03.03.2021
Історії Історична спадщина Жінки Новини

Руїни пам’яті Іди Фінк: як уродженка Тернопільщини стала одним із найвідоміших голосів Голокосту

Востаннє Іда Фінк бачила рідний Збараж у 1942 році. Тоді, з підробленими “арійськими” документами, вони з сестрою втікали з місцевого гетто. У місті залишили батька, могилу мами, ще не усвідомлюючи до кінця, що додому вони вже не повернуться. Іда робитиме це лише у спогадах, які у 80-х роках стануть основою для її книжок. 

Іда Фінк, уроджена Ландау, народилася в Збаражі 1 листопада 1921 року. Її батьки були єврейською інтелігенцією: тато – лікар, мама – вчителька у місцевій гімназії. Вдома спілкувалися німецькою та польською, хоча себе вважали частиною єврейської спільноти. Після закінчення гімназії, дівчина займалася по класу фортепіано у вищому музучилищі Львова, але саме навчання протривало недовго. Щойно до міста зайшли німці, Ландау повернулися до Збаража, де їм довелося переселилися до гетто.

“Тієї пізньої осені в гетто панувала мертва тиша. Вузькі стрімкі вулички найбіднішої частини міста, вимощені бруківкою, за дня світили пусткою і щойно під вечір звучали стомленим кроком тих, хто вертався з роботи в каменярнях. Число тих, хто повертався на ніч до гетто, стрімко зменшувалося, й усі розуміли, що наступний транспорт буде чисельно найменший і водночас останній”, – через десятиліття після пережитого згадуватиме Збараж у своєму романі “Подорож” Іда Фінк.

Читайте також: Альтер Кацизне: його очима світ побачив євреїв міжвоєнної Європи

В місті періодично відбувалися акції: євреїв забирали просто на вулицях, вдиралися  в будинки на світанку, тихо оточуючи місцевість. Під час однієї з таких акцій забрали кузена Іди Натана. Що він загинув, родина дізналася не одразу. Поті

У тій найубогішій дільниці містечка колись гарячково пульсувало життя, за квадратними вікнами туркотіли машини швачок і мереживниць, стукали молотки шевців і столярів. По колишніх мешканцях не залишилось і сліду. Пішли вони — як тоді це називали — ще ранньою весною, під час першої акції, і упродовж багатьох місяців хати стояли тут порожні. З настанням осені людські руки підняли перекинуті столи та крісла, забрали з підлоги постіль, що там лежала, на короткий час надаючи останній хвилині тих, котрі пішли навесні, застиглій у сплюндрованих помешканнях, подальшого тривання”.

Вулиця Шолом Алейхема, вигляд на колишню єврейську дільницю Збаража. Справа видніється будівля колишньої синагоги. (Фото: Ірина Небесна)

Одна із таких акцій остаточно підштовхнула батька Іди до думки, що треба втікати. Принаймні спробувати. Донькам вирішили зробити “арійські” документи. Місцевий фотограф, до якого раніше завжди зверталися Ландау, робить їм фото, двічі бажає, аби вони були на щастя. З документами допомагає місцева полька. Хоча далеко не всі погоджувалися ризикувати заради порятунку євреїв. Це вже згодом батько Іди розкаже, що пережив, утікаючи.

“Розказав, як його зловили і як утік. Як дружина друга, впершись плечима в раму дверей, у такий промовистий спосіб, що не вимагав слів, заборонила йому ввійти. Як пара стареньких – пацієнтів – сховала його на горищі”, – коли одні відмовляли, бо за переховування єврея покарання було єдиними – смерть, інші все ж знаходили в собі сили, аби допомогти тим, з ким донедавна мали добрі сусідські стосунки.

Приміщення колишньої лазні було місцем, звідки євреїв Збаража транспортом вивозили на знищення. (Фото: Ірина Небесна)

Світле волосся та блакитні очі, відмінна польська мова, хоча й навмисне “спрощена”, аби вдавати просту сільську дівчину, в сумці – молитовник та пом’яті і затерті попелом (аби не здавалися такими новими) підроблені “арійські” документи, на шиї – медальйон із Пречистою, – з 1942 року і до кінця війни Іда Фінк, як сама потім писала, грала роль. Нове ім’я – інше життя. У “Подорожі” Іда називає себе Катажиною Маєвською. Сестра Ельза стає Ельжбетою Стефанською. Потім був Тернопіль, Львів, робота у Німеччині, втеча вже звідти, довгі переховування до завершення війни. 

