04.08.2020
Історії Жінки Новини

“Митцем можна бути в будь-якому віці”: художниця Іра Кравчук про малювання, рамки і дітей-дорослих

У центрі Тернополя, в довоєнному будинку з високими стелями та старими сходами з кованими поручнями, є місце, де люди шукають натхнення і вчаться дослухатися до себе. У невеликій кімнаті з білими стінами сьогодні тихо і пусто: немає занять. На столі – олівці та пензлики. На стінах – картини. По кутках – скульптури та різні витвори учасників майстерні та її музи і власниці водночас. Це – “Синя пташка”. Як каже її засновниця Іра Кравчук, це – прихисток для творчості.

Поки мостимось, Іра розставляє на скатертині, де кольорові “ляпки” вже стали частиною візерунка, какао та шоколадні “вулкани”. Нарікає, що сама нічого не спекла для зустрічі. Каже,  має багато перевірених швидких рецептів всіляких смаколиків. Зізнається: любить готувати швидко. Так само, як і малювати.

– Коли працюєш над картиною, це відбувається творчим швидким потоком. Я одразу вкладаюсь в той момент, який відчуваю. Не люблю працювати в багато етапів, роками. Навіть коли вдруге прописуєш картину, ти вже можеш відчувати зовсім інший творчий порив. Хоча колись я так працювала і мені навіть подобалось, але потім з’явилися інші запити. Мені сподобалось малювати потоком, втілювати ідею a la prima – за один раз.

В кожної людини відбувається своя градація вподобань, пояснює Іра.

– Можливо, вони не радикально змінюються. Коли гасне свічка, дим від неї утворює різні візерунки, він розходиться щораз по-іншому. Наша творчість так само змінюється, – проводить паралель художниця. – Хоча насправді будь-який наш досвід робить отакі різні візерунки-коливання впродовж життя.

Якщо в тобі живуть певні творчі пориви, то дуже важливо відчувати підтримку. Іра зізнається: їй у цьому пощастило.

– Я пам’ятаю свою творчість з дуже ранніх років. Часто люди починають відраховувати свій досвід художника з якогось конкретного моменту: закінчили університет чи… – Ірин голос стає поважним і урочистим, – “пам’ятаю, найкраще мені вдався портрет того і отого”. Я свою “творчу діяльність” пам’ятаю з дуже ранніх років, мабуть, мені було 2-3 роки, це якраз той вік, коли ми запам’ятовуємо маленькі, дуже короткі епізоди. Я маю цілу уявну скриньку з такими. Іноді відкриваю і дивлюсь, як вони мерехтять, красиві, немов самоцвіти. Деколи сідаю вечорами і перебираю їх, згадую.

Які “самоцвіти” – серед улюблених, Ірі сказати важко. Каже, що вони в неї навіть за порами року поділені: починаючи від катання на санчатах і до вишивання з бабусею.

– Поки бабуся вишивала, я біля неї “ушивалась” і просила теж дати можливість приєднатись до процесу. За що я їй дуже вдячна, то це за те, що вона мені завжди це дозволяла робити. Давала великі шматки полотна і нитку з голкою. І що найкраще — вона не показувала мені, як вишивати. Вже пізніше – так. Але на початках це якраз було дуже круто: коли тобі дали тканину і нитку і ти сам собі маєш придумати, як це все зробити. Я від цього була дуже щасливою.

Тож Іра починає описувати один із “самоцвітів” – історію про вишивання з бабусею.

– Вона тоді працювала над портретом Шевченка. Він у нас досі десь є. Там є фрагменти, що їх поїла міль, і від цього він ще трепетніший для мене. Пригадую, коли прокидалась вранці і бачила: ще один “хрестик” з’їла міль. При цьому вона об’їдала один-єдиний вид ниток, але Тараса Григоровича таки вдалось зберегти, міль погризла лише орнаменти. Так от, бабуся вишивала Шевченка, а я маніпулювала голкою, як хотіла. Зрештою, я підійшла показати ту конструкцію, яку “вишила”. Бо я закидала нитки, голка в мене пірнала, як той дельфін, я навіть не дивилась, в яку сторону шию. Зрештою, це все я зодягнула на голову. Бабуся казала: “Боже, Іруся, як гарно!”, – і вже доросла Іруся заливається дзвінким сміхом від цього спогаду.

Художниця зізнається: їй дуже пощастило, що вдома всі “захоплювались її творчістю” і всіляко підтримували. Бо після “пірнання голки” почався період “пірнання олівця”.

