13.11.2018
  • Головна
  • Новини
  • Бучач – місто кольорів і знаменитостей, які переводять стрілки годинника (фоторепортаж)
Новини Спецпроекти Суспільство

Бучач – місто кольорів і знаменитостей, які переводять стрілки годинника (фоторепортаж)

Природа розфарбувала Бучач в кольори осені. Палітра міста розкривається в панорамах з висот каньйонів Стрипи. Це – місто мистецьких метаморфоз, товстих стін, крутих підйомів, символів vivere memento та memento mori.  

Ратуша – серце Бучача

Головна принада центру – Бучацька ратуша. У середині ХVIIIстоліття її спланував архітектор Бернард Мератин. Найвизначніше досягненняцього митця – Собор Святого Юра у Львові.

Є переказ, що фундатор будівництва Микола Василь Потоцький бажав збудувати Бучацьку ратушу вище львівської Вежі Корнятка, яка має висоту 66 метрів.  Та все ж Бучацьку вежу спорудили не таку високу, а лише на 38 метрів, зокрема її шпиль сягнув 18-ти.

Літом 1865-го року у місті сталася велика пожежа. Вогонь спопелив Бучач аж до окраїн. Шпиль згорів. Згодом його відновили значно меншим.

Та й споруда в райцентрі Тернопільщини в довоєнний період виглядала вищою від підніжжя, ніж в теперішньому вигляді. В радянський період, прокладаючи дорогу з північної сторони ратуші, зробили насип близько метра. Тож тепер вхідні двері північного фасаду виглядають нижче рівня землі.

Ратушу зараз відновлюють, повертаючи естетику бароко і рококо. Реставрують скульптури, які встановлені на фасадах будівлі. Їх автор – друг і кум Бернарда, знаменитий майстер Іван Георгій Пінзель.

Поки тривають роботи з відновлення, територія навколо огороджена. Втім, журналісту «Терміново» дозволили ввійти в середину центральної споруди міста і піднятися до самого серця ратуші – годинника.

На верхні яруси веде вузька спіральна драбина. На найвищому ярусі є невелика квадратна кімната, з вікон якої розкриваються краєвиди на центральну частину Бучача.

Колись, до згаданої пожежі, у цій кімнаті жив сторож, в обов’язки якого входило лише дивитися, що відбувається навколо і доповідати в магістрат.Оглядаючи місто з квадратної кімнати, можна відчути себе сторожем Бучача.

Вид з кімнати сторожа на схід

Вище кімнати по драбині – короткий шлях щаблями до найбільш сакрального місця ратуші. Час керує містом.  Тут механізм повертає стрілки циферблату та щогодини вибивається звук дзвонів.

Нині за головним годинником Бучача доглядає відомий місцевий краєзнавець Віктор Гребеньовський.

– Знаєш, як це бути годинникарем? – запитує жартома він. – Зупинив час і – вже нічого не відбувається. Ніхто нікуди не спішить, місто завмирає.

Фундатор 77 церков

Відразу після будівництва ратуші Миколою Василем Потоцьким фінансується зведення у Бучачі костелу Успіння Пресвятої Діви Марії на місці старого чи, як правильно називати, на місці фарного костелу міста.

Є різні дані про архітектора святині. Ймовірно до проектуваннякатолицької церкви теж причетний Бернард Мератин. Але в перший рік початку будівництва Бернард несподівано помер у Львові. Це сталося в січні 1759 року. Тож завершував проект надвірний архітектор Миколи Василя Потоцького Мартин Урбанік.

Також вважається, що оздоблення центрального вівтаря робили вихованці школи Івана Пінзеля. А біля бічного вівтаря, коли  той стояв ще в старому костелі, 13 травня 1750-го «український Мікеланджело» брав шлюб з Маріанною Ельжбетою Кейтовою (з дому Маєвська).

У підземеллі костелу була крипта – спочивальниця роду Потоцьких. Однак, в роки совєтів кістки винесли і закопали на горі Федір.

Микола Василь Потоцький у старості літ допомагав святиням Зарваниці та в Почаєві. І саме йому належить найбільший вклад в розбудову Почаївської лаври, яка тоді належала до Митрополії УГКЦ.

Микола Василь Потоцький.
Джерело фото: uk.wikipedia.org

Існує легенда, що магнат домагався місцевих дівчат. І в одному припадку, коли дівчина йому відмовила, Потоцький її вбив. Історія переросла у фольклор. Відома пісня-балада «Про Бондарівну», в якій оспівується дівчина, що загинула від рук пана Каньовського – протип Миколи Василя Потоцького.  Драму на цьому сюжеті писала Леся Українка. Музичну обробку до балади створив композитор Микола Лисенко.