Чи вижив батько, що трапилося із тіткою та двоюрідною сестрою, дівчата не знають. Згодом виявиться, що до кінця війни дожив лише тато. Утікши із гетто, він спершу переховувався у пивниці в місцевого бджоляра, опісля в його ж родинному гробівці на кладовищі Збаража. Цим бджолярем, найімовірніше, був українець Євген Білинський – пасічник, знаний чи не на всю Галичину.

Після війни Іда залишається в Польщі, виходить заміж за інженера Бруно Фінка, який під час Голокосту втратив усю родину, в тому числі дружину та сина. У 1957 році подружжя із донькою їде до Ізраїлю. Там Іда нарешті знаходить себе: роками працює з людьми, які пережили Голокост, записує їхні свідчення, і десь тоді розуміє, що готова розповісти свою історію. В юності вона вже пробувала себе в письменстві, але результат їй самій же і не сподобався. Під час війни виникло бажання вилити пережите на папір, але жодного слова  так і не вдалося написати. У 50-х роках вона знову намагалася, але.

Гробівець Білинських, в якому найімовірніше переховувався батько Іди Фінк. (Фото: Ірина Небесна)

– В перші роки після війни, з одного боку, була радість, бо частина сім’ї вижила, з іншого – відчуття страшної порожнечі. Це були роки, коли ми намагалися вкоренитися у теперішньому, майже нормальному, і разом із тим – у минулому, яке нікуди не поділося і точно не стало минулим.  Ті, хто вижили, постійно розповідали про окупацію, той час залишався з ними. І одного разу я зрозуміла, що наші розмови – це і є письменництво, – пояснювала Іда Фінк, як відчула в собі сили описати пережите. 

Фінк – частина першого покоління після Голокосту. Писати – це теж психотерапія, таким чином чимало людей звільнялися від жахливих спогадів, прощалися із рідними, з якими насправді не встигли востаннє навіть обмінятися поглядами. Але ці твори – це також назавжди зафіксовані свідчення про умови того часу. В одному із інтерв’ю 2000-х років Іда Фінк зізнається: спогади про всі ті події в неї досі свіжі, хоча місцями і фрагментарні – “зранені”, сама вона копирсається в “руїнах власної пам’яті”. Але таким чином вона воскрешає окупований німцями Збараж, хоч на кілька хвилин повертає до життя тих, кого закатували в ті страшні часи, переосмислює те, що відбулося, наштовхує на роздуми, чому так сталося.

Читайте також: Непромовлене: трагедія ромів Тернопільщини під час Другої світової 

Перші літературні спроби Іди Фінк критики назвали недостатньо драматичними. На той час спогади про Голокост мали викликати найгостріші емоції: аби читач розумів, що таке більше ніколи не повинно повторитися. Але читачам твори Іди Фінк подобалися, вони бачили там якийсь світлий трагізм, а дехто навіть  і оптимізм. Хоча сама письменниця з останнім не погоджувалася. Казала, що її твори – про безвихідь та жах того часу. 

Попри життя в Ізраїлі, свої книжки Іда Фінк писала польською. Незважаючи на це, їй у 2007 році присудили премію Пінхаса Сапіра, якою відзначають найкращих авторів, які пишуть івритом. Для Іди Фінк зробили виняток. Крім цього твори авторки відзначили преміями Анни Франк, польського PEN-клубу та меморіалу Яд Вашем. 

Іда Фінк на врученні літературної премії імені Анни Франк. 1985 рік. (Джерело: nationaalarchief.nl)

Українською мовою читачам наразі доступний лише роман “Подорож”. Наразі в рідному містечку авторки небагато людей знають про неї. Але небайдужі до життя та творчості Фінк працюють над тим, аби 2021 рік на Тернопільщині приурочили до 100-ї річниці з дня народження письменниці. Триває робота й над тим, щоб видати  українською переклад оповідань “Сад, що відпливає”, де також чимало сюжетів взяті із побаченого авторкою в окупованому Збаражі.

Українською роман “Подорож” вийшов у 2017 році. Перекладачка: Наталка Римська. Видавництво Старого Лева. (Фото: Ірина Небесна)

Іда Фінк померла 27 вересня 2011 року у Тель-Авіві. До рідного Збаража вона так ніколи і не повернулася. На початку 2000-х в одному з інтерв’ю зізналася: шкодує, що цього не зробила, бо свого часу думала про це, але побоялася… 

Головне фото: Ulf Andersen/Ірина Небесна 

 

 

Схожі пости

На Тернопільщині вже п’ятий день поспіль – понад 300 нових інфікованих, 6 пацієнтів померли

Мешканець Тернопільщини, якого збив тепловоз, не вижив

Новорічна ніч – в авто під прокуратурою: фермер з Хмельниччини втнув святковий “подарунок” правоохоронцям (фото, відео)

Андрій Вацик