Зазвичай, ми говоримо, що це люди мають у власності будинки. Однак життя показує, що роки йдуть, будівлі стоять на місці, а от саме люди змінюють одні одних. Чортків – якраз із тих міст, де це видно чи не найкраще. За довоєнними фасадами кам’яниць та вілл живуть історії людей, яких вже не є. В тих стінах зараз мешкають інші родини, іноді — це нащадки перших власників, але найчастіше — це зовсім інші люди. Іншої національності та віросповідання.
За новими “китайськими” металевими дверима ховаються старі – дерев’яні, пофарбовані на рожеве. А за ними – зовсім інший світ. Видно, що мешканці будинку свій під’їзд люблять: домашній затишок квартир помалу перетнув кордони порогів та дверних клямок і водоспадом розтікся сходами. Тут стоять шафи, дзеркала і вазони, сохнуть зібрані горіхи та розвішана між бильцями випрана білизна. На одному з поверхів поручні, котрі мушлею закручуються знизу догори, прикрасили гірляндами – нещодавно закінчились різдвяна свята. У під’їзді навіть не треба вмикати світло, попри те, що традиційних вікон тут і немає. Тут є одне-єдине вікно – на стелі. Звідти у під’їзд-колодязь зазирає яскраво-синє небо – сьогодні ясний і сонячний день.
Тут дуже тихо і затишно. І якось по-особливому щемко від думки, що така краса досі збереглась. Що її не понищили війни. Бо людей, які колись тут жили, вони не пошкодували.
“Ми мешкали на вулиці Ринок, 3. Дідусь Іцхак і бабуся Моня Штерншуси жили з донькою Лунею на третьому поверсі. На першому поверсі дідусь тримав магазин. Родина Вінтер мешкала у великій квартирі на другому поверсі: Нетті, моя мати, дочка Іцхака і Моні; Ісраель, мій тато, місцевий юрист, та Марта, їхня маленька донька, себто, я. На превеликий жаль, я мало що пам’ятаю про батька. Його забрали, коли мені було шість років. Коли я питала, куди він подівся, мама зазвичай відповідала, що він “помандрував за гори”, – так згадує про саме цей будинок колишня мешканка Чорткова Марта Вінтер-Горен у своїх мемуарах “Донечка, про яку ми завжди мріяли”.
Коли місто захопила Червона Армія, єврейська родина переїхала до двокімнатної квартири. За два роки, коли в місто зайшли німці, родина перебралась в гетто. Саме тоді тато Марти “помандрував за гори”.
“Моя мати була красунею і дуже розумною жінкою. До заміжжя вивчала фармацію у Відні, в Австрії. Потім, повернувшись до Чорткова, працювала в аптеці на головній вулиці міста, недалеко від нашого будинку”, – пише вже доросла Марта.
Згодом у цій же аптеці мама ховатиме її під час нацистської окупації і навчатиме. Звідти ж Марта вирушить до іншої сім’ї, до Варшави, під новим ім’ям – Кристина Гриневич. Те, як непримітні звички в ті часи могли зашкодити єврейській дитині з заможної родини, зрозуміло з настанов мами.
“Не їж виделкою і ножем – сільські дівчата їдять тільки ложкою.
Тільки євреї ходять тихо та обережно, бо вони тут єдині, хто боїться.
Будь чесною, усміхайся і тебе полюблять. Завжди усміхайся: діти не люблять сумних очей”, – радитиме мама Марті. І це спрацює.
Зі всієї родини вижили лише вона і дідусь. Але його вона зустріне ще нескоро.
Аптека ж, про яку пише вже доросла Марта Вінтер, працює і донині (тепер аптека №143 – авт.), вона належала колишньому бургомістрові Чорткова поляку Людвігу Носсу.
За його головування у Чорткові почали мостити вулиці та площу Ринок, збудували культурний центр “Сокіл” та будівлю залізничної станції, перебудували костел у стилі надвіслянської готики (над проєктом працював відомий архітектор Зубжицький-Сас – авт.).
А ще він підтримав спорудження в Чорткові українського Народного дому, дослухавшись до ідеї краян, серед яких був відомий адвокат та депутат австрійського парламенту Антін Горбачевський.
