– Головна героїня йде сходами, хтось обов’язково має її штовхнути. Навмисне чи ні. Вона котиться донизу, лежить, розпростерши руки. Наступний кадр – лікарня і співчутливий медик каже, що дитини більше немає. Такий це вигляд має у старих серіалах та фільмах. В житті все не так, – гірко посміхається Анна.
У них із чоловіком – двоє дітей, про яких всі знають. І ще двоє, про яких знають лише вони. Завмерла вагітність і відшарування плаценти – причини, чому в їхній родині дітвори наразі вдвічі менше, ніж хотілося.
– Коли ЦЕ, – Анна робить акцент на цьому слові, – трапилося вперше, я зрозуміла, чому перші три місяці вагітності жінки приховують. Ми ж не мовчали, раділи, розповідали друзям, знайомим. А після лікарні на нас полилося все: співчуття, чужий переляк, наче це може бути заразним, якісь дивні забобони, поради про цілительок, хтось стишеним голосом говорив про відмолювання гріхів і “знайдіть нормального лікаря”, – згадує той час жінка.
Чоловік Анни набагато краще означив свої кордони: весь цей “шум”, як він називав, припинився довкола нього досить швидко. Але тоді на жінку хлинув подвійний потік «народної мудрості». А відбиватись від цього всього не було сили. Моральний тиск її підкосив. Бо що би вона не чула, це все було не те. А яким має бути “те”, вона сама не знала.
У своїй книжці “План Б: як пережити втрату” Шеріл Сендберг – головна операційна директорка Facebook – цитує письменника Тіма Лоуренса: “Зіткнувшись із трагедією, людина зазвичай усвідомлює, що її вже оточують не люди – її оточують банальності”.
Банальності і поради, погоджується тернопільська психологиня та гештальт-терапевтка з понад 20-річним досвідом Світлана Григель. Фрази на кшталт “не думай про це”, “займись краще роботою” – нехай їх і кажуть із найкращих мотивів, не допомагають і ось чому.
– Наше оточення хоче таким чином нам допомогти, – пояснює психологиня. – Воно хоче підтримати, але як це зробити — не знає. Єдиний спосіб, який є в нашій культурі, – це дати пораду. Замість того, щоб просто обійняти і побути поруч, сказати, що готові вислухати і втерти сльози. Бо це те, чого насправді хочеться.
А от поради і узагальнення – швидше захисна реакція, спосіб впоратись із почуттями через заперечення цих почуттів.
– Бо якщо до мене прийшла людина з горем, а я не знаю, що робити, то мені легше заперечити це горе, відсунути і начебто не переживати його. Якщо ж у мене досить сміливості, щоб надати щиру підтримку, то, відповідно, я й поводжуся по-іншому, – зауважує Григель.
Добре було б, щоб і батьки, і медики, і чоловіки намагались утриматись від таких порад і навіювань. Бо самою жінкою, та й чоловіком це сприймається з агресією. Людина чує, що її переживання неважливі. “Та ще все буде”, – а всередині так боляче, що словами не передати. І тоді виникає відчуття, що тебе не розуміють, не розділяють із тобою цю ситуацію.
Перше, з чим стикається пара, яка втратила дитину, це – шок. Він може продовжуватись від кількох днів до місяця-півтора. Людина може завмерти, не відчувати нічого, наче все вмерло всередині, або не усвідомлювати і заперечувати все. Від цього наче не так боляче. Коли відступає шок, приходить етап пошуку винного.
Мама без дитини
– Я сиділа на кухні, пила чай, який вже давно охолов. Слухала, як за стіною вже хвилин 15 у ванні текла з крана вода. Пальник газової колонки не горів. Вода текла холодна. Там, за стіною, у ванній був мій чоловік. І я точно знала, що він сховався там від мене і плакав. До цього я бачила таке лише раз – коли помер його тато, – так Вікторія згадує перший вечір після повернення з лікарні.
Дитину дуже хотів чоловік. Вона вагалася, але вирішила, що під час вагітності все стане на свої місця. Але на 3 місяці почула про завмерлу вагітність. Далі не розповідає. Мовчить, зрештою каже, що нічого про це не пам’ятає. Лише, як повернулися додому, холодний чай і чоловіка у ванній. І те, як фізично відчувала ту злість, яка наростала всередині.
– Мені в той момент хотілося, щоб хтось сказав: ось це і ось це ти зробила неправильно. Або, що це більше не повториться. Але ніхто нічого не міг сказати напевне. Коли я була вагітною, про мене говорили як про майбутню маму. А хто я тепер? Яка ж я мама, якщо без дитини? Мені ж потрібна була причина, чому тепер я таке переживаю. Хто винен? Я? Якщо не я, то хто? – пригадує ті думки Вікторія.
