Усього 15 хвилин автобусом від Тернополя і ви маєте нагоду побачити один із найбільших костелів області – храм Матері Божої Утішительки у Великому Ходачкові.
Перший камінь для костелу в містечку (а тоді Ходачків був містечком) заклали з нагоди 25-ї річниці шлюбу найяснішого та Сісі – цісаря Франца-Йосифа та Єлизавети Баварської – в 1879 році. Принаймні так пише Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. Храм звели за рік, однак його зруйнувала Перша світова. Але римо-католицька громада була чисельною, тож в 1934 році вже на іншому місці звели новий храм.
Упродовж останніх ста років етнічний склад населення України різко змінився. Відповідно, змінилось і співвідношення релігійних громад. Але багато їхніх храмів та домів молитов залишились. За Радянського Союзу вони отримали інше функціональне призначення: подекуди стали складами, магазинами. Потім, вже за незалежної України, де-не-де костели почали перетворювати на церкви, а синагоги – у протестантські доми молитов. Де знайшлась громада, костели відновили. Хай там як, десятки сакральних будівель досі в аварійному стані.
Один із таких – костел у селі Великий Ходачків Козівського району. Храм–школа трактористів–склад–руїна. Він пройшов всі ці етапи.
Недавно волонтери із Благодійного фонду “Пам’ять і любов” влаштували всередині “генеральне прибирання”: зрубали кущі, що росли тут роками. Ціла гора гілок зустріне вас неподалік храму – такий результат роботи активістів. Тож тепер інтер’єр можна роздивитись більш чітко.
Поїхали?
10-15 грн за проїзд у маршрутці, виходимо на зупинці “Великий Ходачків”, обережно переходимо дорогу і прямуємо до костелу. Величезний, з плавними формами, овальними вікнами та “пухкенькими” колонами при вході. Часто його порівнюють із костелом містечка Стара Сіль на Львівщині. Схожість і правда проглядається.
Храм стоїть посеред центральної частини села. Неподалік магазин, школа, поштове відділення. Людне місце. Заходимо досередини, а там гуляють місцеві: фотографують облуплені стіни та лелече гніздо на даху, обережно переступають купи металу, що лежать на всипаній землею долівці. Весь цей металобрухт – це дах, точніше, те, що від нього залишилось.
Розписів на стінах немає. Кажуть, що їх і не було.
Від вітражів залишились лише металева основа, яку подекуди забили дошками та листами фанери. В одному з приміщень відчуваю різкий запах якихось міндобрив, схожий на дуст. Довго там бути важко: немає чим дихати, незважаючи на зламані двері та пусті віконниці.
– Пам’ятаю, маленькими ми залазили аж на хори, – розповідає дівчинці (очевидно, своїй доньці) жінка, яка також гуляє руїною. – Ясно, що боялись, бо і високо, і небезпечно, але нас було багато, а разом нестрашно, та й ми ж були дітьми. Але ти шоб туди не лізла, ти мене чула?
“Клац-клац”, – люди зробили кілька селфі на фоні облуплених стін та вийшли.
Попри те, що храм роками стояв пусткою і тут росли кущі, а вхід частково заколотили дошками, місце точно було “популярним”. Пустих пляшок тут не злічити. Деякі вже лежать давненько, вперемішку із землею та іншим сміттям, а деякі – акуратно складені під стіною, неподалік похапцем сколочена із дощок та цегли лавка. Видно, це було місце для “культурного відпочинку”.
– Ходити акуратно, дивитись під ноги і собі над головою, щоб нічого на вас не впало! – до костелу заходить нова “група”.
Я би ще додала, що варто вважати на цвяхи, яких під ногами може бути більш, ніж досить. Але групою командую не я, а дядечко в кепці та картатій сорочці. З ним жінка і двоє дітей. Слухняно махають головами. Швиденько роблять кілька фото і йдуть геть.
Посеред руїни лежить величезний металевий хрест. Покручений часом і, мабуть, падінням з даху, чекає, поки його повернуть на місце.
І костел чекає.
Фото авторки