27.11.2020
Історична спадщина Мандри Новини

Чортків: будинки та їхні люди (фоторепортаж)

Зазвичай, ми говоримо, що це люди мають у власності будинки. Однак життя показує, що роки йдуть, будівлі стоять на місці, а от саме люди змінюють одні одних. Чортків – якраз із тих міст, де це видно чи не найкраще. За довоєнними фасадами кам’яниць та вілл живуть історії людей, яких вже не є. В тих стінах зараз мешкають інші родини, іноді — це нащадки перших власників, але найчастіше — це зовсім інші люди. Іншої національності та віросповідання.

За новими “китайськими” металевими дверима ховаються старі – дерев’яні, пофарбовані на рожеве. А за ними – зовсім інший світ. Видно, що мешканці будинку свій під’їзд люблять: домашній затишок квартир помалу перетнув кордони порогів та дверних клямок і водоспадом розтікся сходами. Тут стоять шафи, дзеркала і вазони, сохнуть зібрані горіхи та розвішана між бильцями випрана білизна. На одному з поверхів поручні, котрі мушлею закручуються знизу догори, прикрасили гірляндами – нещодавно закінчились різдвяна свята. У під’їзді навіть не треба вмикати світло, попри те, що традиційних вікон тут і немає. Тут є одне-єдине вікно – на стелі. Звідти у під’їзд-колодязь зазирає яскраво-синє небо – сьогодні ясний і сонячний день.

Тут дуже тихо і затишно. І якось по-особливому щемко від думки, що така краса досі збереглась. Що її не понищили війни. Бо людей, які колись тут жили, вони не пошкодували.

“Ми мешкали на вулиці Ринок, 3. Дідусь Іцхак і бабуся Моня Штерншуси жили з донькою Лунею на третьому поверсі. На першому поверсі дідусь тримав магазин. Родина Вінтер мешкала у великій квартирі на другому поверсі: Нетті, моя мати, дочка Іцхака і Моні; Ісраель, мій тато, місцевий юрист, та Марта, їхня маленька донька, себто, я. На превеликий жаль, я мало що пам’ятаю про батька. Його забрали, коли мені було шість років. Коли я питала, куди він подівся, мама зазвичай відповідала, що він “помандрував за гори”, – так згадує про саме цей будинок колишня мешканка Чорткова Марта Вінтер-Горен у своїх мемуарах “Донечка, про яку ми завжди мріяли”.

Коли місто захопила Червона Армія, єврейська родина переїхала до двокімнатної квартири. За два роки, коли в місто зайшли німці, родина перебралась в гетто. Саме тоді тато Марти “помандрував за гори”.

“Моя мати була красунею і дуже розумною жінкою. До заміжжя вивчала фармацію у Відні, в Австрії. Потім, повернувшись до Чорткова, працювала в аптеці на головній вулиці міста, недалеко від нашого будинку”, – пише вже доросла Марта.

Згодом у цій же аптеці мама ховатиме її під час нацистської окупації і навчатиме. Звідти ж Марта  вирушить до іншої сім’ї, до Варшави, під новим ім’ям – Кристина Гриневич. Те, як непримітні звички в ті часи могли зашкодити єврейській дитині з заможної родини, зрозуміло з настанов мами.

“Не їж виделкою і ножем – сільські дівчата їдять тільки ложкою.

Тільки євреї ходять тихо та обережно, бо вони тут єдині, хто боїться.

Будь чесною, усміхайся і тебе полюблять. Завжди усміхайся: діти не люблять сумних очей”, – радитиме мама Марті. І це спрацює.

Зі всієї родини вижили лише вона і дідусь. Але його вона зустріне ще нескоро.

Аптека ж, про яку пише вже доросла Марта Вінтер, працює і донині (тепер аптека №143 – авт.), вона належала колишньому бургомістрові Чорткова поляку Людвігу Носсу.

За його головування у Чорткові почали мостити вулиці та площу Ринок, збудували культурний центр “Сокіл” та будівлю залізничної станції, перебудували костел у стилі надвіслянської готики (над проєктом працював відомий архітектор Зубжицький-Сас – авт.).

А ще він підтримав спорудження в Чорткові українського Народного дому, дослухавшись до ідеї краян, серед яких був відомий адвокат та депутат австрійського парламенту Антін Горбачевський.

***

Жив Антін Горбачевcький на цій же вулиці, що й аптека Носса, але трохи вище. Його вілла збереглася і досі. Зараз на ній висить меморіальна дошка. Щоправда, живуть тут вже зовсім інші люди, не нащадки правника.

– Він був засновником і редактором першого юридичного журналу  українською мовою “Часопись правнича”, який видавали у Львові з 1889 року, – розповідає голова ГО “Гельсінська ініціатива ХXI” Олександр Степаненко. – В масштабі України це було перше професійне видання для юристів. Його видавали ледь не до Першої світової. Судочинство в той час велось німецькою мовою, тож редколегія журналу також написала і уклала перший українсько-німецький словник юридичних термінів, який мав допомагати під час судових засідань.

Неподалік, на вулиці Росляка – також ряд вілл. В одній із них досі живе родина ще одного відомого чортківського адвоката-українця Мілетія Видрака.

