На перший погляд, Гусятин видається дуже радянським. Ряди п’ятиповерхових “панельок”, закинутий готель “Збруч” із поіржавілою вивіскою, неначе з кіно про апокаліпсис, стела із мозаїкою в парку – це те, що впадає у вічі перш за все. З довоєнних будівель на центральній вулиці залишились раптом дві-три. В це містечко приїздять “пити водичку” і далеко не кожен знає, що було раніше на місці безликих спальних районів.
Похмуре небо, сіре місиво під ногами – не найкращий день для відвідин Гусятина. Але така вже цьогорічна зима. Однак варто дійти до парку і ти вже бачиш першу будівлю, що нагадує: містечку не одна сотня років. Неначе іграшкова, зведена в мавританському стилі, з готичними вікнами, тут стоїть синагога. Вона мало вписується до сучасного стилю міста і зовні здається майже новою. Лише шрамом на стіні видніється облущений тиньк в місці, де раніше були літери. До 2000-х років тут був краєзнавчий музей.
Синагога і саджанці
Неподалік божниці мене зустрічає Сергій Марцінко. Він – голова ГО, що займається збереженням історичної спадщини містечка, вивчає історію Гусятина, а ще пильнує синагогу і не лише її. Відмикає власним ключем дерев’яні двері і запрошує увійти. На долівці – паркет і килими. Місцями стіни просто осипаються. Час та відсутність грошей вбивають будівлю.
Сьогодні субота, триває Шабат, але в синагозі немає кому запалити свічок та прочитати молитву – немає громади. Посеред великої зали – самотній стіл та три свічники. В аркових вікнах часто-густо немає скла, тому, якщо прислухатись, чути, як жалібно завивають протяги. Рожевий тиньк облазить зі стін, немов обпечена шкіра, місцями видніються сліди від написів про чиюсь любов – раніше в синагозі “тусувалась” молодь і залишала тут свої зізнання та малюнки. Там, де протікає дах, кладка оголена повністю, немов рана…
По кутках в обрізаних пластикових пляшках стоять саджанці: каштани, дуби, плющ. Сергій сам їх вирощує, хоче згодом висадити неподалік синагоги, та поки не отримав дозволу. Але в тому, що все це ростиме біля юдейського молитовного дому, він, здається, не сумнівається абсолютно.
Вниз від будівлі ведуть сходи. Сергій переконує: вони старі, довоєнні. Показує на стесаний по краю камінь, каже, що то від взуття. Ми йдемо до колишньої мікви – юдейської лазні. Сергій має ключі і від неї. Всередині стіни пофарбовані на синьо, в одній із кімнат стоїть запилюжений дисковий телефон.
– Знаєш, як тут все працювало? Дивись, он тут – джерельна вода, – Сергій показує в отвір у підлозі. Там справді видніється вода і якась пластикова пляшка. Хтось кинув, а дістати важко, бо глибоко, та й отвір вузький. – Джерельна вода перемішувалась із дощовою, і саме отаку і використовували в мікві. Цікаво, що за часів німецької окупації тут також була лазня вже для нацистів. А отам, – вказує вгору на вхід на горище, – ховався єврей. Одна жінка мені розповідала, як носила йому їсти. Однак, чи вижив він, невідомо.
За совка приміщення своєї функції не змінило. Просто назву змінила на “баню”. Згодом частину будівлі використовували для розливу місцевої води. Зараз міква пустує, її власник передав Сергієві ключі і він навів тут лад.
Одразу неподалік ще одна цікава будівля. Облуплені стіни, вікна місцями закладені цеглою. Над входом без дверей висить напис “СТО”.
– Це колишні польські казарми. За Союзу тут була бойня. Бачиш оці чорні сліди на стінах? Тут засолювали шкіри і от це все в’їлося в кладку.
СТО вже теж із позначкою “екс”. Тепер це ще одна напівруїна в колекції Гусятина. Але на цій ділянці об’їзної міста це ще не все. Сергій веде мене далі, попри чагарники, туди, де поміж кущів і яскраво-зеленого моху видніється рівна прямокутна ділянка. Над головами нависає пагорб. Десь там зверху колись були палац і будинок рабина. Тепер на їх місці чиїсь будинки.