Історія з вбивством дівчини для Потоцького стала переломним моментом в житті. Як спокутувати гріх, він порадився в одного монаха. Той йому сказав, що збудуй сім церков. Так жорстокий правитель став одним з найбільших фундаторів святинь на Галичині. За тим ж переказом, Потоцький профінансував  77 храмів на теренах Західної України.

Спочиває найбільший фундатор Бучача у Почаєві, якщо, звичайно, «русскій мір» не виніс і його кістки.

Фортеця, яка мала фонтан

Поруч костелу круто вгору в’ється кам’яна стежка. Це – найближчий хід до руїн замку. До нинішніх днів  збереглися мури південно-західної частини. Мають товщину від 3 до 3,5 метрів.

Особливо виділяється головна башта замку. Стіни немає лише з внутрішнього боку.

На мурах помітні кам’яні виступи, що використовувались для кріплень дерев’яних машин для стрільби.

На північний і південний схід розташовувались дві бастеї – низькі приземлені споруди для встановлення гармат. Їх розташували на краях урвища, яке оточує замок. Таким чином він був зовсім не приступний і піддався облогам лише один раз в 1672 році, коли на Поділля прийшла турецька армія.

Опис замку у своїй науково-історичній книзі «Минуле Бучаччини» зробив історик, професор Українського вільного університету в Мюнхені Микола Андрусяк (1902-1985). Він вказує на спогад француза Делейрака, який в 1684 році під час походу війська Речі Посполитої на Поділля перебував при дворі короля Яна IIIСобеського. Тож Делейрак так згадував про замок Бучача:

«…збудований з каменю на кількависоких поверхів і з дуже грубими й сильними мурами над містом, на вершку стрімкої гори. Замкове подвір’я, прикрашене низкою ґанків і багатьма іншими архітектурними чуднотами, містить прегарний водограй, з якого випливає джерельна надзвичайно прохолодна й чиста вода…»

Тепер сліду фонтанів нема. І якось навіть дивно, що на вершині гори било джерело. Цікаво все ж наблизитись до урвища, туди, де видно сліди бастеї.  Місто розкривається, мов на долоні. І з цього місця, а також зі стежки до замку, приваблює Бучацький монастир отців Василіян Воздвиження Чесного Хреста Господнього, що на горі Федір.

Освітній монастир

Засновником монастиря отців чину ордену Василія Великого є Стефан Александер Потоцький, батько Василя Миколи Потоцького. Син розбудував монастир таким, як ми бачимо сьогодні, перед будівництвом Бучацької ратуші.

Варто відзначити, що обидва Потоцькі, попри польську кров, прийняли греко-католицьке віросповідання. Тим самим стали чи не найбільшими фундаторами українських святинь на теренах Тернопільщини, а це Бучач, Зарваниця, Почаїв.

Головним архітектором монастиря був Ян Ґотфрід Гофман. Йому ж належить авторство проектів розбудови Свято-Успенської Почаївської лаври.

Центральною спорудою комплексу монастиря є Церква Воздвиження Чесного Хреста Господнього, яка має дві вежі.

У середину можна зайти вільно. Відразу приваблює синьо-жовте світло над іконостасом та вівтарем.  Аура набожності і намоленості залу відчувається з перших кроків. Аж якось дивно, що в період радянської окупації України тут по центру стояв комбайн.

З 1946 року діяльність монастиря була заборонена. Натомість на базі гімназії отців Василіан тут облаштували сільськогосподарське училище. А весь монастир доводили до руїни.

Та через 45 років Українська діаспора Канади створила «Фонд допомоги Бучацькому монастирю». Реставраційні роботи тривають до нині. А орден повернувся до освітньої справи. Зараз тут діє Бучацький колегіум імені святого Йосафата.

Містичні некрополі. Мemento mori

На горі Федір, наче як частина знаменитого Личаківського кладовища, є некрополь. Цвинтар діючий і вважається центральним для міста. Стару (північну) частину кладовища називають в Бучачі старим польським цвинтарем.

А коли бачиш власними очима, здавалось би потрапив в місця, описані в книгах містифікаторів.

Зі сторони Василіанського монастиря польський цвинтар огороджений майже двометровим муром з червоного каменю.

У центрі збудована в стилі класицизму Усипальниця братів-близьнюків Павла і Каєтана Потоцьких. За заповітом Миколи Василя Потоцького саме Павлу перейшло правління Бучачем.

Датується зведення 1812 роком. Ймовірно, будувалася з каменю, який брали з замку, коли він втратив своє оборонне значення. Якийсь час використовувалася, як каплиця.

У 1814-му помер Каєтан. То ж Павло вирішив поховати брата у храмовій споруді кладовища. А через чотири роки там міщани поховали і його.

