14.12.2019
Історична спадщина Мандри Новини

Лошнів: скромна чарівність колишнього достатку (фоторепортаж)

З малої автостанції Тернополя побитими сільськими дорогами їдемо в Лошнів. Торік ми з подругою зібрались туди подивитися на костел та зруйновані фігури святих, які вдалось якось дуже красиво відфотографувати знайомим. Ми теж захотіли глянути. А в результаті знайшли у цьому невеличкому селі щось таке, що цього року в ту ж пору вирішили навідатися ще раз.

Тоді був жовтень, і цей місяць, мабуть, надзвичайно пасує Лошневу. Або навпаки. Тут дуже багато простору: синього-синього неба і жовтого-жовтого листя. Як і торік, ми майже не зустріли людей, хоч то й була субота. У місцевому магазині купили винограду і пішли гуляти.

Торік в автобусі дорогою ми зустріли місцеву вчительку історії. На жаль, познайомитись якось не здогадались. Але саме ця жінка напоумила нас тоді йти не просто глянути на костел, фото якого можна знайти в мережі, а й підказала, що “отам далі, попри замок, є млин”.

До слова, про замок. Будував його колись місцевий вельможа Дульський. Місцевість була малопрохідною: довкола лише болота та вода. Ідеальна місцина, щоб звести оборонну споруду.

– Кажуть, що в маєтку свого часу була чимала бібліотека, – розповідала нам тоді пані вчителька, – і от всі ті книги перед війною вивезли до Вроцлава. Не доходячи до замку побачите маленьку електропідстанцію. Раніше на її місці була капличка, що належала Дульським, а потім і Баворовським. Тепер вже нічого того немає…

До війни населення Лошнева було переважно польським. Згідно з одним із переписів, до Другої світової жителів було 3 200, з них 500 – українці, 22 – євреї, решта – поляки. До речі, про євреїв. Є дані, що саме в Лошневі народився батько відомого німецькомовного журналіста та письменника єврейського походження Соми Морґенштерна. Не знаєте такого? Ми загалом мало знаємо про людей, які жили в наших краях до війни. Але якби що, то цього року українською переклали його книжку “В інші часи”. Почитайте принагідно, там є і про Тернопіль, адже тут Сома вчився в гімназії.

Але повернемось до Лошнева. У виданні Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich 1884 року йдеться про те, що тут жилось дуже непогано. Місцеві навіть дозволили собі збудувати костел, плебанію і школу на три навчальні класи та кімнату для викладача. Там же й згадується, що сам замок був на Подолі, а поруч нього стояла греко-католицька церква. Довкола замкових валів був став, одна з будівель вже тоді була гуральнею, а одна із башт, що залишилась, слугувала житловою будівлею. Згадано там і каплицю, про яку говорила місцева вчителька.

Зараз є лише та частина замку, що потім стала гуральнею. Цегляні стіни, черепиця на даху, де-не-де подірявлена, що небо крізь неї заглядає досередини в пітьму. Поруч чиясь закинута хатина з дерев’яним ґанком і криницею, з якої вже ніхто не черпає воду… Побиті вікна. Піч, шафа, ліжко, забута Тайна вечеря на стіні…

Лише колишнім подвір’ям походжає худий чорний кіт в білих “шкарпетках”.

Все заростає і рушиться.

Далі дорогою стоїть описаний вчителькою млин. Красива будівля з арковими вікнами, яку і за млин важко признати.  Вітражі були в млині! Навіть скло місцями ще залишилось, хоч забиті дошками рами подекуди зовсім не хочуть триматись кам’яної основи. Минуле втікає з села разом з ними…

Повертаємось углиб села. Вулиці пусті. Лише дві світловолосі дівчинки в рожевих куртках мучать кота на повідку. Заступаємось за вусатого, махаємо пальчиком “ай-яй-яй” і йдемо далі.