– Це місце розстрілів євреїв. На нього вказала місцева жителька. Привели людей отуди нагорі і… Казали, що навіть кінь, котрий проходив повз, зловив випадкову кулю. Всі тіла зіштовхнули вниз. Сюди потім навіть худоба ходити не хотіла – відчувала недобре місце.
Територію Сергій позначив, хоч вона і справді впадає в око – рівна, немов долоня.
– Я познаходив тут шматки мацев. Про що це говорить? Хтось небайдужий таким чином позначив місце, – переконаний він.
Ми повертаємось тим же шляхом, сходам вверх до синагоги. Збираємось до католицького костелу. Зараз ним опікуються францисканці. Отець Михайло вже чекає нас у гості, однак дорогою Сергій ще раз зупиняється – біля будинку культури, показує на невеликий підйом землі одразу біля тротуару. Каже, що це вхід до зруйнованої ратуші, але його дослідження ще попереду.
– За взірцем гусятинської збудували ратушу в тогочасному Станіславові (сучасний Івано-Франківськ – авт.), – каже мені.
Насправді цей коментар дивує. Бо, зрозуміло, що, якщо тут стоїть синагога, а поруч церква, то місто свого часу мало геть інше обличчя. Тут точно не було парку, цієї радянської мозаїки та гойдалок, безликих і схожих одні на одних, як чи не в кожному місті колишнього совка.
– То це ринкова площа?
– А довкола були єврейські магазини…
Ратуша, синагога та церква святого Онуфрія, що зараз виблискує жовтими стінами по той бік парку, були свого часу оборонною лінією Гусятина.
Костел та колекція врятованих вівтарів
Якщо ви пошукаєте фото костелу Святого Антонія та Народження Пресвятої Діви Марії хоча б десятирічної давності, ви його не впізнаєте. З 2014-го року храм почали реставрувати і повертати йому той вигляд, що був до війни.
Сергій веде мене до храму, показує відреставровані стіни, на яких залишили ділянки, неначе погризені не то часом, не то…
– Тут НКВС розстрілювало людей, – пояснює, вказуючи на ідеальні круглі заглибини в стіні.
Недалеко від храму стоїть довоєнний будинок на кілька поверхів. НКВС було саме там. А вироки виконували біля стін костелу. Сліди від розстрілів вирішили залишити як нагадування про ті часи.
Біля стін храму стоять величезні круглі вікна, що також чекають рук майстрів. Поруч на спеціальних дерев’яних поличках лежить помаранчева черепиця. Складена так щільно-щільно, немов шоколадні плитки. Тут нас зустрічає отець Михайло. Він – францисканець і зараз опікується костелом. Розповідає, що приїхав сюди на три роки.
– Така каденція, такі правила, а вже сьомий рік – третя каденція. Раніше я був у Житомирі, на Вінниччині та Сумщині. Для чого обмеження в часі? Бо ми не будуємо церкву для себе. Треба всюди встигнути щось зробити, – пояснює.
Дістає ключ від костелу, провертає його в замку. Через бічні двері веде до храму. Однак, перш ніж зайти, звертаю увагу на частину вівтаря, що стоїть під стіною у захристіїї. Готичне різьблення деревом – справжня знахідка. Чому ж стоїть тут?
– Це окраса вівтаря, – пояснює отець Михайло і усміхається. Він взагалі часто усміхається, коли говорить. – Знаєте, як у дівчини чи жінки є якась своя окраса, так і тут.
Неоготична окраса – немісцева. Отець Михайло допускає, що привезли його для реставрації з костелу з Чабарівки, а той, що в головному вівтарі храму – з костелу з Постолівки. Якщо синагога свого часу була переоблаштована на музей, то храм Святого Антонія стає ним мимоволі – тут зберігають деталі вівтарів та сакральні речі з інших костелів району. Є тут ще один маленький процесійний вівтар, з костелу села Самолуски. А ще – хрест у вівтарній частині, більш всього може бути з костела у Сидорові.
