З автобуса Тернопіль–Губин під голосне шоферове “Струсів!” та крики пасажирів “задні відкрийте!”, що помалу переходять в ультразвук, виходять-вивалюються наступні дійові особи:
молодь з клунками (мабуть, студенти, які їдуть додому на вихідні);
старші люди (не знаю, припустимо, їздили в Тернопіль на ринок);
ми з подругою (сповнені любові до руїн і всього, що в найближчій перспективі ними стане).
Усе це втомлене 40-хвилинною поїздкою “добро” покидає автобус, за гарною традицією, лаючи одне одного за відтоптані ноги, а водія – бо ж задні двері так і не відкрив, то довелось самим. Синьо-жовті та червоно-чорні прапори першими зустрічають тих, хто нарешті вирвався із задушливого салону. “Вітаємо в Струсові”, – іронізую подумки.
Але вартує раз-другий вдихнути-видихнути, зловити поглядом гострий шпиль костелу – і от тепер це справжній Струсів.
Попри невеликий розмір, це містечко (а для нас це таки містечко, яке просто “понизили у званні”) має дещицю принадних закапелків, і ми тут – аби всіх їх навідати. Як то приїздять у гості до добрих знайомих, аби дізнатися новини: хто женився, хто вмер, хто пішов на нову роботу. З містечками все так само: десь ремонти пішли явно не на користь будівлям, якісь споруди тих ремонтів просто не дочекались, хтось ще “дихає і тримається купи”.
Переходимо дорогу, йдемо до магазину по традиційну неймовірно солодку слойку зі згущівкою (7,5 грн ціна, на хвилинку!) і вирушаємо вуличками Струсова.
Дорога, що збігає вниз до річки, веде до колишнього єврейського кварталу. Зараз про це вже важко судити, бо ремонти зробили своє. Але всі ці старі стіни колись мали геть інших господарів.
Один із будинків – точно. В одній із кімнат вже котрий рік хазяйнують рослини. В’ються собі по той бік вікна, цвітуть, відцвітають, і так по колу.
До війни євреїв у Струсові жило кілька сотень. Відповідно, була й синагога. Вона є і зараз. Хоч на дім молитви це не надто схоже, але величезна будівля, складена, як із пазлів, з пісковику, цегли та вапняку, привертає увагу. Йдемо до неї.
Одразу біля божниці стоїть житловий будинок. І поки подруга фотографує стіни, я чатую. Знаю, що в домі живе дуже охочий до розмови чоловік. Чую, як він говорить в себе на подвір’ї, тому чекаю, поки вийде. Просто він іще нас не помітив. Тому можна погуляти всередині закинутої будівлі.
Заходимо в портал і потрапляємо у світ тіней, що їх де-не-не розрізають сонячні промені. Над головами висять гнилі дошки та клапті скловати. Під ногами – дерев’яна стружка. Ступаєш тихо, немов м’якою травою.
– Як думаєш, коли настане той момент, коли нам щось впаде на голову? – іронізує подруга.
– Не знаю, але я застрахована, – віджартовуюсь.
На всіяній дерев’яними “пластівцями” підлозі – чимало мотлоху. Старі газети, чиясь валіза, навіть радянська новорічна іграшка. У нас вдома була така ж. Хоча загалом тут досить чисто. Немає купи пляшок, як то зазвичай, і сміття теж.
Про те, що це – колишня синагога, не нагадує вже нічого, крім залишків блакитної фарби на кам’яному одвірку…
Виходимо назовні, фотографуємо стіни.
– А ви знаєте, що це таке? – нарешті дочекались ми чоловіка, який живе поруч.
– Синагога.
– О, то ви вже все знаєте… – дещо розчаровано відповідає нам.
Це пан Михайло. Він одягнений в ясно-синю сорочку, тому спершу думаю, що він працює правоохоронцем. Але він – колишній будівельник. І це найкраще, що можна почути, дивлячись на складені з різного каменю стіни синагоги.
