Сьогодні, 5 грудня, в Україні та світі відзначають Міжнародний день волонтерів – людей, які добровільно і безкорисливо допомагають тим, хто цього потребує. Їхні основні принципи – гуманність, співчуття, милосердя та партнерство. Волонтерська допомога може бути різною – хворим дітям, солдатам, багатодітним сім’ям, сиротам, самотнім стареньким, тваринам без господарів.
Для України це свято є дуже важливим, починаючи з Революції Гідності та російської агресії, де допомога волонтерів надавала можливість військовим якомога довше утримувати позиції. Але не тільки тих, хто допомагає військовим, можна назвати волонтерами. Це – люди з великим серцем, які завжди готові прийти на допомогу. Їхній шлях часто невдячний, але при цьому вони надихають своєю діяльністю і невідомо звідки беруть сили.
З нагоди свята ми поспілкувалися з тернопільськими волонтерами, які працюють у різних напрямах. Їх об’єднує одна риса – жертовність на користь безпомічних або тих, хто опинився у скрутних обставинах. Ми поставивили їм два простих запитання: що спонукало їх займатися волонтерством і що дає сили рухатися далі?
Олеся Чванкіна, віце- президентка ГО «Ділові Українські Жінки в Тернопільській області», де очолює напрям благодійної діяльності
– Все життя у мене перед очима було життя моєї хресної мами, у якої донечка народилася із ДЦП, – каже пані Олеся. – Мене до глибини душі вражала її жертовність до цієї дитини. Фактично, коли у сім‘ї народжується дитина із складним діагнозом, то життя всіх її членів абсолютно змінюється і обмежується. Дуже часто не витримує чоловік і йде з сім‘ї. А мама з дитиною завжди, і все її життя підпорядковується потребам цієї маленької людини. Специфічне харчування та лікування, постійні реабілітації і так по колу. Тому наша організація багато уваги приділяє саме емоційному стану таких жінок. Адже їм потрібно бути психологічно дуже стійкими. Для мене ці жінки-це ангели на землі. Лише завдяки їх абсолютній жертовності, їх діти починають сидіти, ходити, розмовляти, робити те, що для інших діток є нормою. А для особливих діток-величезним досягненням. Усі діти мають право на щасливе дитинство, увагу та прийняття не залежно від стану їх здоров‘я. Для того, щоб робити добрі справи, зовсім необов‘язково мати багато коштів. Достатньо бажання, команди однодумців та власне тих, заради кого хочеться впроваджувати інклюзію на дії.
– 
- Насправді, благодійність потребує дуже великого серця, але холодного розуму. Адже допомогти хочеться усім, але потрібно розуміти власні можливості, в першу чергу-емоційні. Допомагати не точково, а комплексно і адресовано. Зараз ми дружимо з дуже багатьма жінками, які виховують дітей з інвалідністю. А самі дітки-це особлива любов, вони дуже щирі, відкриті, безпосередні.
Феціца Христина, волонтерка Логістичного центру допомоги бійцям АТО
– Волонтерство – це мій внутрішній стан, – розповідає Христина Феціца. – Любила безкорисливо допомагати ще змалку. Коли започаткували акцію «Миколай про тебе не забуде», реєструвалася волонтером з автомобілем і розвозила подарунки діткам. Коли почалася Помаранчева Революція в 2004 році, ми з рідними їздили до Києва відстоювати справедливість! А події Євромайдану зачепили за живе і ми знову ж стали до боротьби за свої права. Війна стала частиною мого життя.
– Скористаюся словами Любомира Гузара: “Серед нас дуже багато добрих людей. Але замало бути добрим — треба чинити добро. Якщо хочете жити у нормальній державі, передати її дітям і внукам — чинімо добро”
Василь Конько, координатор волонтерської групи «Схід та Захід єдині»
– Почалась моя волонтерська діяльність ще з Революції Гідності. Моя любов до України не дозволяла стояти осторонь, – говорить Василь Конько. – А підтримка бійців на Сході країни була для мене почесним обов’язком, адже сам уродженець Луганської області. Я розуміємо, що в міру своїх можливостей та команди ми допомагали і будемо, адже вже минув шостий рік від коли займаюсь благодійною справою, а людей, які потребують підтримки, багато. Це діти, які залишились без батька,воїни, які повернулись з війни, скалічені. Їм потрібна не лише матеріальна підтримка, а й психологічна. Різними концертами, поїздками, подарунками ми морально підбадьорюємо. Даємо зрозуміти, що про них ніхто не забув.
– Разом із друзями, командою ми дали клятву не зупинятись, рухатись тільки вперед. І як тільки починаю сповільнюватись, побратими підштовхують до дій, кажуть: «Думай над створенням чогось класного» і я так роблю. Бажання повністю залишити цю справу ніколи не виникало, тай цього б не зрозуміла моя велика команда, адже ми подолали довгий шлях. Були розчарування, непорозуміння з боку людей, але на це не зважаємо і рухаємось далі. Сили продовжувати дають усмішки та вдячність людей. Волонтером може стати кожен у кого щире, добре серце. Все починається з дрібниць, лише потрібно зробити перший крок.
Олена Дейнека, волонтерка соціально-ветеринарної клініки «Хатіко»
– Відправною точкою для початку такої діяльності стала ситуація, яка відбулась 20 років тому. Я бігла на роботу і на вулиці побачила маленьке, брудне кошеня, яке кричало і хотіло їсти. Але я не мала можливості його взяти. І все життя жалкувала, що цього не зробила. Вже наступній тварині, коли зустріла, допомогла. І цим вже займаюсь багато років.
– Рухатись далі та не здаватись допомагають щасливі, радісні очі тварин, вдячність людей та нових господарів братів наших менших. Якщо людина сильно хоче займатись благодійною справою для цього знайдуться ресурси, можливості, зв’язки, гроші та все що завгодно, бо цьому сприятиме Бог. Лише потрібно відкрити серце та не боятися.
Підготувала Юлія Вітюк