Отець Михайло відчиняє двері до самого храму і в цей момент кожен розуміє, якою є товщина стін: на вулиці холодно, але всередині, здається, навіть холодніше, ніж знадвору. Ми одразу опиняємось біля вівтаря під стіною. Але він тут не єдиний, у костелі їх два. Один – старий, кам’яний, прикрашений дерев’яним різьбленням. Інший – більше схожий на тимчасову тумбу. Отець Михайло пояснює, чому так вийшло.
– Перший – це стара традиція, коли культ – заради культу, тільки для самого Бога, – оскільки вівтар розміщений в сторону стіни, священник тоді знаходиться спиною до прихожан, бо ж обличчям він – до вівтаря, пояснює отець Михайло. – Тоді віра відходить дуже далеко, і часто не шанується особа. Бо коли ти звернений до людей, дивишся в очі, бачиш як реагують, розуміють, то що відбувається на вівтарі. Ще апостол Павло казав: “Нема грека, нема єврея, всі ми – одно”. Ми не можемо ділитись, що хтось кращий, чи гірший, чи вищий за іншого. Ті поділи ми повинні розв’язати. Коли ходиш до церкви, ти сам повинен нею бути. Церква – це не каміння, це живі люди, – пояснює.
Вівтар, обернений до людей, дозволяє говорити до людей, повернувшись до них лицем, наголошує отець Михайло. Бо тоді вчимося більше поваги один до одного і підтримки між людьми. Але старий вівтар в храмі потрібен як нагадування про стару традицію.
Оскільки костел – святого Антонія, то мусить тут бути і його зображення. І воно справді є, однак це – копія.
– В 46-му році священники втекли до Польщі і забрали з собою оригінальний образ. Місцеві католики також втікали від радянської влади. Хоча дехто і не встиг. Частину виселили. А частина могла опинитись і в підземеллях, – пояснює отець, натякаючи на те, що НКВС розстрілювало не лише українців. – Ті сліди від розстрілів на стіні храму – одна із жахливих сторінок історії міста. Однак вона досі не дописана і не вивчена до кінця.
За часів СРСР костел використовували як склад, в 1990 році пролунала перша Свята Меса, а з 2014 року тут почалась реставрація.
Біля входу до костелу стоять фігури Діви Марії та Святого Антонія. Це – копії, ретельно виконані майстром із Немирова, що на Вінниччині.
Оригінальні фігури – в плачевному стані. Вони, побиті, стоять в храмі при вході. Загалом їх було шість: в нішах стояли Антоній та Діва Марія. А над входом – фігури святих Петра та Павла та ще дві.
Зараз Петро стоїть в кутку обезголовлений і “видає” його лише міцно стиснутий в руці ключ від Царства Божого – основний атрибут, за яким його можна впізнати у сакральному мистецтві. Скульптура святого Павла лежить понівечена біля ніг Петра.
– Оригінали скульптур Антонія та Марії – в ще гіршому стані, ніж Петро із Павлом. Тому вони залишаться хіба в історії. Відновити їх навряд чи вдасться. Надія лише на копії, – розповідає далі отець Михайло. – До слова, фігуру Антонія знайшли раптом два роки тому в руїнах монастиря, стіни якого зараз відбудовуємо. Все це було засипано будівельним сміттям. Отака радянська система: все понищити…
При вході до костелу вмонтована стара шкрябачка: нею чистили від болота підошви взуття, аби не наносити бруду в храм. Отець Михайло пояснює: її доведеться демонтувати.
– Щоб якась дитина де не впала і не вдарилась. Зараз треба дбати про всіх. Територія біля храму теж буде іншою, аби всім було зручно сюди потрапити, навіть людям на візках, – озвучує плани.
Попереду ще чимало роботи, але вже зроблене вселяє впевненість, що все задумане точно реалізують.
***
Взимку Гусятин здається сірим та непримітним. Можливо, так воно і є. Однак барв йому додають люди. Ті, для яких немає чужої історії, які носять в кишенях ключі від святинь, міцно стискаючи їх, як той кам’яний Петро, а в серці – повагу до тих, хто свого часу будував ці храми та доми молитов, і надію в себе, що вдасться це все зберегти для інших.
І нехай за певних обставин синагога могла стати музеєм, а костел – складом, але завжди будуть ті, кому не байдуже. Бо “нема грека, нема єврея, всі ми – одно”.
Фото авторки