***
Жив Антін Горбачевcький на цій же вулиці, що й аптека Носса, але трохи вище. Його вілла збереглася і досі. Зараз на ній висить меморіальна дошка. Щоправда, живуть тут вже зовсім інші люди, не нащадки правника.
– Він був засновником і редактором першого юридичного журналу українською мовою “Часопись правнича”, який видавали у Львові з 1889 року, – розповідає голова ГО “Гельсінська ініціатива ХXI” Олександр Степаненко. – В масштабі України це було перше професійне видання для юристів. Його видавали ледь не до Першої світової. Судочинство в той час велось німецькою мовою, тож редколегія журналу також написала і уклала перший українсько-німецький словник юридичних термінів, який мав допомагати під час судових засідань.
Неподалік, на вулиці Росляка – також ряд вілл. В одній із них досі живе родина ще одного відомого чортківського адвоката-українця Мілетія Видрака.
– Він також почав практику ще до Першої світової, – продовжує розповідати пан Олександр. – Разом із Горбачевським вони були ледь не першими адвокатами-українцями Чорткова. Але Горбачевський мав проєвропейські погляди, був членом Української народно-демократичної партії, яка орієнтувалась на західні цінності.
Під час Першої світової Горбачевський мігрував на захід, мешкав у Дрогобичі. Видрак же залишився тут. Швидше за все він виконував певну роботу в юридичній сфері, вважає пан Олександр.
– З поверненням австрійців у 1918-му році його арештовують, висувають кримінальне звинувачення в державній зраді. Він сидів у в’язниці у Відні , йому загрожувала мало не смертна кара. Горбачевський захищав його на судовому процесі, домігся виправдання і звільнення. Довів, що жодних злочинів на Видраку не було. Він був функціонером цієї окупаційної влади, але його не можна звинувачувати у злочинах проти людей.
Мілетія звільнили і він повернувся у Чортків. Ще деякий час практикував. У цьому ж місті він знайшов останній спочинок.
Горбачевський згодом теж повернувся до Чорткова. Став головою адвокатів, активним організатором «Повітового Союзу Кооператив», «Української книгарні», головою філії товариства Допомоги Українським інвалідам. Але в 1944-му, перед приходом більшовиків, родина все ж вирішує емігрувати до Польщі. Горбачевському тоді було 88 років. Дорогою він застудився і помер. Поховали його в містечку Сянок.
***
***
На вулиці Зеленій, що тягнеться в іншу сторону від вулиці Бандери, – стоїть будинок під номером 37, з овальним віконцем. Попереднього разу, фотографуючи будівлю, ми зустріли її теперішніх власників. Жінка розповіла історію про тих, хто будинок зводив для своєї родини.
– Тут жив стоматолог, – розповідала власниця. – Цей будинок він для себе побудував, а отут, – вказує рукою на сусіднє повір’я, – хотів будувати для сина, і ще один – для доньки. Але прийшли німці, і вони виїхали. Ніхто не повернувся. Якось приїздила сюди нянька його дітей. Просто хотіла побачити, хто тут тепер живе. Ми до того навіть не знали, чий то будинок був, аж вона розказала. А ми недавно частково міняли бляху на даху. Так от, та, що колись як поставили в бозна-якому році, то так і тримається, а та, що вже наші майстри ставили, вже відриватись почала. Бачите, як поставили? Все стирчить як-небудь. Тепер от купили два мішки вапна, будемо стіни білити, щоб, як колись, а не тою штукатуркою…
***
Один із найвідоміших жителів Чорткова – німецькомовний письменник єврейського походження Карл-Еміль Францоз. В якому саме будинку він народився, досі встановити не вдалось. Тож бюст іменитому земляку встановили неподалік старої ратуші – десь неподалік і жила родина. Батько Францоза був повітовим лікарем, місцеве українське населення його настільки шанувало, що в 1848 році хотіло обрати депутатом до Віденського парламенту. Нянькою майбутнього письменника була дівчина-українка Мариня, яка, як пише перекладач і літературознавець Петро Рихло, називала його “Мільком” і вчила українських народних пісень. Тому не дивно, що першими мовами майбутнього письменника стали українська та польська. Згодом він почне писати німецькою, а Чортків оживе в його творах під назвою Барнов.
