Скалат: слідами забутого минулого (фоторепортаж)

В автобусі майже всі пасажири з торбами. З них визирають кілограми мандаринок, шоколадні зайці та Санти, вафлі та пофасовані цукерки в барвистих обгортках. Поруч сідає жінка із великою пухнастою, хоч і штучною, ялинкою.

– Миколаю замовили, – ловить мій погляд і киває на деревце. Посміхається, гладить штучну зелень крізь прозорий целофан. – А ви в Скалат?

– В Скалат.

– Додому?

– Ні, погуляти.

– Аааа, на замок глянути?

– Ні, на синагогу і на ваш перебудований костел.

Жінка з підробленою ялинкою дивиться на мене задумливо, а тоді наче хоче щось сказати, але лише махає рукою, мовляв, “ай, дай спокій”.

Над Скалатом нависло важке зимове небо. Крізь хмари, як через протерту стару тканину, все ж просвічує блакить. Здавалося б у місті й справді є лише замок. Він першим впадає у вічі, коли покидаєш автобус. Ні, спершу все ж облізла зупинка, яка колись була в патріотичних кольорах – синьо-жовтою та чорно-червоною, а тоді вже замок. Він приваблює своїми вежами, що їх, кажуть, перебудовував Теодор Мар’ян Тальовський, відомий своєю Ельжбетою у Львові та знищеним у 50-ті парафіяльним костелом у Тернополі.

Одразу за замком – костел. Вхідні двері відчинені, однак досередини не потрапиш, можна лише позаглядати на інтер’єр через решітку. При вході стоять важкі метрові фігури святих, покриті срібною фарбою. Поруч лежать хвойні гілки. Одразу за кутом – дерев’яна шопка. Тут вже готуються до Різдва.

За кілька десятків метрів про щось активно сперечаються місцеві чоловіки.

– Сповідатись хочете? – кричить один із них мені і  вся компанія заливається реготом із власного жарту.

Підходжу до веселунів, спитати хоч щось про костел. Про нього знають небагато.

– Він же новий. Ото на початку 2000-х тільки завершили будівництво, – найбільш охочим до розмови виявляється той же, що спонукав мене до спокути. – А старий підірвали. Казали, що через приїзд Хрущова. Але чого тут знесли, а в купі міст не зачіпали?

Я теж не знаю. Але мене ще цікавлять оті чавунні фігури святих, пофарбовані “серебрянкою”. Чула, що їх привезли з Гримайлова, де костел також не пережив радянських часів.

Цього чоловіки не знають напевне. Як і того, нащо було фігури так фарбувати.

– … щоб були гарнішими.., – якось не надто впевнено каже один із чоловіків і, щоб підсилити думку, слідом за фразою кидає в сніг “бичок”.

***

Щоб знайти руїни синагоги, потрібно пройти повз якісь склади та новобудови. Саме цією дорогою натрапляю на височезний паркан, за яким видніється міжвоєнна будівля. Вибиті вікна, але на фасаді можна прочитати старий напис. “Moses Berns…”. На кованому балконі – вензель з латинськими літерами MHB та датою 1930. На одній зі стін висить табличка з написом “Ринок” – назва вулиці.

Ґуґлити довго потреби не було. Одразу перші ж запити видали, що будівля раніше належала Моїсею Гіршу Бернштейну – MHB. Він тримав крамницю з усілякою всячиною. Його племінниця Лусія Мілч (або Мілх) в дівоцтві Розенцвайґ пише в мемуарах за 1995 рік наступне: “Дорога поза фортецею пролягала уздовж стіни та залишків рову, вела до місця, де раніше був польський католицький костел. Це місце – ринкова площа та площі нижче – важко було впізнати. Дійшовши до ринку, я побачила на одній стороні ряд старих, заколочених дошками, колишніх єврейських магазинів. З іншого боку стояла двоповерхова будівля з балконом. У дитинстві я там гралась. Над вхідними дверима, вдивляючись у шар шаруватої фарби, я чітко розібрала чорні літери БЕРНС ….. початок імені колишнього власника магазину, мого дядька, Моїсея Бернштейна. Я підійшла до місця, де стояв наш будинок, і в пам’яті відлунило минуле”. Таким побачила його Лусія в 90-х. Змінилось небагато.

На іншому сайті йдеться, що родина Бернштейнів Голокосту не пережила…

Неподалік остаточно руйнується колишня синагога. Її незвична Т-подібна форма дещо збиває з пантелику – не надто схоже на юдейський молитовний дім. За совка тут була електропідстанція. Зараз про це нагадує лише плитка на стінах… Всередині купа сміття. Дах завалився. Одну зі стін, немов блискавка, навпіл розкроїла тріщина. Віконні рами тягнуться до землі.