У центрі села – величезний будинок культури. Видно, за совка це був зразковий населений пункт. Величезна мозаїка на стіні, поіржавілі старі ліхтарі, що їм місце десь в історичних фільмах.
Поруч – церква. Цікаво, як все це зживалось разом якісь 50 років тому…

Одразу попереду, в кінці дороги, намагається проколоти небо шпиль костелу. Насправді будівля не надто висока, але стоїть на пагорбі. Струнка, як маяк вдалині.

Йдемо до костелу.

Дорогою помічаємо меморіал загиблим під час Другої світової жителям Лошнева та сусідніх сіл. Частина надписів надбита. Очевидно, якась місцева декомунізація, яка, щоправда, нічого не змогла вдіяти з обрисами п’ятикутних зірок на стелі…

Костел. Заради нього ми і їхали. Поруч плебанія, в якій зараз живе, очевидно, якась родина. На подвір’ї на шнурку сохнуть випрані речі. Гавкає припнятий пес. Біля костелу – дзвіниця, що, на перший погляд, зовсім не пасує до строгих форм храму. У нього гострий шпиль, стрілчасті арки. А дзвіниця з округлими формами, з якоюсь незрозумілою прибудовою… Дивна пара.

Торік святі ще хоча б частково стояли на ногах…

Місцями тиньк облущився і оголив кладку. Любовно припасоване одне до одного каміння, поміж яким закладені менші шматочки. Старі різьблені двері, які, немов змія шкіру, скидають шар старої червоної фарби.

Біля понищених аварійних сходинок граються дві дівчинки. У траві лежать побиті скульптури святих Петра і Павла. Обидва вони вже без голів, їхні тіла порубані, лежать впереміш ще з якимось меншими фігурами… Торік це все теж мало жахливий вигляд, але хоч не такий жалюгідний. Хто понищив скульптури, діти не знають. Чи хтось їх догляне – теж.

Про те, що це Петро і Павло, раніше свідчили написи на постаментах. Але, якщо придивитись, то серед цієї груди каміння, що колись була німими святими-охоронцями храму, ще можна побачити Петрові ключі і руків’я від Павлового меча… На їхні понурі побиті життям і часом обличчя боляче дивитись. Та й соромно.

Із Лошнева до Тернополя автобусом добратись важка справа. Тому ми з подругою ще торік виробили собі маршрут для охочих ходити пішки – на Кровінку. Там точно можна впіймати автобус, що прямує з Теребовлі.

Робимо так і цього разу. Від костелу, попри криницю, йдемо сільською вуличкою, спускаємось вниз і якимись місцевим серпантином прямуємо кілька кілометрів. Дорога пуста, тут майже немає руху. Час до часу проїде якесь авто. А потім знову тиша. Ідеальний шлях, щоб поговорити. Або й помовчати.

Коли ліс нарешті закінчується, зліва лісгосп вирощує маленькі ялинки та дуби. Такий собі дитсадок для дерев. Йдемо глянути, як хто виріс, у порівнянні з минулим роком. Територія обкопана, обнесена невисоким дерев’яним плотом. Все на місці, сміємось, що з ясельок деревця перевели до старшої групи.

Ще кілька кілометрів і заходимо в село. Йдемо вниз вузькими вуличками попри скульптури святих, через пасовисько і річечку, якою плавають нечемні гуси, що ніяк не хочуть слухати господині і вилізати з води… Віадуком мчить потяг.

Вкотре не встигаємо зловити величний кам’яний міст у сонячних променях, тому робимо похмурі фото каменю, що тепер немов ворота до осіннього лісу.

На долину насуваються вечір та туман. Обоє вони перемішуються з димом від спаленого сухостою з людських городів. Тьм’яніє віадук. Господиня таки зігнала своїх гусей, і тепер вони рядочком чимчикують на подвір’я.

А ми з подругою знову чекаємо на автобус.

Фото авторки

Ваш коментар

Схожі пости

На Тернопільщині прогнозують сильні пориви вітру і ожеледицю

“Живемо, як біля реактивного літака”: сусіди торф’яної котельні на вул. Купчинського скаржаться на шум і сморід

Світлана Гривас

Через суцільну лінію і на жовте: тернопільського маршрутчика-шумахера спіймали на гарячому (відео)