Тернополянка Олександра Ціник займається реставрацією та виготовленням фарфорової ляльки. Цією справою захопилася нещодавно, коли шукала реставратора для своєї першої дитячої ляльки. Майстриня розповіла про те, як народжується фарфорова іграшка.
Свою першу дитячу фарфорову ляльку, якій вже понад 50 років, одного разу вирішила відреставрувати 60-річна Олександра Ціник. Жінка почала шукати майстра, який міг би це зробити. У результаті – знайшла нове захоплення! Вона сама навчилася робити фарфорову ляльку, а також займається реставрацією старих ляльок, які приносять їй друзі та знайомі, – шиє одяг, відчищає, замінює волосся, розфарбовує обличчя, відновлює фарфорові ручки та ніжки, якщо ті розбилися. Жінка зізнається, що ніколи не думала, що займатиметься лялькою, хоча все життя цього хотіла. Можливо тому, що у її дитинстві ляльки були рідкістю. Тому їй так дорога ця старенька лялька, яку її батько колись придбав на блошиному ринку. Тоді маленькій Саші було всього вісім років, але ляльку вона зберегла до сьогодні. І тепер займається її відновленям. А також, захопившись фарфоровою лялькою, яку ще називають офісна або будуарна, вже й сама виготовила три ляльки.
Ляльки, наче рідні діти
На зустріч з журналісткою жінка принесла всі три свої роботи – Принцеса на горошині, Місячна царівна і Молодий скрипаль. Ляльки, акуратно поскладані у коробці, жінка обережно бере в руки, немов хрустальні, бо фарфор легко може розбитися. Називає свої витвори ніжно – красунями і красунчиком. Ці ляльки для неї наче рідні діти.
– Це копітка праця, але вона приносить натхнення, задоволення, – каже жінка. – Кожна лялька – це любов. Як мама народжує дитину, так народжується лялька. Буває так, що сіла увечері за роботу і дивлюся – надворі вже світає. Але все вийшло так красиво, що ляжеш, поспиш дві години і далі йдеш робити.
Процес виготовлення однієї ляльки триває до півтора місяця. Майстриня повністю виліплює обличчя, руки, ніжки, малює фарбами очі та губи, шиє одяг. З фарфору у ляльки шия та груди, далі тулуб та ноги м’які – з тканини набитої шерстю, з фарфору лише стопи. Лялька стоїть на спеціальній підставці, її можна переодягати. А для майстриня використовує натуральне волосся і спеціальну козячу шерсть, яку фарбує у потрібний колір. Для виготовлення частин тіла ляльки використовує японський фарфор, який купує за замовленням. Він пластичний і сам застигає, бо ще є такий фарфор, який треба запікати в печі.
Жінка розповідає про лялькову парочку – місячну царівну та скрипаля. До речі, вони нещодавно були представлені виставці “Модна лялька” у Києві. Завдяки цим роботам пані Олександра отримала диплом фіналіста і тепер має право наносити на свої ляльки авторське клеймо.
– Спершу це мали бути Лукаш і Мавка – герої “Лісової пісні” Лесі Українки, – ділиться майстриня. – Але Мавка чомусь мені не вдавалася. Її волосся мало бути світло-русяве, а коли я його пофарбувала, бажаний колір не вийшов. Одного разу мені однокласник скинув у соцмережах пісню “Чарівна скрипка”, яку виконують Ніна і Тоня Матвієнко. Я дуже люблю цю пісню, послухала і аж плакала. І тоді я зрозуміла, що це має бути Місячна царівна, а не Мавка. Почала підбирати їй волосся, личко розписала, зробила зелені очі, вишила зеленим візерунком сукню.