Найближчим був чоловік, дитину він дуже хотів. Вікторія зізнається: мабуть, таки більше, ніж вона. Тому на роль «винного» в той момент він підійшов найкраще. А дивлячись, як він переймається, виникало відчуття, що забирає у неї право тужити за втратою. Це ж не він був вагітним. Це ж не він був у тій палаті. І поки чоловік плакав за стіною, між ними почала рости ще одна. Яку ретельно вибудовували обоє.
– Людина справді починає шукати причину, чому так трапилося, – пояснює Світлана Григель. – Це її вина, чи чоловіка, чи медиків, чи так склалися обставини? Таким чином психіка хоче собі пояснити ситуацію, аби вийти з шоку. Відповідно, ця злість дуже велика. Вона може бути як в бік когось, так і спрямована на саму жінку.
Окрім злості, одночасно може бути дуже сильне заперечення “це не зі мною, це не я”, відсторонення від почуттів. Ці переживання характерні обом у парі. Однак їх інтенсивність залежить від індивідуальних особливостей: виховання, сімейної історії. Чоловік може переживати це навіть сильніше ніж жінка. Все залежить від передумов.
– Якщо в такий момент парі вистачає сил визнати, що ці інтенсивні почуття є, не втікати одне від одного, а дозволяти собі проявляти власні почуття, ділитись цим, їм набагато легше це все переживати, – продовжує психотерапевтка Світлана Григель. – Якщо в цей момент виникає дисонанс і один із партнерів відчужується, тоді між ними починає рости прірва.
«Дівчачі справи»
Зазвичай ми не навчені копирсатися у власних почуттях. Тому всі переживання заповнюємо діяльністю. Подорожі, робота, волонтерство, сім’я – варіантів є чимало.
– Коли у тебе вже й так двоє дітей, часу горювати немає надто багато, – пояснює Анна. – Син був у дитсадку, донька – вже школярка. Насправді я просто перемкнулася на них. Про чоловіка на певний час забула взагалі. Кожен варився у своєму соці. З одного боку, чоловіків у нас як вчать? Що це – наші дівчачі справи, жіночі болячки і так далі.
А потім вже самі жінки множать стереотип про “та що він там може знати? що він там може відчувати?”. І коли ти й так надломлена і беззахисна, ти дуже вразлива до чужих слів. Які насправді не допомагають тобі впоратись із бідою, а ще й відштовхують від найближчої людини.
– І чоловіки, і жінки бувають різними, – пояснює переживання Анни психологиня. – Є чоловіки, які в процес вагітності емоційно не надто включені, бо виховані так, що не ототожнюють себе з певними почуттями чи роллю батька. Але якщо чоловік хотів дитину, це було свідоме рішення, то яким би стриманим він не був по житті, глибоко всередині це також буде і його втрата. Втрата очікувань і надій. Зрештою, найбільше він вражається через горювання партнерки. Дивлячись на це, він включається. Оце переживання болю і бажання підтримати відштовхувати не варто. Бо це і його спосіб впоратись із власними почуттями, зробити хоч щось, щоб допомогти подолати той біль.
Не можна дорікати чоловіку тим, що він не може зробити, бо «така його природа», наголошує Григель. Неможливість виносити і народити дитину не заперечує, що він може переживати дуже великий біль. Це, насамперед, про почуття, а не фізіологію.
Прірва
– Коли дитини не стало, чоловік удав, що нічого не трапилося. Нема то й нема. “Буде ще”. В цей момент відчула, що я – конвеєр. Без почуттів та емоцій. Поговорити? Та я рідній мамі не сказала, що зі мною трапилося, – так описує свій досвід втрати дитини Світлана.
У них із чоловіком вже є донька. Про те, що незабаром буде ще одна дівчинка, доньці розказали найпершій. І лише їй. Згодом донька стала для Світлани тією єдиною людиною, з якою вона поділилася бідою. Що сестрички не буде.
– Мене дивує, як шестирічна дитина по-дорослому це сприйняла і зреагувала. Обійняла за шию, сказала “нічого, мам, іншим разом. Якщо ти ще захочеш”, – Світлана розгублено посміхається. – Якщо я захочу. Дитина допустила думку, що можу не захотіти. Чоловік – ні.
Чоловік Світлани обмежився тим, що давав гроші на ліки. Вони коштують чимало, привозити доводилося з інших міст. Перші дні ще привозив її саму до лікарні на крапельниці, потім перестав. Треба заробляти гроші, а дружина може взяти таксі.
– Якщо чоловік відмахується або закривається в собі, жінка залишається наодинці із власними переживаннями. Адже це були не лише надії і плани на дитину, це і фізіологічний зв’язок. Це все руйнується одномоментно. Відповідно, жінка стикається із втратою всього, – коментує ситуацію Світлана Григель.
Якщо це відбувається, налагодити стосунки уже дуже важко. У жінки залягає образа і недовіра до чоловіка, який її не зрозумів і не підтримав. І наступні вагітності, якщо вони у цієї пари будуть, також можуть бути обтяженими, адже в пам’яті залишається думка, що він може зрадити знову.