Оскільки ми не знаємо, який із будинків був домом для Францозів, то заходимо в сусідній із Вінтеровим. Можливо, саме тут жив повітовий лікар із родиною? Підлога при вході вкрита плиткою, а старі, і від цього рипучі, сходи з дерев’яними бильцями – місцями вже перекошені. Десь там нагорі – вікно, світло з нього падає долі, немов хтось увімкнув прожектора. В цьому світлі стоїть “припаркований” біля поштових скриньок дитячий возик.
На наше “добрий день” мешканка однієї з квартир чемно відповідає, але, про всяк випадок, перевіряє, чи возик все ж міцно прив’язаний до бильця. Ми потай усміхаємось і йдемо вгору.
***
Чортків – місто, до якого є чимало запитань. Завдяки збереженій після двох воєн архітектурі є багато шансів дізнатись чимало про тих, хто жив тут до Другої світової. Бо можна бути відомим письменником, але “безхатьком” – поки краєзнавцям не вдається вирахувати, який із будинків був житлом Францозів; а можна залишитись в чиїхось спогадах безіменним стоматологом, який зумів звести будинок, в якому йому не судилось зустрічати старість; або відомим ледь не на всю Австро-Угорщину правником, а тепер тебе пам’ятають раптом в межах міста, де ти працював; чи дівчинкою, яка втратила майже всю сім’ю під час Голокосту, але раптом повернула собі рідне місто завдяки перекладеним на українську спогадам.
Варто просто зайти за хвіртку чи в прочинені двері – і ти раптом доторкнешся до чийогось життя. І на трішки станеш його частинкою.
Фото авторки
About the author
“Літр баланди та 450 грамів каші, а тоді 10 годин на шахті”: історія політв’язня з Тернопільщини Ігоря Олещука
– Кадебісти знайшли написаний мною звіт, але під псевдонімом "Грушка". Там я писав, що в школі була дискусія стосовно Мазепи. Історик називав його зрадником, а ми з однокласниками не боялися назвати його патріотом. По цьому знайшли мою контрольну роботу і прийшли по мене... Дали 25 років таборів суворого режиму. Мені було 17... Травень 2021-го року. Майже 73 роки опісля, двором, що на початку вулиці Коперніка, походжає чоловік. З сусідніх дворів вітер приносить сюди білі пелюстки цвіту аличі та вишень. І волосся у чоловіка таке ж біле. Надворі +20, а він – у довгій куртці. Ліва рука – у в'язаній чорній рукавиці. Згодом пояснить: рука мерзне і опухає. Чоловік оглядає дві наглядацькі вишки. Деревина почорніла від дощів. Де-не-де поламані поручні. – Діти гралися, – з посмішкою каже чоловік в чорній рукавиці. Прикидає, що варто десь дістати 3,5 метри дощок, аби встигнути […]
Захворюваність на ковід на Тернопільщині знижується вже 5 тижнів поспіль – епідеміолог
На Тернопільщині тенденцію до зниження захворюваності на ковід спостерігають вже 5 тижнів поспіль, про це на засіданні міського оперативного штабу для боротьби з коронавірусом 14 травня розповів лікар-епідеміолог обласного лабораторного центру Володимир Паничев. З 7 квітня в області спостерігають тенденцію до зниження захворюваності, однак впродовж тижня захворюваність не однакова. Це стала тенденція в цілому в країні, пояснив епідеміолог. – Пов'язано це з поведінкою людей, які зазвичай не звертаються за допомогою в п'ятницю-неділю, а чекають до понеділка. Тому середа-четвер – це тижневі піки, – каже Паничев. – Попри це, жовта лінія на діаграмі – це лінія тренду, яка вказує на тенденцію до зниження захворюваності. Впродовж трьох останніх тижнів середньоденна захворюваність в області наступна: – на цьому тижні – 146 випадків в середньому за день; – на попередньому тижні – 211; – два тижні тому – 271. Ці цифри говорять про чітку тенденцію […]
Тернопільським пенсіонерам за віком знову відновлять пільговий проїзд вдень
