Його боротьба за свободу та європейське майбутнє України розпочалась ще у 2013 році. Тоді Богдан Брич вийшов на Майдан та разом з іншими учасниками Революції Гідності врятував нашу країну. 18 лютого 2023, під час важких лютневих боїв на Інститутській, снайпер вистрілив йому у голову, після чого він ще декілька днів з пораненням перебував на Майдані. Далі його чекали операції з видалення уламків.
Після Революції Богдан став громадським діячем, згодом пішов у політику – став сільським головою Гаїв Шевченківських. А 24 лютого, разом із чотирма друзями дитинства, не роздумуючи жодної хвилини, пішов на війну.
Під Куп’янськом, що на Харківщині, Богдан Брич знову отримав поранення. Це позначилось на здоров’ї і зрештою змусило звільнитися з військової служби. Як громадський активіст захищав нас з початком повномасштабного вторгнення і як вплинула війна на його світогляд, Богдан розповів “Терміново”.
Чи усвідомлювали ви 23 лютого масштаб того, що насувається?
- Завжди думав, мав таке переконання, що рано чи пізно війна з росією буде. Тільки не знав, чи це буде ще за мого життя. Багато століть ворог прагнув зробити нас рабами. Але завжди національна ідея, національний дух виживав. На прикладі наших пращурів ми були готові до того, що таке станеться.
- І як тільки відбулось вторгнення, я зі своїми друзями з дитинства пішов до військкомату. І жодних думок та вагань у нас не було. Позаяк бойового досвіду я не мав, то вирішив, що треба йти в тероборону.
З друзями так і залишились воювати в одній бригаді, чи згодом вас розділили?
- Весь цей час ми були в одній бригаді, в одному батальйоні, в одному взводі і навіть в одному відділенні.
А як ваша дружина відреагувала, коли дізналася, що йдете до військкомату?
Звісно, це був шок. Не тільки для дружини, але й для мами, дітей, всієї родини. Дружині було дуже важко, бо біля будинку треба було робити всю роботу, зокрема, і чоловічу. Та вона в мене дуже стійка і ніколи не скаржилась. Навпаки – допомагала всім чим могла, підтримувала мене. Зі свого боку я обіцяв їй, що повернусь живим.
Досвіду не було, але хто нас захистить, як не ми самі
Де ваш підрозділ перебував? Чи були ви в гарячих точках?
- Спочатку були на Донеччині. Там ми пройшли курс “молодого бійця”: рили окопи, відчули на собі перші вибухи, прильоти, поранення. Так помалу звикали до реалій війни. Згодом нас перекинули на іншу локацію – там були перші серйозні зіткнення. Потім – під Куп’янськ. Там було дуже важко. По-перше, втрати серед побратимів, потім боротьба з противником, холодом, голодом та сном. Доводилось вибирати між сном та їжею – що в той момент важливіше. Але помалу звикли, і за весь цей час не віддали ворогу жодної позиції.
- Було важко, бо росіян було в рази більше, ніж нас. Там де має стояти рота, там стояв взвод, там де мав стояти взвод, стояло відділення.
На передовій говорити про комфорт не доводиться. У яких умовах жили Ви?
- Дійсно, такого поняття як комфорт на фронті немає. Ми його створювали з підручних матеріалів. Польовий душ, тумбочки з дерева, дощок, які знайшли, накриття з якогось поліетилену чи будь-якої плівки. Від холоду трохи допомагали окопні свічки на позиціях і буржуйки в бліндажах.
Як ставиться до наших військових місцеве населення, особливо у деокупованих місцях?
- Якоїсь такої закономірності немає. На Донеччині багато інертних людей – їм байдуже, яка влада, головне, щоб був повний шлунок. А на Харківщині, особливо в селах, багато людей говорять українською. Як вміють, але намагаються. Саме вони, вважаю, стануть бандерівцями нового тисячоліття, бо вони на власній шкурі побачили, що таке росія, “рускій мір”. Тепер все має змінитись, і держава повинна українізувати Схід та Південь. Вже не може бути лояльності, потрібна повна нетерпимість до всього російського.
