23.09.2020
Жінки Новини

Хлопчикам – блакитне, дівчаткам – рожеве: як стереотипи впливають на наш світогляд

У дитячому магазині гамірно. Закінчились свята, діти із наколядованими грошима прийшли скуплятись. Дорослі також тут: хтось пильнує малечу, хтось шукає необхідні товари.

– Вам щось підказати?

– Мені треба щось для немовлят. На хрестини і на перші тижні.

– Ви для хлопчика шукаєте чи для дівчинки?

– А чим вони відрізняються?

– Та як? Для хлопчика – блакитне, для дівчинки – рожеве.

Ось воно.

***

Кольори дозволяють нам моментально зорієнтуватись у деяких ситуаціях. Ми з дитинства знаємо, що означають різні сигнали світлофора, що “червоне – це любов, а чорне – то журба”. Все має в собі певний символізм. Іноді він більше романтизований, іноді – несе потрібну інформацію. Лікар – в білому халаті, працівники “швидкої” – в червоному спорядженні, синя сорочка – працівники правоохоронних органів, чорний – колір патрульних. У різних країнах кольори означають різне. Але зазвичай населення кожної має чіткі уявлення, який колір із чим асоціюється.

Десь так само, для зручності, виник поділ на “дівчачі” та “хлоп’ячі” кольори. Особливо, коли мова йде про немовлят. Доки нам не назвуть імені, важко зрозуміти, якої статі дитина, котрій кілька місяців чи тижнів. Але якщо на ній рожева стрічка чи блакитний комбінезон – це автоматично спрощує завдання.

Але іноді і ні.

“Пам’ятаю, мені чотири роки. Ми з братом катаємось на санках в парку. Скільки дітям треба для щастя? Зима, сніг, санки, є з ким гратись. А мені сумно. Не тому, що надворі страшні 90-ті. Я тоді цього не відчувала. Дітям не до таких тонкощів. У мене є мама і тато. І собака. Але на мені старий комбінезон старшого брата. І трагедія не в тому, що доношую не нову річ, брат насправді акуратніший за мене у сто разів. А в тому, що комбінезон – синій. Навіть не так: трагедія в тому, що всі довкола знають, що це не дівчачий комбінезон, не мій. Хлопчачий – бо він синій. Звідки я про це знаю? Мені про це сказали бабусі в дворі. “А ти чого носиш хлопчачий одяг? Ти ж дівчинка!” (Олена, 33 роки)

“Ми з чоловіком домовились не дізнаватись про стать дитини до її народження. Чоловік у мене трохи забобонний, ми обоє – романтики. В житті так мало сюрпризів, тож домовилися, що оце він якраз і буде. Тому на УЗД попереджали: стать нам не говорити. Якби не дорога родина. Найсмішніше, що всі з повагою поставились до рішення чоловіка не дізнаватись стать “про всяк випадок, щоб не наврочити”. Але чим було ближче до пологів, тим більше було питань. У чому була проблема? Їм же треба було знати, якого кольору одяг купувати і які іграшки. Ну, бо якщо хлопчик – то блакитного, а якщо дівчинка – рожевого. Варіанти зеленого і жовтого не підходили. “Самі таке купуйте! Дитина з перших годин має розуміти, хто з неї виросте”. Одного разу дійшло до скандалу навіть. Хоча, здавалося б, чи це проблема? В якийсь момент здались. Обманули і сказали, що буде хлопчик. Але не вгадали трішки, – сміється. – Родичі потім для себе вирішили, що то лікарі не додивились на УЗД.” (Світлана, 27 років)