– Він також почав практику ще до Першої світової, – продовжує розповідати пан Олександр. – Разом із Горбачевським вони були ледь не першими адвокатами-українцями Чорткова. Але Горбачевський мав проєвропейські погляди, був членом Української народно-демократичної партії, яка орієнтувалась на західні цінності.

Під час Першої світової Горбачевський мігрував на захід, мешкав у Дрогобичі. Видрак же залишився тут. Швидше за все він виконував певну роботу в юридичній сфері, вважає пан Олександр.

– З поверненням австрійців у 1918-му році його арештовують, висувають кримінальне звинувачення в державній зраді. Він сидів у в’язниці у Відні , йому загрожувала мало не смертна кара. Горбачевський захищав його на судовому процесі, домігся виправдання і звільнення. Довів, що жодних злочинів на Видраку не було. Він був функціонером цієї окупаційної влади, але його не можна звинувачувати у злочинах проти людей.

Мілетія звільнили і він повернувся у Чортків. Ще деякий час практикував. У цьому ж місті він знайшов останній спочинок.

Горбачевський згодом теж повернувся до Чорткова. Став головою адвокатів, активним організатором «Повітового Союзу Кооператив», «Української книгарні», головою філії товариства Допомоги Українським інвалідам. Але в 1944-му, перед приходом більшовиків, родина все ж вирішує емігрувати до Польщі. Горбачевському тоді було 88 років. Дорогою він застудився і помер. Поховали його в містечку Сянок.

***

***

На вулиці Зеленій, що тягнеться в іншу сторону від вулиці Бандери, – стоїть будинок під номером 37, з овальним віконцем. Попереднього разу, фотографуючи будівлю, ми зустріли її теперішніх власників. Жінка розповіла історію про тих, хто будинок зводив для своєї родини.

– Тут жив стоматолог, – розповідала власниця. – Цей будинок він для себе побудував, а отут, – вказує рукою на сусіднє повір’я, – хотів будувати для сина, і ще один – для доньки. Але прийшли німці, і вони виїхали. Ніхто не повернувся. Якось приїздила сюди нянька його дітей. Просто хотіла побачити, хто тут тепер живе. Ми до того навіть не знали, чий то будинок був, аж вона розказала. А ми недавно частково міняли бляху на даху. Так от, та, що колись як поставили в бозна-якому році, то так і тримається, а та, що вже наші майстри ставили, вже відриватись почала. Бачите, як поставили? Все стирчить як-небудь. Тепер от купили два мішки вапна, будемо стіни білити, щоб, як колись, а не тою штукатуркою…

***

Один із найвідоміших жителів Чорткова – німецькомовний письменник єврейського походження Карл-Еміль Францоз. В якому саме будинку він народився, досі встановити не вдалось. Тож бюст іменитому земляку встановили неподалік старої ратуші – десь неподалік і жила родина. Батько Францоза був повітовим лікарем, місцеве українське населення його настільки шанувало, що в 1848 році хотіло обрати депутатом до Віденського парламенту. Нянькою майбутнього письменника була дівчина-українка Мариня, яка, як пише перекладач і літературознавець Петро Рихло, називала його “Мільком” і вчила українських народних пісень. Тому не дивно, що першими мовами майбутнього письменника стали українська та польська. Згодом він почне писати німецькою, а Чортків оживе в його творах під назвою Барнов.

Оскільки ми не знаємо, який із будинків був домом для Францозів, то заходимо в сусідній із Вінтеровим. Можливо, саме тут жив повітовий лікар із родиною? Підлога при вході  вкрита плиткою, а старі, і від цього рипучі, сходи з дерев’яними бильцями – місцями вже перекошені. Десь там нагорі – вікно, світло з нього падає долі, немов хтось увімкнув прожектора. В цьому світлі стоїть “припаркований” біля поштових скриньок дитячий возик.

На наше “добрий день” мешканка однієї з квартир чемно відповідає, але, про всяк випадок, перевіряє, чи возик все ж міцно прив’язаний до бильця. Ми потай усміхаємось і йдемо вгору.

***

Чортків – місто, до якого є чимало запитань. Завдяки збереженій після двох воєн архітектурі є багато шансів  дізнатись чимало про тих, хто жив тут до Другої світової. Бо можна бути відомим письменником, але “безхатьком” – поки краєзнавцям не вдається вирахувати, який із будинків був житлом Францозів; а можна залишитись в чиїхось спогадах безіменним стоматологом, який зумів звести будинок, в якому йому не судилось зустрічати старість; або відомим ледь не на всю Австро-Угорщину правником, а тепер тебе пам’ятають раптом в межах міста, де ти працював; чи дівчинкою, яка втратила майже всю сім’ю під час Голокосту, але раптом повернула собі рідне місто завдяки перекладеним на українську спогадам.

Варто просто зайти за хвіртку чи в прочинені двері – і ти раптом доторкнешся до чийогось життя. І на трішки станеш його частинкою.

Фото авторки

 

Схожі пости

На Тернопільщині розшукують 14-річного хлопця

Гаївський міст продовжують ремонтувати

На Тернопільщині шостий день розшукують чоловіка (фото)