Нещодавно Тернопільщина «прославилась» на всю Україну своїми корупційними скандалами. Ви як політик і громадський діяч з нульовою толерантністю до корупції, що думаєте про це і як, прочитавши новини, відреагували хлопці на фронті?
- Ці події довго були предметом обговорення в окопах, ми з хлопцями дуже обурювались. Війна, гинуть люди, діти, а вони ніяк не можуть припинити брати хабарі. Ну скільки людині треба, щоб жити пристойно?!
- Щодо Головка, то раніше я вважав його молодим і перспективним політиком. Згодом моя думка змінилась. Чесно кажучи, я підозрював, що рано чи пізно цим закінчиться…
- Звісно, мені сумно, що у нас так багато хабарників, але тішить те, що правоохоронні органи досить суворо взялися за них. Корупціонери “посипались” ще й тому, що підприємці, які не можуть терпіти цю наругу над державою, не бояться звертатися до правоохоронних органів. Саме завдяки свідомості людей у нас є шанс побороти корупцію.
- Ще до Майдану я певний час працював за кордоном, у Великобританії. Там побачив, що суспільство може жити без хабарів у повсякденному житті. Коли повернувся додому, вирішив розпочати власний бізнес, і відразу зіштовхнувся з корупцією. Це було дуже неприємно….
- У 2013 році, коли на Майдані вмирали діти, я зрозумів, що треба щось робити для розвитку України. Взявся за своє село, і дійсно навів там порядок. Попри те, що грошей не було, вийшло непогано.
Поговорімо про ваші особисті погляди. Як рік повномасштабної війни змінив ваші погляди?
- Війна – найстрашніше, що людство могло придумати з часів Каїна та Авеля. Немає жодного виправдання…. Смерть, бруд, сморід, хвороби, – нічого доброго. Тільки плече побратима рятує, коли важко….
У травні 105 бригада, у складі якої ви перебуваєте, опублікувала на Фейсбуці вірш, який ви написали і присвятили його своїй мамі. Чим спричинений такий поетичний порив? Чи є інші вірші?
- Колись давно пробував писати вірші. А на фронті повернувся до поезії. Бо коли стоїш на позиціях і в тебе ціла ніч попереду, потрібно зайняти чимось мозок. А коли стоїш у полі, дивишся, як летить сокіл, сходить сонце, і вся ця краса – твоя рідна земля, слова самі складаються у рядки, а рядки – у вірші.
Чи вважаєте ви себе творчою людиною?
- Я прагматик з творчим підходом.
Ви ведете сторінку у Тіктоці. Поки там лише декілька відео, переважно з хорошими чуттєвими подіями з фронту, тваринками.
- Це просто жарти, хоч і життєві. Собаки і котики – то наші друзі, на фронті без них ніяк. Коти – це захист від гризунів в бліндажах, бо миші можуть і в спальник залізти, і впасти на тебе, навіть на обличчя. А коти нас від мишей та жуків охороняють, а собаки підіймають настрій і теж охороняють воїнів.
- Одного з собак я хотів забрати додому, але, на жаль, він захворів і помер. Такий в нас був друг, ми назвали його Джавік, Джавелін.
Як ви вважаєте, що саме має змінитися в нашій країні після перемоги, щоб війна більше ніколи не повторилась?
- Найважливіше – знищити корупцію. Національна ідея, культура, мистецтво, вивчення історії і виховання дітей справжніми українцями, – це, звісно, дуже важливо. Але якщо буде корупція, то це все зійде нанівець, в Україну не прийдуть жодні інвестори.
Чим будете займатися зараз і після нашої перемоги?
- Після поранення потрібна, перш за все, реабілітація. Під час обстрілу під Куп’янськом у мене потрапив осколок, я якийсь час був у госпіталі, а потім повернувся до хлопців. Та і поранення на Майдані також дається в знаки.
- Звісно, склавши руки, не буду сидіти. Зараз треба допомагати нашим військовим, щоб перемога настала якнайшвидше. Вважаю, що кожному потрібно щоранку, прокидаючись, думати, що можу я зробити для перемоги сьогодні, у міру своїх можливостей.
Майбутнє залежить лише від нас. І якщо ми зараз не відстоїмо його так само як це свого часу зробили наші діди-прадіди, ми втратимо все.