– Мої тодішні абстракції були просто розкішними, – весело оповідає мисткиня. – Я брала великі листки і малювала ними. Мені дуже подобалось оте відчуття: коли спершу наче ти керуєш олівцем, а потім вже він тобою. Ми наче танцювали з ним у парі. І я завжди знала, що прийду і буду отримувати оплески вдома.

Навіть в школі на уроках малювання чи образотворчого мистецтва Іра не зраджувала собі. Попри те, що шкільна програма часто ставить учнів у жорсткі рамки, за які не варто ступати.

– Вдома мені дозволяли малювати багато і так, як я хочу, і хвалили, що підкріплювало азарт малювати все більше. Мої домашні дали мені таку собі окситоцинову подушку, що в будь-якому середовищі зберігала мене в тому стані, який комфортний мені, – пригадує художниця. – Я з дитинства завжди була фантазеркою. Якщо мені щось було потрібно, я просто це подумки домальовувала. Тому навіть у школі, коли були певні рамки, я вміла домалювати собі невеличкі дверцята зі скрипучим замочком, щоб потрохи звідти вислизати, а згодом так само непомітно повертатись.

Бажання малювати не зникло навіть в університеті, куди художниця спершу пішла вчитись на економіста.

– В підлітковому віці в голові була така буря, я почала думати: ким мені бути? Чомусь хотіла дуже швидко це вирішити. Тому, зваживши всі “за” і “проти”, а ще – популярність економічних факультетів у той час, я все ж вирішила піти економічною доріжкою. Вчилася досить непогано, хоча задля математика мені доводилось більше напружуватись, ніж для інших предметів. Але я якось влилась. Відтоді переконана: кожен може розвиватись в різних напрямах, просто потрібно докладати зусиль. Бо зазвичай доводиться чути: “я творча людина, яка там математика чи фізика?” Але насправді це все просто лінощі.

Попри те, що вища математика вдавалась і навчання йшло непогано, але очі були сумні, згадує Іра. Бо душа хотіла малювати.

– Тож я розмальовувала парти та спинки крісел, а відтираючи їх, розуміла, що мені потрібне інше тло для малювання. Тому, попри економічний, влилась і на мистецький факультет. Згодом почала займатися малюванням із дітками.

А з роками все частіше ловила себе на думці, що хоче мати якесь своє середовище, де кожен зможе малювати так, як захочеться йому. Але на все має настати свій час.

– Були моменти, коли я аналізувала свої дії: чому я придумала таку концепцію і такий формат? Я керувалась якимись внутрішніми відчуттями: сама прагнула свободи, хотіла чим більше її відчувати. Тоді й подумала: чому я не можу бути джерелом свободи для когось? Це ж саме я можу створити місце, яке може стати таким от вільним середовищем. Часто так буває: коли ти чогось потребуєш, то усвідомлюєш, що можеш сам це створити. І це таке круте відкриття. Насправді ми про це знаємо змалечку. Як нам колись казали? “Хочеш? То йди і сам зроби! Зліпи собі коника чи собачку”, – сміється Іра.

Теоретично ми знаємо, що ми це можемо, але коли ми це справді робимо, це геть інший етап відкриття, ділиться досвідом художниця.

– Мені завжди подобався твір Метерлінка “Синя пташка”, мені дуже близький метафоричний підхід, коли неживі речі оживають, мають душі, оці його подорожі дітей в різні світи. Це наповнення для мене таке близьке і рідне, що я, переглядаючи старий фільм, плачу на деяких епізодах. Особливо моє там – образ синього птаха – щастя, що його ми вічно шукаємо, хоча воно завжди поруч.

Ми часто думаємо, де розвинути себе, ми завжди в пошуку якоїсь недосяжної радості, хоча все це завжди закладено в нас самих, переконана Іра.

– Я не бачу змісту вчити малечу малювати. Вони вже вміють, – пояснює художниця. – Якщо в дитини є прагнення малювати, отже, в неї вже є хист. Завдання “… пташки” – зробити сприятливе середовище, де дитина зможе розкритись. Те саме і про дорослих.

Дуже часто саме вони приходять і розповідають, що в дитинстві не мали можливості малювати, а ще діти ж дуже тендітні до зауважень. Концепція “Синьої пташки” полягає в тому, що тут комфортно і дітям, і дорослим, навіть якщо це мами з немовлятами.

– Це таке собі безпечне середовище для людей будь-якого віку, кубельце, нірка. Коли створювала сторінку у соцмережі кілька років тому, так і вказала, що це – прихисток для творчості. Досі не змінила опис, – усміхається мисткиня.