– Ви вже були всередині? То бачили стружку. Тут була майстерня: робили вікна і двері. А потім хлопці з’їхали, – пан Михайло одразу розповідає гостям все, що знає про закинуту божницю. – Бачите оті вікна, нижній ярус? Раніше їх не було. Стіна – 80 сантиметрів шириною, то мусили видовбати ці вікна, бо інакше не змогли би працювати. А отут, – веде до кута будівлі, схожого на вежу якогось невеликого замку, – отут були ще одні двері колись. Бачите, внизу видно, що тут був одвірок з каменю. Ага. Ніхто того не помічає, просто треба знати, куди дивитись. Це вже за совка тут замурували, щоб була суцільна стіна. А до того був ще один вхід. Я так собі думаю…
Пан Михайло пропрацював будівельником 30 років, розповідає, що мурував церкву в селі Дружба. Повз неї їдуть всі, хто на Струсів. Так, звісно, ми теж її бачили.
– А розкажіть трохи про каміння, з якого та синагога збудована. Оцей темний – це пісковик. Мабуть, теребовлянський?
– О, і тут ви вже знаєте, то що ще розказувати? Покажу вам краще, як відрізнити стару кладку від нової, навіть якщо вона за “старим рецептом”. Оце стара кладка чи нова? Кажіть! – наче екзаменує мене.
– Нууу… Мабуть, нова, – намагаюсь вгадати, бо бачу сяк-так нахляпану суміш між камінням і не хочеться вірити, що колись так робили.
– Правильно, нова. Але не тільки тому, що все залили будівельним розчином. Зараз я покажу, – пан Михайло однією рукою пригинає сухі трави, що ростуть біля стіни, а іншою вказує на кладку. – Чого тут бракує? Ну? Що є отут, – рука вказує на одну частину стіни, – але немає отут?
Визнаю свою поразку. Я не знаю, чого бракує.
– Отут видно! Між камінням – мінімум розчину, а все закладено дрібним каменем. Якщо є камінь, то стіна ніколи не трісне, – розкриває секрет. – А в нас чого будинки падають по всім колишнім Союзі? А оце от румушина, цей камінь вивітрюється. Його кинути в балію, залити водою, два-три дні – розчиниться. А з ним ше шось будували…
Справді, в “радянській” кладці камінців немає. Прошу ще розповісти про саме каміння. Наскільки воно міцне, що з нього зводили стільки всього?
– Давайте дивитись. Що в нас тут є..? – хазяйновито оглядає стіну пан Михайло.
– О! Я думаю: десь був і пропав, а він на кавалєрку пішов, – до нас йде жінка з відром, повним пташиного пір’я. Дружина пана Михайла. Посміхається. Каже, що чоловік дуже любить отак поговорити із приїжджими.
– Люблю. Так, люблю поговорити, – підтакує той, і ми повертаємо погляди до стіни. – Зараз всьо розкажу вам. Але отут відійдіть, бо… – вказує пальцем на покрівлю і цеглу, що нависає над головою. – Впаде – і буде біда. Дивіться: тут є пісковик – то міцний камінь. З назви зрозуміло, що то пісок, але стиснутий за тисячі років. А це, – вказує на бежево-жовтуватий. – Це верхняк або бутовий камінь. От під нами є зо 70 см орної землі, тоді глина, метр-три-десять, як де. А тоді верхняк. Тоді йде пісок з глиною, і аж тоді – пісковик.
– А ота румушина? Ви казали, що той камінь не годиться для стін…
– Та він буде стояти, якщо поштукатурити, а якщо ні, то з часом з нього ніц не лишиться, – розводить руками пан Михайло.
– Сумно…
– Та… То, як кажуть: 80 років – то вже не хлоп. Так і той камінь, – сміється з власного жарту пан Михайло.
* * *
Від синагоги, попри старі єврейські хати, виходимо на головну дорогу. На виїзді зі Струсова – територія вічного спочинку усіх, хто свого часу розбудовував містечко.
Єврейський кіркут – обгороджений. Тут є кілька вцілілих мацев, від решти залишились лише “обрубки”…
Пан Михайло не знав, де поділись мацеви. Зважаючи на історії інших міст, вони, очевидно, лежать десь під шаром асфальту чи стали частиною якихось будівель… Хоча про кіркут дбають. Цим займається сільрада. Євреї, казав пан Михайло, часто приїздять. Але доглядають юдейський некрополь місцеві.
