“Що, дівчата, любите квіти?” , – ловить наш погляд на вазон із хризантемами, кольору стиглої вишні, чоловік у кашкеті. Квіти він дбайливо загорнув у целофановий пакет і навіть скотчем підклеїв, щоб не випали. Ми віджартовуємось і втуплюємо погляд у вікно автобуса. Ми їдемо в Бучач.
Пінзель. Ратуша. І коньяк. Якщо питати в знайомих, що для них Бучач, то асоціативний ряд в моїх був приблизно таким. Хто більше цікавився книжками, назвав Шмуеля Аґнона – нобелівського лауреата, уродженця цього містечка. Декілька знайомих ще згадали Симона Візенталя – мисливця на нацистів, який народився на сусідній із рідним домом Аґнона вуличці.
Але яким Бучач є зараз?
Автобус плавно зупиняється на станції. Першим в очі впадає пагорб. Майже рік тому його обнесли муром. Бо це не просто пагорб, а єврейське кладовище. Над автостанцією – саме його найстаріша частина. Мацев майже не видно у високій траві та серед кущів, решта ж впали і покриваються мохом.
Некрополь величезний, тягнеться вздовж дороги. Чи, скоріше, стрічка асфальту тягнеться повз нього. Дорогою подруги збирають горіхи, що самотньо лежать попід плотами – по той бік окописька житлові будинки, і гілки дерев струшують свій врожай. “Туристичне збиральництво”, – жартуємо. Годинник на ратуші починає відбивати час, а після цього звучить стилізована мелодія пісні “Час рікою пливе…”
“Хоч пройшли вже роки і ми стали батьки, але наша любов не зів’яла”, – доспівуємо за годинником, збираємо горіхи і повертаємось в центр міста.
Ратуша, Василіянський монастир, руїни замку. Зазвичай це основне, що бачать тут туристи, або люди проїздом. Ми ж пірнаємо глибше – в серце міжвоєнного міста – його будинки.
“Пофотографуйте сміття”
Старі двері, дерев’яні скрипучі сходи, трішки мотлоху, що його “переселили” жити в коридор (тазики, шафи, крісла), огорнуті павутиною вазони – це Бучач зсередини. Будівлі, що зі сторони вулиці Галицької здаються дво-триповерховими, насправді мають ще поверх-два вниз, адже зводили їх на пагорбі. Сходинки втікають долу, ближче до Стрипи, і ми йдемо за ними.
“Ви щось шукаєте?”, – чи не щоразу в під’їздах наштовхуємось на когось із мешканців. З першого погляду важко вгадати, хто перед тобою: жінка, яка розділить захоплення міжвоєнною забудовою, чи бабуся, яка начиталась кримінальної хроніки і вбачає в вас шахрайок, котрі щось вишукують.
Цього разу ні те, ні інше.
– Та ви не під’їзд фотографуйте. А ось там, гляньте, купа сміття лежить. Гроші взяли, до кінця нічого не доробили і лишили, – вказує нам на нижній поверх, де лежать старі вікна.
Але нас не цікавлять вікна. Принада бучацьких будівель – в сонці. Величезні вікна виходять на південно-західну сторону, тому під’їздами гуляють дуже фотогенічні тіні. Та і краєвиди звідти такі, що важко відмовитись і не зайти в будинок-другий. Запилюжені шибки, крізь які бачиш місто ніби через фільтр-сепію, сонячні промені, що вимальовують химерні візерунки на стінах та підлозі… Під’їзди – це дивний світ, що розповідає про те, як між собою сплелись різні епохи і різні люди. Де стіни польських часів ховають у собі радянські поштові скриньки, в яких лежать вже українські газети. Де мирно співіснують стара масивна дерев’яна шафа, тріпачка і пластикові крісла, що їх ставлять на літніх майданчиках кафе.
Табуретки, малесенькі ослінчики, крісла-інваліди на трьох ніжках. На балконах, на сходових майданчиках, у дворах. Тут “моє” не обмежується вхідними дверима у квартиру. Воно шириться далі і несе свій затишок із собою.
Цікаво, чи сидять тут вечорами люди, розказуючи, як то воно було колись? Хочу вірити, що сидять. І говорять.
Ратуша: крізь вогонь і воду
У дворі будинку, де народився лауреат Нобелівської премії з літератури Шмуель Аґнон, зараз арт-двір та кав’ярня. Про те, що тут мешкала така відома людина, вам нагадає його бюст, а ще – меморіальна таблиця одразу навпроти.