Найчастіше у “… пташку” приходять люди, які вже знають, що хочуть малювати. Або принаймні розкажуть, з яким відчуттям прийшли.

– Є люди, які хочуть дізнатись вузьку академічну природу речей, наприклад, навчитись малювати кулю, зі світлотінями і пропорціями. Звісно, тоді треба це зробити – якщо людині цього хочеться. Інколи треба почати з інтуїтивного, медитативного живопису, коли ти прислухаєшся до себе: який мазок хочеш зробити, яку лінію провести, – пояснює мисткиня.

Іноді люди приходять, аби помалювати в стилі якогось художника. Однак, щоб зрозуміти цей стиль, варто прожити життя автора, хоча б подумки. Дізнатись важливі моменти. І тільки тоді спробувати відтворити його картину чи хоча б просто стиль, каже Іра.

– Це не просте копіювання, адже кожна людина вкладає і щось своє, а все це разом об’єднується в мистецький клубок. Проживання творчих і особистих моментів відіграють свою роль. Тоді ми відчуваємо близькість до життя людини, те, що ми пов’язані між собою. І віримо: якщо він зміг, то і я зможу.

Після цього дуже логічно – спитати, а з ким із художників Іра хотіла би отак от посидіти за одним столом, поговорити про творчість і випити какао чи чогось іще? Мисткиня задумується, згадує про напій, який вже охолов…

***

– А ти писатимеш, що я сьорбала какао, поки думала?
– Можу написати.
– Напиши, – сміється.

***

Тож Іра сьорбає ледь тепле какао, їсть шоколадний кекс і думає. Я ж тим часом дивлюсь на портрет Фріди Кало, яка не то втомлено, не то сонно заплющила очі в задуманої художниці за спиною… На намальованих зайців, чиї вушка – немов листя перших весняних квітів… На кота, який спить у кріслі-зоряному небі.

Зрештою Іра обирає двох художників: Яйої Кусаму і Рене Магрітта. Довго розповідає про кольорові горошки, завдяки яким Кусаму відрізняють від інших. Сумнівається, чи та би отак сиділа і пила з нею какао чи щось інше, сміється. А наступного дня… “міняє” Кусаму на Джорджію О’Кіфф.

– Творчість Джорджії мені дуже цілісна і органічна, вона творила все довкола себе: свій одяг, їжу, інтер’єри, не лише картини. Для мене вона – втілення творчості. Життя як мистецтва. А от Магрітта люблю за його особливе сюрреалістичне бачення світу, філософію, за те, як він умів зберігати спокій, свою індивідуальність та особисті кордони в бурхливому світі.

До слова про кордони. Іра вважає поділ на дитяче та доросле мистецтво зайвим.

– Митцем можна бути в будь-якому віці. Хотілось би зробити більше для розвитку цієї думки. Щоб дорослі дивились на дітей під іншим кутом оцінки їхньої творчості. Бо зазвичай до цього ставляться якось поблажливо, “ой, дитячі малюнки” чи “та ти ще намалюєш багато цих личок”, зіжмакали листочок і викинули. Але кожен з цих малюнків може виявитись шедевром, тому треба дуже уважно ставитись навіть до малюнків на серветках, – переконує Іра.

Зазвичай дорослі хочуть малювати “гідно”, щоб це не було схоже на дитячу творчість. Десь і колись ця межа з’явилась, але її не повинно бути. Попри те, що в світі цінують різні стилі, той же примітивізм, при слові “мистецтво” в багатьох людей виникає своя чітка картинка, певний стереотип.

– В майстернях люди багато нового дізнаються про мистецтво, бачать картини під іншим кутом. Колись у нас був курс про авангардне мистецтво, на якому ми говорили про те, як стільки різних напрямів виникло з класичного арту. Це все було для того, аби люди зрозуміли, що мистецтво – це значно ширше, ніж ми про це звикли думати. І щоб надалі не зупинялись на побаченому, адже ми так влаштовані: маючи певний багаж, нарешті починаємо бачити по-іншому, по своєму. Коли розсуваються рамки, ми розуміємо, що ми – безмежні.

Фото Ірини Безкоровайної та з архіву Іри Кравчук

Ваш коментар

Схожі пости

Мер Чорткова став переможцем “Нових лідерів”

Наталя Павлусик

14-річний Стас із Кременецького району продовжує боротися за життя

Під час гасіння пожежі на Мазепи врятували жінку