
