Із суботи, 15 травня, в Тернополі скасують обмеження щодо пільгового проїзду пенсіонерів за віком з 10.00 до 16.00. Відповідне рішення ухвалили на засіданні міського штабу для боротьби з коронавірусом. Нагадаємо, це обмеження ввели 22 березня, зважаючи на те, що через карантинні обмеження місць у громадському транспорті не вистачало для всіх, а особливо важко було дістатися на роботу працівникам критичних структур, зокрема, медикам. Як оцінив епідемічну ситуацію в місті лікар-епідеміолог Володимир Паничев, вона має тенденцію до зменшення кількості інфікованих. І вже не перший тиждень. – В цілому ситуація, яку ми спостерігаємо на сьогодні, є підставою, щоб приймати рішення про послаблення карантинних заходів, – каже Паничев. – Відповідно до постанови Кабміну №320, яка дає право посилювати заходи місцевій владі, тепер можна розглядати питання щодо скасування деяких обмежень, введених раніше. Наприклад, щодо обмеження проїзду у громадському транспорті. Читайте також: “А де ж транспорт? […]
Хто зміг потрапити на фінал Кубка України та що відбувається на стадіоні (фоторепортаж, відео)
Бути присутніми на фіналі Кубка України з футболу, де 13 травня зіграють "Динамо" (Київ) та "Зоря" (Луганськ), змогли далеко не всі. Із виділених лише 3000 місць на матч потрапили люди "від футболу", медики, атовці та вихованці дитячих спортшкіл. Про це Терміново розповів голова обласної асоціації футболу Тарас Юрик. За його словами, перш за все квитки отримали "довколафутбольні" люди. – В нас були колективні заявки усіх команд чемпіонату області та чемпіонатів районів, вони мали можливість викупити певну кількість квитків. На це була виділена квота. Велику частину отримали ветерани футболу та дитячо-юнацькі спортивні школи, – розповідає Юрик. – Квитки отримали медики, воїни АТО. За словами Юрика квитки отримували за принципом колективних заявок. Крім того частина квитків пішла і на команди "Зоря" та "Динамо". До цього на рішенні міського штабу для боротьби з коронавірусом йшла мова, що їм виділять 10% від квитків. Дісталися […]
“Мінусуємо в прирості захворювань”: ситуація з ковідом на Тернопільщині різко покращала, але чекають на наслідки травневих свят (відео)
На Тернопільщині та в обласному центрі, зокрема, різко знижується кількість випадків інфікування коронавірусом, а також кількість пацієнтів, які саме хворіють. В Тернополі приріст захворюваності взагалі пішов у мінус – становить -49,8%. Такі дані на засіданні міського оперативного штабу для боротьби з коронавірусом у п'ятницю, 7 травня, повідомив лікар-епідеміолог Володимир Паничев. Епідеміолог нагадує: перед святами він висловлював занепокоєння, щоб внаслідок застіль та гостин рівень захворюваності не почав рости знову. Але наразі критерії оцінювання ситуації дозволяють говорити, що є тенденція до зниження і вона є стабільною: адже знижується не лише кількість нових випадків, а й зменшується кількість людей, які хворіють. – Станом на сьогодні це 6 468 людей, а це вдвічі нижче, ніж ми мали в пік підйому захворюваності, – каже Паничев. – Кількість тих, хто одужують, перевищує кількість тих, хто захворіли. Зменшується також відсоток зайнятості ліжок у медзакладах: 29,7% – це […]
Теми, які викладати геть нелегко: чому навчатимуть тернопільських старшокласників на резонансному спецкурсі
У 2021-2022 навчальному році “Основи сім’ї” ввійдуть до переліку предметів, які мають бути у шкільній програмі Тернопільської міської територіальної громади. Відповідне рішення ухвалили на сесії міськради наприкінці січня цього року. Хоча напередодні по Україні активісти, батьки та фахівці піддали курс нищівній критиці через наявність у підручнику спірних тез та засилля шаблонних, але не завжди підтверджених реаліями, некоректних висновків. Щоправда, до частини зауважень автор курсу все ж дослухався. У Тернополі кінцеве рішення таки дали можливість приймати учням та їх батькам. Якщо вони вирішать, що ці уроки не є необхідними, на них можна буде не ходити. Оцінюватимуть предмет як кінцевий запис у табелі “зарах/незарах”. Аби зрозуміти, про що саме цей курс, журналістка видання “Терміново” придбала робочі зошити для учнів 10-11 класів та проглянула їх із психологинею, директоркою Тернопільського обласного центру соціально-психологічної допомоги “Родина” Оленою Нагірною. Тут мусимо зробити уточнення: після численних звернень […]
