Алхіміки та монети, що вийшли з обігу; пейзажі та гобелени; степи та картон з олійними фарбами: двоє митців і одна мисткиня представили свої роботи на спільній виставці “Три візії”, яку відкрили в арт-галереї “Бункермуз”.
Соломія Бутковська створює пейзажі на гобеленах. Каже, що натхнення черпає із природи. А вибір техніки порівнює із вибором людини.
– Чому ми вибираємо когось? Просто так сталось. Спробувала одну роботу, другу, третю… і затягнуло. Хоча це дуже копітка робота, бо малювати все ж швидше. Намалював, зробив, а тут ще потрібно напрацювати ескіз, – пояснює мисткиня. – Зазвичай я роблю його маленьким і в кольорі, потім беру картон за розміром майбутньої роботи і тоді вже працюю по ньому, дивлячись на ескіз.
Створює свої роботи пані Соломія на дерев’яній рамі. Розповідає, що ескіз – це база, але дотримується його не завжди.
– То думки інші, то настрій – і я вже можу щось поміняти.Тому сліпо до нього не прив’язуюсь. Хоча є роботи, які виконую без ескізу, – просто сідаю і працюю. Це переважно пейзажі, бо саме з них я і починала. Мене заворожують краєвиди, тому можу просто сісти і зробити роботу.
Авторка зізнається: намагається створювати об’ємні роботи, хоча починала з гладких, тож зараз чергує їх між собою. На створення одного з гобеленів її надихнув Русилівський водоспад. Хоча Соломія Бутковська погоджується: не всі можуть вгадати його на гобелені.
– Адже я щось додумую, переробляю, трансформую – і виходить зовсім інакший продукт.
Що ж стосовно силуетів людей, які вгадуються на гобеленах, то Соломія відповідає коротко: це про особисті трагедії, щось, що свого часу зачепило.
Микола Дмітрух народився на Миколаєвщині. І хоч вже багато років живе в Тернополі, спогади про степи та яри не відпускають його й досі. І спонукають до творчості.
– На виставці картини степової тематики, цим роботам років 20, – розповідає автор. – В них особлива історія. Вони мали зникнути, але дав бог мені їх повернути назад. Вони були і в Польщі, і в Києві, в багатьох виставкових залах. В тому числі в музеї Тараса Шевченка.
Всі роботи – ностальгія за краєм, де Дмітрух прожив свої перші 16 років.
– Щоб любити степ, треба там народитись. Людина, яка його не бачила, не знає, за що його можна любити.
– Коли йду по степу, я – як памятник там, вийшов, а довкола – нікого. Він підносить, не пригнічує. Люблю балки, яри глибокі, такі, що їх ще плуг не орав. Я там блукаю… в них така задуха… Зверху вітри свищуть, десь проглядається сріблястий лиман…. Замріяні могили в степах…. Степ – особливий.
Всі роботи художника – написані з пам’яті. Свої картини Микола Дмітрух створює олійними фарбами на гладкому картоні. Розповідає, що метод був вимушеним.
– Я не мав змоги купити полотна. А на картоні виявилось малювати дешево, але й ефектно. А потім настільки захопився, що, тепер бачу, і людям теж подобається. На який час я від цієї техніки відійшов, а потім вирішив продовжити, бо тут я є, а якщо займатись чимось іншим, то я гублюся, – зізнається художник.
Сергій Музика представив на виставці одразу дві серії своїх робіт: «…5 копійок до питання Вселенського Україноцентризму…» та «…СотвореннЯ…». Його основний матеріал, як вже можна здогадатись із назви, – монети, номіналом у 5 копійок.
– Їх мені приніс чудовий хлопець Юрко. Всього 7 кг монет, – починає розповідь про свої роботи автор. – Пригадуєте, в Середньовіччі були такі люди – алхіміки – вони шукали філософський камінь, аби перетворювати метал на золото?
Якраз ці монети – це перетворення. Це псевдозолото. Але й ми живемо у псевдосвіті, перевернутому.
Ідея зробити щось із монет, виникла, коли вони вийшли з обігу
– Вони, по суті, померли і перестали бути… Я не люблю банків і розрахункових речей. Тож ці копійки стали артефактами, які потрібно було занурити в якусь субстанцію. Тож я виклав ними солярні знаки. Я – правдивий християнин і україноцентрист, хоча дехто каже, що я – дуже іронічний. Але по суті через хрест всі ми себе проявляємо. Це така мозкова діяльність з елементами ручної праці.
Фото Анни Золотнюк