“Мені було 20 років і я запросив дівчину на побачення. В ресторан. Я вже кілька місяців як працював на хорошій роботі. Висока зарплата, орендував квартиру, забрався нарешті з прохідної кімнати в батьківському домі. Дівчина мені подобалась страшенно. І я їй наче теж. Перша любов, всяке таке. А побачення не склалось. Ми посиділи пів години і вона вдала, що термінова справа, треба бігти. Більше ми не спілкувались. Я довго “гриз” себе, думав, що я не досить гарний, чи розумний, що успіхи на роботі нічого не вартують, якщо ти дівчатам нецікавий. А через два роки виявилося, що вона втекла, бо я прийшов на побачення в яскраво-рожевій сорочці. “Та на нас люди зглядались”, – пояснила вона мені. Я собі самооцінку понизив нижче плінтуса, думав, що зі мною щось не так, а все тому, що моя перша любов мала забиту стереотипами голову…” (Віктор, 34 роки)

“Я купував малому комбінезон. Приніс додому і дружина першим ділом спитала, чи можна його обміняти. Претензій не було ні до якості, ні до ціни, не було браку. Претензія була до кольору. “Це ж дівчачий!”. Виявляється, те, що для мене блакитний, а для продавчині в магазині – бірюзовий, в тому дружина розгляділа якийсь “м’ятний”. Я навіть не знав, що є такий колір, якщо чесно. І це було би смішно, якби ми просто посміялись. Але комбінезон довелося повернути і обміняти на інший, більш чоловічого – синього – кольору. Хоча хто взимку буде бачити, якого кольору той комбінезон, якщо на дитині ще ковдра у возику?” (Роман, 34 роки)

Зараз такі історії для багатьох здаються смішними. Але вони ускладнюють життя. То звідки ж взявся поділ на “жіночі” та “чоловічі” кольори, і чому це називається “гендерними стереотипами”?

Згідно з дослідженнями вчених і психологів, тільки досягаючи 4-річного віку, діти починають чітко усвідомлювати свою статеву приналежність і намагаються вписатися в її рамки, тому навіть у грі обирають кольори відповідно до своєї статі. Вже знаючи про те, що «так прийнято». Це пов’язано з бажанням відповідати нормам соціальної групи, до якої дитина себе відносить (в даному випадку, статі), пояснює психологиня, арт-терапевтка Олена Гулик.

– Вчені провели експеримент, під час якого дітей від 3 до 5 років розділили на команди, відвівши символічно кожній із них певний колір (блакитного і рожевого там не було). Протягом 3 тижнів під час проведення різноманітних ігор, педагог неодноразово акцентував увагу дітей на їх командному кольорі. В результаті діти стали віддавати перевагу саме тим кольорам, які відповідали їхній команді. Це стосувалося іграшок, одягу, малюнків, різних дрібничок, інакше кажучи – всіх сторін життя дітей, – наводить приклад Олена.

Тому категоричність, за якої рожевий – суто «жіночий», а блакитний – лише «чоловічий», зайва, запевняє психологиня.

– У Європі в післявоєнні роки, наприкінці 40-х – на початку 50-х років, розпочали свою роботу перші виробники одягу. Вони стали рекламувати рожевий як відтінок свободи. У 1953 році на інавгурації американського президента Ейзенхауера його дружина з’явилася в шикарній рожевій сукні, чим викликала шквал емоцій у тодішніх модниць, – пояснює Олена. – Блакитний же, як не дивно, тривалий час вважався жіночим відтінком, що символізував ніжність і чистоту, саме він був присутній в живописі та скульптурі на зображеннях одягу Діви Марії. Існує думка, що тут пішли від зворотного: рожевий – теплий, тому це жіночий відтінок, блакитний – холодний, отже – чоловічий.

У Радянському Союзі все було по-іншому, пояснила психологиня.

– Вважається, що традиція розділяти рожевий і блакитний кольори за гендерною ознакою сягає своїм корінням ще царської Росії, де до 1917 року дівчаток іменитих дворянських сімей при хрещенні нагороджували орденом Святої Катерини – зіркою на червоній стрічці, а хлопчиків – орденом Андрія Первозванного, зіркою на синій стрічці. Пізніше червоний і синій здалися надто грубими і різкими для немовлят, тому їх спростили до рожевого і блакитного. Хоча варто зауважити, що блакитний колір в одязі для жінок не настільки «заборонений» в нашій гендерностереотипній свідомості, як рожевий для чоловіків. А психологічні дослідження показують, що чоловіки, котрі обирають рожевий одяг всупереч стереотипам, мають більш високу самооцінку, більш впевнені в собі і не схильні до сексизму, – зауважила арт-терапевтка.

