13.12.2019
Анонс Гуманітарна сфера Новини

“Це є дійсність нашої праці”: що цікавого побачать тернополяни в найтеплішому українському фільмі 2019 року

В Тернополі почали показ “Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго” – документального кіно, в якому йдеться про роботу та позаробочі моменти працівників підприємства.

В Івано-Франківську є комунальне підприємство, що відповідає за подання тепла та гарячої води в домівки місцевих мешканців. Назва відповідна – “Івано-Франківськтеплокомуненерго” (ІФТКЕ). Його працівники роками латають старі труби, бо грошей вистачає лише на це, слухають гнівні монологи жителів будинків, коли починається опалювальний сезон, а після цього співають у профспілковому хорі “Чорнобривці”. Саме про цих людей і зняли фільм.

Прем’єру “підігнали” до початку опалювального сезону в Україні. Якщо задуматись, який це все має стосунок до Тернополя, то висновок після кіно очевидний: наші комунальники працюють в таких же умовах, а в нас так само течуть труби в найбільш непотрібний момент, у наших квартирах також  “кажуть, шо гріє, а воно не гріє” і “деруть страшні гроші, а насправді холодно”. І здається, що нема на то ради. Просто про наших не зняли такий фільм.

Але кіно не лише про це.

До Тернополя стрічку привезла одна із учасниць хору і, відповідно, героїня документалки – операторка “гарячої” лінії “ІФТКЕ” Галина Бівол.

На підприємстві вона працює вже 20 років, з них 15 співає альтом у “Чорнобривцях”. Каже, що “постановочних” дублів у кіно немає: група просто приходила і знімала. Найчастіше працівники КП навіть не знали, що сьогодні мають шанс потрапити в кадр.

– Ми працювали в звичному режимі, а вони собі ходили і робили, що хотіли. Знімали і вночі, коли виїжджали з нашими на виклики. Були всюди. Бачили всю нашу роботу за різних обставин. Тому там все справжнє: і нецензура є, ой, та все в нас там є. А спочатку ж ми думали, що то жарти, коли почалась мова про зйомки фільму. В нас же на підприємстві працює мама режисерки, до того там працював її дідусь. А одного дня вони просто приїхали і почали знімати, – пригадує пані Галина.

Оскільки зйомки та монтаж фільму тривали близько трьох років, то багато що змінилось і в житті самих героїв та працівників ІФТКЕ.

– Кіно я бачила лише раз, на презентації в Кракові. Але в фільмі себе не впізнаю. Я там зовсім інша. Це було давно, ще до операції, а після того була “хімія”. І я змінилась: зараз натуральна, а тоді була “мальована”, – сміється жінка.

В кіно якраз присутній момент напруженого спілкування телефоном пані Галини з жінкою стосовно проблем з опаленням.

– Робота в нас дуже важка, бо працюємо з людьми, і не кожен нас може зрозуміти, – зізнається пані Галина. – Ми ж сприймаємо все, як є. Всім одночасно ми не можемо дати тепло, тож претензій багато, дехто навіть погрожує. Але мусимо все стерпіти. Це є дійсність нашої праці. Бо я також можу опинитись в такому ж становищі, як і ті люди.

Хоча за весь час така доля пані Галину милувала.

– Мені пощастило жити в старому будинку, якому вже понад 60 років, але в нас добротні труби і такі ж батареї, – віджартовується.

Скільки отримують працівники, Галина Бівол не приховує: мінімалка+нічні+святкові. Днями чекають на зарплату за вересень. За участь в хорі доплат немає. Чи отримала гонорар за участь у фільмі каже “ну, а як же” і сміється.

Як зберігати спокій і чи потрібно бути мінімально психологом, заспокоюючи сердитих мешканців, з Галиною Бівол поспілкувалось “Терміново”.

– У кіно чути переважно жіночі голоси по той бік слухавки. То хто частіше телефонує сваритись: чоловіки чи жінки?

– Частіше таки жінки. І вони зазвичай емоційніші,але й швидше “відходять”. Чоловіки ж можуть довго все з’ясовувати, але принаймні спокійнішим тоном.

– У Вас є якісь свої “фішки”, як заспокоїти дуже злих мешканців?

– Ні, чогось спеціального немає. Кажу людям, як є: “ви понервувались, і мене зараз понервуєте, але ж мені не лише з вами одними тут говорити”. І так потрохи заспокоюються. Вибачаються, що накричали і насварили. Хоча є й такі, які згадують всю мою родину, а то й декілька поколінь (сміється – авт.). Але я себе ставлю на місце тої жінки чи того чоловіка. Я по натурі така, спокійна і неконфліктна. Не люблю сваритись, краще поговорю, заспокою, перепрошу, але от коли буде тепло, то за то я вже не відповідаю…

– Були якісь найбільш пам’ятні дзвінки?

– Чогось аж такого не пригадую. Найгірше те, що дуже часто люди мали би телефонувати навіть не до нас. Бачать номер, написано “аварійна”, і вони набирають. А чи в них нема холодної води, газу чи світла, забита каналізація – немає значення, спершу висваряться, а потім розуміють, що їм не до нас треба було дзвонити. Всі знають лише наш номер, більше ні до кого. 1582 — на кожному будинку написано. Перше вискажуть своє, а тоді з’ясовують, що то було не за адресою…

– Відповідь, мабуть, знаю, але все ж спитаю: є багато тренінгів, як працювати з “проблемними клієнтами”, а невдоволені мешканці – якраз ними і є. Вас вчили, як заспокоювати людей?

– Вся наша школа – це практика. Начальник завжди каже: “Дівчата, розмовляйте спокійно”. Буває, що зриваємось, але то частіше чоловіки. Диспетчерками в нас працюють жінки, але коли опалювальний сезон, то чергує ще й майстер. На ньому відповідальність, звісно ж, більша. Буває, що зриваються. Але всі ми люди. Така робота. І отакі от в нас тренінги.

– Найперший дзвінок від невдоволених жителів Івано-Франківська памятаєте?

– Аякже. Я прийшла на роботу в “ІФТКЕ” в 99-му році, була вже тоді немолоденька (сміється – авт.), сама з 61-го. До того працювала комірничкою в дитсадку. Хоч моя робота і не була з дітьми, але в мене було таке враження, що диспетчерка повинна до дорослих говорити, як до малечі, і жаліти. Бо ж дитину треба спершу вислухати, поспівчувати, а тоді допомагати.

Той перший дзвінок, який отримала, ніколи не забуду. Якраз був сезон, і жінка почала на мене “наїжджати”. Чесно скажу, я після того плакала. Це була найперша розмова і я одразу ж потрапила “під танк”. Вона мене дуже образила: сказала, що я некомпетентна, сиджу не на своєму місці і не вмію працювати. Я розплакалась, а тоді зайшов начальник і каже: “Якщо будеш так до цього всього ставитись, то плакати будеш довго і часто. Тому не бери собі до душі”. То я так з того часу і роблю.

 

Фільм вже оцінили на Краківському та Одеському кінофестивалях. Днями спілка кінокритиків України назвала його найкращою документалкою 2019 року.

В Тернополі кіно можна побачити в Сінемасіті.

Ваш коментар

Схожі пости

“Це єдине місце біля Ставу, де ще немає бару, ресторану чи будинку”. Тернополян просять прийти захистити парк

Наскільки відкрита влада у малих містах Тернопільщини. Досвід Підволочиська, Хоросткова, Чорткова, Заліщиків

Наталка Колтун

Скільки витрачає середня тернопільська сім’я на харчування