– Бог же один, – пояснив будівельник, який пильнує синагогу.
Одразу за єврейським – польське кладовище. Через дорогу від нього – українське. Різьблені фігури, гробівці. Тужливі діви, які прикривають обличчя, аби горе було не таким помітним. Янголи, які охороняють спокій померлих, але не можуть вберегти самі себе від часу та дощів: камінь осипається, кришиться. Втомлені святі гублять голови, а тоді й самі падають вслід за ними у траву…
Довоєнні кладовища – яскраві свідчення того, наскільки розвиненою раніше була різьбярська справа. Запаси пісковику на Тернопільщині досі чималі. До війни Струсів славився своїми майстрами, вони виготовляли мацеви для єврейських кладовищ і скульптури для християнських. На фоні українського цвинтаря і зараз висить величезний плакат про камінь Галичини – реклама, що не потребує жодних доказів, варто лише пройтись старою частиною некрополя. Всі ці святі та мученики, яких можна впізнавати за їхніми атрибутами: Катерина з колесом, Варвара з чашею, Антоній з маленьким Ісусом на плечі, Франциск зі стигматами на долонях, Марія, біля ніг якої в’ється змій… Зашифровані послання, за якими іноді можна вгадати імена померлих. Традиція, якої більше немає.
* * *
– Ми просто дивимось на двері.
– Добре. Бо це моя хата.
Біля нас зупинився жовтий “пиріжок”. Водій, молодий, усміхнений, в камуфляжі і кепці, очевидно, чекав, що першими мусять заговорити дівчата, які чомусь стоять біля дверей старого будинку і фотографують клямку.
Цей будинок ми пригледіли ще минулого приїзду. Старі червоні двері. Металева табличка зі святим Флоріаном, покровителем пожежників. Боялись, що її можуть викинути. Але вона на місці, лише обляпана будівельною сумішшю.
– То ще старі двері, може, і австрійські, – каже чоловік. – Зараз он ремонти робимо.
Ми вказуємо на табличку. Чоловік обіцяє двері не викидати і табличку зберегти.
Віримо, бо що ще лишається…
* * *
Вуличка братів Гірняків веде нас попри закинутий будинок. Якраз тих самих Гірняків, про що свідчить інформаційна дошка біля зачинених дверей. Всі семеро синів місцевого дяка стали відомими людьми: актор, священник, професор, доктор наук… Зараз хата пустує, подвір’я помалу обплітає виноград. Він вже тягнеться доріжками, дотягся до дверей та стін. Хазяйнує. Більше нікому.
“А як нас хто б’є без причини, то ми повинні віддавати йому так сильно, щоб йому не захотілось на другий раз”, – це не патріотичний заклик, хоча цілком міг би ним стати, це уривок з першого перекладу роману “Джейн Ейр” Шарлотти Бронте українською. В 1939 році його зробила вчителька зі Струсова Ольга Ситник-Сліпа. В редакції Михайла Рудницького роман отримав назву “Ідеалістка”, тому в музеї Бронте досить довго навіть не знали про існування українського перекладу…
Ольга Ситник-Сліпа та брати Гірняки – гордість Струсова. Але закинуте подвір’я свідчить про інше. Помалу імена цих людей стирає час.
* * *
* * *
Попри шпилястий костел святого Антонія переходимо дорогу, минаємо церкву і йдемо далі.
Крізь брудні шибки пробиваються призахідні промені. Перехід між двома приміщеннями палацу Голуховських-Лянцкоронських – суцільні вікна. Раніше тут, мабуть, носили на важких тарелях вишукані страви та каву в порцеляні, потім, на проштампованих тарілках, – обіди для вихованців інтернату. Зараз пуста будівля в закинутому парку ніяк не може оговтатись від того, що час бере своє, а дбати про неї вже немає кому.
Величні колони, потріскані сходи, облущені стіни – сумне видовище колишньої розкоші та розмаху.
Сідає сонце. Ми з подругою йдемо туди, звідки й почали мандрівку. Біля магазину починають поволі збиратись люди.
Отже, скоро автобус.
Фото авторки