Але те, що починається із розподілу кольорів, потім плавно переходить у поділ іграшок на “дівчачі” та “хлопчачі” і впливає на формування уявлення про стандарти вже дорослого життя.

– Як ляльки для дівчаток в дитинстві плавно переростають в жіночі домашні обов’язки, так і іграшкові машинки хлопчиків в майбутньому впливають на їхнє життя, в якій немає місця іграм з дітьми та господарству, а є заробляння грошей. Звичайно, не все так лінійно, і дана фраза сильно перебільшена, але я роблю це навмисно, бажаючи показати вплив сформованого раніше способу життя і звичаїв на сьогоднішні реалії, – продовжує Олена.

Жінкам роль гарної господині приписали історично, коли вона оберігала печеру-дім-вогнище. Чоловіки займались добуванням харчів. Але такий уклад змінився, жінки вже давно займають ті ж посади, що і чоловіки.

– При цьому вони не перестали бути дружинами і матерями, тобто, турбот і домашніх клопотів у них не особливо поменшало. У чоловіків у цьому аспекті відбулося набагато менше змін, тому й до сьогодні їхній час більшою мірою розподіляється між роботою і дозвіллям, а у жінок – між роботою, домашнім господарством і дозвіллям, – коментує Олена.

Звісно, це більше узагальнення і кожен окремий випадок варто розглядати неупереджено, бо сім’ї є різні і розподіл обов’язків кожен обирає собі такий, який підходить конкретно їм.

Однак історичні особливості передаються «у спадок» не тільки за допомогою моделі поведінки в сім’ї, а й із грою, переконана психологиня.

– Подивіться, яке значення має гра для дитини-дошкільника, молодшого школяра. Саме в цьому віці дитина отримує перші знання про життя, що оточує її, саме зараз починає складатися власна думка про те, що відбувається навколо, певне ставлення до людей і подій, формуються навички поведінки і звички, які визначать її майбутнє життя і складуть основу її характеру. І саме в грі дитина отримує ці знання, відпрацьовує навички спілкування формує світогляд. Гра – найкращий спосіб засвоєння інформації та соціального досвіду. Тому розділяючи ігри на «хлоп’ячі» і «дівчачі» ми свідомо закладаємо дітям стереотипи про «істинно чоловіче» й «істинно жіноче».

Рожева ковдра сама по собі не завдає шкоди, не каже, що жінка повинна жити лише ось так, а чоловік – ось так, бо в перші тижні життя його одягали лише в блакитне. Але однією із характеристик гендерних стереотипів є вислів “а що тут такого?”. Нічого. Якщо ви не доводите вагітну жінку до сліз, бо ковдрочка має бути або рожевою, або блакитною, і ніяк інакше; якщо ви не смієтесь із чоловіка лише тому, що він одягнув рожеву сорочку і це якось “не по-пацанячому”; якщо в голодні 90-ті ви не кажете на вулиці дитині, що вона носить хлопчачий комбінезон, хоча самі вже кілька місяців сидите без зарплати, бо на заводі не платять.

– Пам’ятаючи, як формуються гендерні стереотипи, можна корегувати їхній вплив на власне життя, якщо не в масштабах країни, то хоча б в окремо взятому невеличкому просторі – власної сім’ї, – закликає Олена Гулик.

Матеріал створено в межах проєкту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським прес-клубом у партнерстві з Гендерним центром, Незалежною  uромадською мережею прес-клубів України та за підтримки Української медійної програми (Інтерньюз)

Головне зображення – pixabay

Схожі пости

З 10 червня в Україні відкриють омріяний багатьма заклад, якого в Тернополі уже немає

У Тернополі голова ОСББ скаржиться, що люди нищать створену для них трояндову красу (фото)

Закладам харчування на Тернопільщині таки дали дозвіл працювати до 23 год