Шукала реставратора – знайшла хобі
– Перша мою фарфорову ляльку мені батько привіз з Чехії, коли мені було 8 років, – ділиться жінка. – Зайшов у магазин, коли побачив нову ляльку за 100 рублів ледь не знепритомнів від такої високої ціни. А на блошиному ринку він побачив ляльку за 50 рублів і купив її. Це чеська лялька, вона мала на собі клеймо, що вона оригінальна. До її ручки було прикріплене свідоцтво, де писало, що її звати Настонька і що вона колекційна. Вона була дуже гарна – біляве волосся, червона в клітинку сукня з білим фартушком. Я нею гралася як звичайною лялькою, хоча ручки ніжки і голова у неї були фарфорові. І ця лялька є у мене досі. Але моя донька і племінниця побили їй ручки. А коли я зняла їй перуку, то голівка посипалася. Тому кілька років тому я почала шукати в Києві реставратора, який відновив би ляльку.
У Києві пані Олександра знайшла майстриню, яка робить ляльок-реборнів, а колись вона займалася і фарфоровими ляльками.
– Ця жінка мені порадила пошукати реставратора у Львові – це ближче, – розповідає тернополянка. – Підказала звернутися до майстрині, Катерини Кирилової, яка більше 15 років займається ляльками. І вона мені сказала, що в Україні реставраторів таких ляльок немає. Вони є в Австрії, Італії, але туди спеціально везти ляльку надто дорого. Відтак пані Катерина і каже мені: “А чому б вам не навчитися робити таку ляльку і водночас її відреставрувати?” Я побоялася, якщо чесно. Я не вмію малювати. Адже перед тим, як зробити ляльку, майстри спершу її малюють. Мені такого таланту Бог не дав. Та в результаті я таки пішла на курси.
Нині Олександра Ціник – пенсіонерка. Колись працювала медсестрою, секретаркою-машиністкою, за яку тільки роботу не бралася, бо часи були скрутні. Жінка каже, що коли була дитиною, купити ляльку було нереально.
– До 1965 року у Тернополі не було лялькових магазинів, – каже тернополянка. – Згодом відкрили ЦУМ, “Слівен”, потім “Дитячий світ” там, де зараз “Євроринок”. За іграшками завжди були черги. Вже коли мої діти народилися, дійсно іграшок було багато – і німецькі, і польські, і білоруські. Але я їх не мала. Бабуся навчила мене робити ляльки-монатки. Іноді бабуся казала:”Чого ти плачеш?” Я відповідала:”Хочу ляльку”. “Зараз тобі зроблю”, відповідала бабуся, брала кольорові тканини, робили хусточки , замотувала:”Оце дитинка, це мама”. “А тато?, – запитувала я. “Зараз буде тато”! Бабуся брала нитки, замотувала ніжки, шила штанці. “Ось маєш тата”. Я тішилася тим. Пригадую, ми поїхали в Дніпро, де жили татові батьки і бабуся купила нам пластмасові ляльки-пупсики. Бувало батько сідав з нами і шив на дитячій машинці для ляльок ковдрочки, робив сам дерев’яні ліжечка, бо тоді ще такого не було. То вже зараз є возики, меблі, ванночки, – все, що хочете.
Ляльки можна переодягати
Процес реставрація дитячої ляльки пані Олександри ще триває. Майстриня вже відновила побиті фарфорові ручки. Пошила також одяг, бо платтячко було вже дуже стареньке і порвалося. Також зробила тіло, але залишається набити його сентипоном.
– Личко лишилося і я була дуже рада, – каже жінка. – Віреставрувати довелося задню частину голови, вуха, шию. Я пошила їй сукню з білого атласу та рожевого фатіну. Донька, яка поділяє моє захоплення, ще планує розшити її бісером. Також донька захотіла пошити для цієї ляльки бірюзову сукню і зробити їй корону, таку як носили українські княжні. До речі, мої ляльки можна переодягати, я хочу щоб діти ними могли гратися і пошити навіть декілька варіантів одягу. Наприклад, плаття на кожну пору року.
Олександра Ціник вже працює і над новою лялькою, проте якою вона буде, наразі тримає у секреті.
– Є певний забобон – не розповідати, якою буде наступна лялька, – каже майстриня. – Може через те, що я всім розповіла, що хочу зробити Мавку і Лукаша, вони у мене не вийшли. Тому наступну роботу роблю в тиші.