Дуже “романтичне” місце. Принаймні для пари, яку я надибала на руїнах. Якісь місцеві Ромео та Джульєтта.

***

Якщо придивлятись, то центр Скалата цікавий не менше за замок. Тут є трохи міжвоєнної забудови, збереглись старі огорожі, що їхній вік видає типова “холодна ковка”. За професійним ліцеєм хлопчаки ліплять сніжки із брудної сірої маси та кидають ними один в одного, але частіше – все ж повз. Неподалік – красива вілла, що її годі розгледіти за масивною огорожею, але пройти повз ліпнину на стінах важко… 1905 рік.

Будівля “Сокола” стоїть на перехресті, її стінами розтікається дощова вода, для якої вже давно немає водостічних труб, аби не псувати фасад…

Через дорогу – величезний стадіон. Про те, на якому місці він збудований, нагадує невеликий меморіал між ним та закинутою будівлею. Раніше тут було єврейське кладовище.

Меморіал склали із мацев (назва надгробних плит на єврейських кладовищах – авт.), які вціліли. Подекуди їх довелось “склеювати” будівельними розчинами. Але згодом до цього місця почали зносити й інші вцілілі рештки плит із колишнього кіркуту (одна з назв єврейського кладовища – авт.). Справа від входу, біля огорожі, лежать позеленілі від часу та дощової води камені. Один особливо привертає увагу. Тож йду в трави, в яких заховались мацеви.

– Боже, дитино, та де ж ти лізеш в тій куртці межи будяки? – до мене підходить жінка, років 70-ти, одягнена в “ватяну” куртку, а на голові – хустка, де квітнуть яскраво-рожеві фантастичні рослини. Йде з важкими сумками, але сили на розмову ще точно має. – Чекай. Чекай, я ті поможу.

Розгрібати будяки неважка справа. Але й охочих до розмови місцевих гріх не розпитати. За Скалатом теж є меморіал розстріляним юдеям. Він складений із мацев, що їх, за словами одного місцевого чоловіка, “люди зносили з полів”. Чому плити були на полях, він не пояснив. Але розповів не то легенду, не то історію про те, як власника поля, який виділив ділянку задля меморіалу, родичі місцевих євреїв потім “забрали в Ізраїль”.

Жінка з торбами каже, що звати її Ольгою, вона йде з магазину з купою продуктів, бо “нині мають бути гості”, і цієї історії вона не знає. Але знає іншу. Тому залишає куплене біля огорожі меморіалу і йде до мене, в будяки.

– Бачиш оце, кругле, – показує на камінь, вкритий літерами івритом. – Знаєш, що то?

Я б хотіла не знати, але дірка посередині круга, вирізаного з мацеви, не залишає багато можливих варіантів.

– Жорна..?

– То можеш собі уявити, шо тут ся робило. І шо було після, якшо отаке йшло на жорна. А хтось і на хату собі взяв. Але їм після того зле ведеться. Після війни всяке було, казали… Ну, хай їх бог розсудить… – виносить вирок жінка.

Чесно кажу, що бачила таке вже не раз. І питаю, чи пані Ольга корінна? Може, знає історію про Моїсея Гірша Бернштейна, що його крамниця стояла на ринковій площі?

Жінка не знає. В Скалат вона прийшла в невістки. Торба так і стоїть на асфальті, а жінка веде мене читати напис на меморіалі. На одній зі стел – вірш єврейської поетки Хани Сенеш. На іншій мацеві – двоє левів обернули голови в різні боки, оберігаючи спокій покійного.

– Ти не єврейка часом?, – питає мене пані Ольга. – Не вмієш того прочитати?

Я не єврейка і івритом теж не читаю.

– Шкоооода, – трохи розчаровано протягує жінка. – Ті євреї наші говорили по-одному, а писали по-іншому.

Так, говорили їдишем, а на мацевах – іврит. Я не знаю жодної з цих мов.

– Зовсім-зовсім нічого не знаєш по-їхньому?

– Знаю, що якби в того Моїсея таки була могила, то на ній цілком могли вирізьбити оленя. Бо “гірш” і означає “олень”.

– Олень…– зачудовано повторює жінка.

– Вам не здається, що є якась іронія в тому, що синагога пережила війну, бо стала підстанцією, але тепер розвалюється, в той час як костел підірвали, зрівняли з землею, але зараз його відбудували?

– Ай, – відмахується від моїх філософій пані Ольга. Тим самим жестом, що й жінка із замовленою Миколаю штучною ялинкою.

“Дай спокій”.

Фото авторки