На фронтальні частині Усипальниці Потоцьких є напис:

Porta | Qua carne mortalеs! Viam universae carnis ingrediuntur | Anima immortales! Universam expectant Resurectionem | Hanc Pietati et decori dicavit PAULUS Comea a P[otok] POTOCKI Haeres Bonorum Buczac […] Buczaczen: Rit. Lat. Addietus Parochi[us] [Ao] Do 1815.

Переклад з латині:

Ворота. Для смертної плоті. Це шлях для кожного тіла. Безсмертна душа. Усі чекають воскресіння. Це благочестя і символ краси Павла, що походить з Потоцьких, спадкоємців Бучача[…] Бучачан: латинський addietus Парох [наш] до 1815 року.

Поруч багато інших кам’яних склепів. Входи замуровані. Вважається доволі ймовірно, що в цій частині похований Іван Георгій Пінзель. Втім, до сьогодні точне місце його поховання не встановлено.

Польський цвинтар не єдиний у Бучачі зі старими фігурами. На горі Торговиця, біля об’їзної міста, є кіркут – некрополь юдейської громади.

Багато збережено надгробних плит мацев. Деякі впали чи похилилися одна на одну. Написи на івриті, лиш деякі з тильної сторони мають вирізьблені імена і прізвища тут спочиваючих на польській чи латинській мовах.

На сайті проекту «Шляхами штетлів (Shtetl Routes). Об’єкти єврейської культурної спадщини в транскордонному туризмі» пишуть:

«У XVII ст. Бучач був одним з найважливіших осередків саббатіанства наПоділлі. Тоді ж місто стає важливим осередком хасидів, пов’язаних з цадиками з Чорткова і Гусятина. Тут існувала хасидська династія, заснована рабином Авраамом Давидом Варманом (Warman). У XIX ст. єврейський Бучач був не лише важливим релігійним осередком, але й політичним. З Бучача походило 4 посли до віденського парламенту – рабин Шимон Шрайбер (Szymon Schreiber), лідер ультра-ортодоксів у Галичині, рабин Шмуель Блох (SzmuelBloch), офіційний рабин Бучача, др. Лансберґ (drLandsberg) та адвокат Трахенберґ (Trachtenberg), який був близький до польських депутатів у парламенті».

За даними авторів «Шляхами штетлів»,у 1870 році у Бучачі проживало 8959 мешканців, серед них 6077 євреїв (67,9%). Тридцять років згодом було 6730 євреїв ,що становило 57% відзагальної кількості міщан.

Тож не дивно, що на краю міста такий великий єврейський цвинтар, який займає площу біля 4 гектарів.

Vivere memento

Краса Бучача не тільки в пізнавальних історико-туристичних місцях. Прогулюючись вулицями, можна побачити сучасну привабливу архітектуру. До речі, утворивши меандр (плавна колоподібна вигина русла), Стрипа омиває частину Бучача як півострів. Виглядає подібно до того, як Дністер омиває Заліщики. Це помітно на старій фотографії, коли гори навколо ще не поросли лісом.

Йдучи з центру через міст до монастиря отців Василіан, виділяється будинок дитячої художньої школи.

Далі по вулиці від школи малих художників  розташована Бучацька загально-освітня школа №1. Її збудували на початку ХХ століття і школа призначена була лише для навчання дівчат. Корпуси триповерхової будівлі збудовані у формі букви Е.

Ще далі – районний Будинок Культури з гостроверхою вежею.  Споруджений, як і «жіноча» школа, у перших роках ХХ століття. Призначення будівлі за сто років не змінилося. За ініціативи Бучацької «Просвіти» будували для масових зібрань та великої читальні. Кошти на будівництво збирали всім містом.

Є й сучасні занедбані будівлі, які споглядати цікаво. Так, наприклад, незавершене будівництво чиєїсь хати поблизу центру обросло диким виноградом. Листя від осені почервоніло на стінах, чим добавило колориту цегляному будинку.

Привабливо-спокійний арт-дворик доглядає годинникар Віктор Гребеньовський. Поруч є кафе, де можна побачити і ознайомитися з усіма відомими особистостями, яких життя пов’язує з Бучачем. А це і всесвітньо відомі Зігмунт Фройд, Шмуель Агнон, Блаженніший Любомир кардинал Гузар, Осип Назарук (автор «Роксоляни»), Ярослав Падох (Президент Світової ради Наукового товариства Шевченка, до якого свого часу належав навіть Альберт Ейнштейн) та багато інших знаменитостей, хто давав осмислення vivere memento – пам’ятай, що живеш.

Ваш коментар

Схожі пости

У тернопільських відділеннях поліції внутрішня безпека проводить обшуки

Redaktsia

“Яка ціна держави для тебе?” – у Тернопіль приїде Шабунін та Малуха

В обленерго увірвався терпець: чому Тернопіль може залишитися без води?

Тетяна Колеснік

Залишити коментар