– І на такому фоні викидні можуть повторюватись. Адже жінка постійно напружена, підсвідомо розуміє, що вона в небезпеці, – поянює фахівчиня.
Анна з чоловіком наважилися на ще одну вагітність через два роки. Вікторія ж розповідає, що ненависть до чоловіка стала настільки величезною, що мова не йшла не те що про вагітність, вона навіть обійняти себе не давала.
– В якийсь момент я почала розуміти, що так не може бути. Що я точно не перша таке переживаю, і мають бути якісь методи, аби це все пережити. Коли після втрати дитини минуло пів року, а ми вже майже перестали спілкуватися, я запропонувала чоловікові піти до психотерапевта. Спершу думала, що чоловік розсміється. А він так важко зітхнув і сказав: “Ну, нарешті”.
Фахівця знайшли в іншому місті. Їздили до нього раз на тиждень. Спершу мовчали, тоді кричали одне на одного. Доходило до того, що додому поверталися різними поїздами. Але за два місяці змогли вперше за стільки часу просто поговорити про пережите без посередників.
– Якщо ж парі вдається подолати це все, є шанс рухатися далі. Якщо ж ні, то біль і образа згодом можуть транслюватись на інші стосунки, особливо, якщо і попередні досвіди із чоловіками були теж не надто вдалими. Тут мова не лише про стосунки в парі, а й якщо батько був ненадійним, – додає Світлана Григель. – Наступним етапом є переживання безсилля. Саме тоді людина повністю приймає те, що ситуацію змінити вже не можна. Сталося, як сталося. Лише тоді наступає прийняття самого факту смерті. Це момент найбільшого переживання горя.
Прийняття
Анна з чоловіком вирішили більше не вагітніти. Лікарі наголосили, що для її організму це щоразу великий стрес.
– Ми хочемо ще дітей. Зрештою, можливо колись наважимося на виховання не тільки своїх. Чоловік, який під час першого зриву вагітності відсторонився, під час другого носився зі мною, немов із дитиною. Мабуть, дитини йому все ж бракує, – сміється жінка. – Тому ми поки в роздумах.
Вікторія із чоловіком розлучилися. Оскільки майже все своє життя вони дружили, то друзями і залишилися. Вирішили, що в багатьох питаннях таки розходяться. Вікторія поки продовжує відвідувати психотерапевта. Каже, що їй так спокійніше, бо в неї після пережитого страх завагітніти так і не минув.
Світлана вірить, що одного дня таки матиме ще одну дитину. Після завмерлої вагітності минуло два роки. Лікарі кажуть, що у них із чоловіком є всі шанси.
– Я вже не ризикую обіцяти доньці сестричку чи братика. Зрештою, почала ловити себе на думці, що зможу пережити, якщо того іншого разу вже й не буде, – зізнається.
Втрата дитини ще до її народження – це не лише психологічна травма, це ще й велике навантаження на організм.
– Коли жінка вагітніє, відбувається гормональна перебудова. Якщо цей процес обривається, то в організмі відбувається шок. Це ще більше підсилює емоційний стан жінки, – зазначає Світлана Григель. – У нас, на жаль, не прийнято переживати власні почуття чи їх висловлювати. Ще коли ти говориш про позитив, то це приймуть, але коли горюєш, в соромі чи розпачі, злості – ці почуття соціально засуджуються і відштовхуються.
По-перше, суспільство нав’язує думку, що це треба притримати в собі і не транслювати далі, по-друге, самі люди відчувають за них сором і тримають в собі. Більше того, у нас немає культури переживання почуттів у парі, наголошує Григель. Про те, що турбує, спілкуються між собою одиниці. Висловлювати, ділитися переживаннями і не засуджувати партнера за це вміють далеко не всі.
Що ж робити? Психологиня пояснює: не намагатися сказати “та відпусти і все пройде”, або “переключись на щось і тобі буде краще”, не давати тисячу порад, які не допомагають. Просто побути поруч, обійняти, погладити і сказати, що “я переживаю все це з тобою і я поруч”.
Якщо в оточенні немає людей, які готові надати підтримку, то варто шукати її у фахівців, які допоможуть у проживанні горя. Найкраще – разом із чоловіком. Але якщо чоловік геть в запереченні ситуації, то хай це зробить хоча б сама жінка, аби підтримати саму себе. Бо процес складний і з нього вийти важко. Особливо на самоті.
– Було би добре, якби була певна служба підтримки жінок. І потрібні не просто психологи, які мають лише вищу освіту, а спеціалізовану. При виборі фахівців треба дивитись на їх освіту, досвід роботи, аби не поранитись об людину неграмотну в своїй професії. І обов’язково обирати фахівця, з яким тобі комфортно, – наголошує Світлана Григель.
Ілюстрації: Марічка Юрчак
Імена героїнь змінені на їхні прохання.
Матеріал створено в межах проєкту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським прес-клубом у партнерстві з Гендерним центром та за підтримки Української медійної програми, що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується Міжнародною організацією Internews