В арт-дворику нас зустрічає голова ГО “Бучач-Арт” Віктор Гребеньовський. Він обіцяв показати те, чого вже роками прагнуть туристи – ми піднімемось на ратушу.
Йоган Пінзель і Бернард Меретин – саме цей дует скульптора та архітектора створив найвідомішу будівлю міста. Вона, щоправда, вже роками на реставрації. Дату відкриття переносили двічі, тож зараз не називають навіть орієнтовної – роботи тривають.
Заходимо досередини. В ніс б’є запах свіжої штукатурки. Все таке нове, наче щойно зняли обгортковий папір. А є щось… старіше? Є. Гвинтові залізні сходи ведуть вверх, треба йти обережно, по одному. Всюди пташиний послід.
– Хлопці забувають зачиняти вікна, от птахи і користуються, – пояснює пан Віктор.
Де-не-де і мертві голуби лежать. Запах відповідний. Але ще хвилина і крізь прочинені вікна вривається свіже повітря, а ми виходимо глянути на місто з висоти скульптур Пінзеля.
Щоправда, скульптури побачене вже мало нагадує… Обтесані дощами якісь незрозумілі фігури наче розтопились на сонці… важко вгадати в них колишні шедеври. В найкращому стані зараз “Геракл і Лернейська гідра”, хоча те, що бачимо, більше схоже на якийсь тест Роршарха…
Реставрацію ратуші почали в 2004 році. І поки дбали про будівлю, скульптури продовжували нищитись: якась сама впала, з інших відлупились цілі шматки…
Повністю вертикальною металевою драбиною ліземо ще вище. Невеличке приміщення, маленькі віконця. Звідси видно, як ратуша кидає величезну тінь на місто.
Після масштабної пожежі в 1865 році вона, напевне, постійно була в стані ремонту, розповідає пан Гребеньовський. То що ж тоді трапилось?
Довкола будівлі був ринок з дерев’яними ятками. Яким чином щось загорілось, зрозуміло, вже ніхто достеменно не знає. Вітер роздмухав вогонь до такої сили, що він перекинувся на інший берег Стрипи і дійшов до Василіян (монастиря).
– Кажуть, що тоді згоріла їхня бібліотека і вогонь навіть поплавив дзвони. Що ж до ратуші, то на її балконах навіть потріскав камінь. Згорів і годинник. На той час кам’яних будівель в місті було небагато, здебільшого все було з дерева, тому шкода була чимала, – додає пан Віктор.
Зараз у ратуші досі купа невирішених проблем: не зроблене архітектурне дослідження, а ще немає водовідведення.
– Пам’ятаєте, який вхід до собору Святого Юра у Львові (це теж робота Меретина і Пінзеля – авт.)? Там вхід із вулиці. Можливо, тут також було щось подібне. Але потрібно провести археологічне дослідження, глянути, чи є сліди від фундаменту для таких сходів. А тоді вже далі братись за реставрацію, – пояснює наш гід.
Зачиняємо вікна, спускаємось вниз, у підвали. А там – вода.
– Це не каналізація, ні, – заспокоює пан Гребеньовський. – Бачите, вода ж чиста. Раніше тут навіть криниця була. А зараз водовідведення забилось, от вода і стоїть.
Поки ремонтують стіни, вода помалу точить ратушу знизу…
“Куда? Не бачиш, шо тут коза!”
Поміж невеличких будинків вузька кам’яна доріжка веде до руїн замку. Темно-червоний пісковик, з якого його звели, робить стіни похмурими навіть в сонячну погоду. Йдемо глянути на залишки, бо звідти ще й дуже красивий вид на Василіянський монастир.
Одна стіна з вікнами, що кришаться від часу. Вежа, що осипається з тих же причин. Ще одна стіна тримається купи лише тому, що суцільна. Оце і все, що залишилось від колись масштабної споруди.
Під однією зі стін місцеві бабусі пасуть козу. Не хочемо їм заважати, тому йдемо в протилежний бік. Але там теж зайнято: двоє хлопчисьок видерлись до самих руїн і з’їжджають на велосипедах. З розгону летять аж до тих жіночок із рогатою.
“Куда? Не бачиш, шо тут коза?!” – лементує якась із бабусь. А потім все стихає. Коза жива. Жінки спокійні. Діти, очевидно, вирішили змінити локацію.
Тією ж дорогою повертаємось до арт-двору. Прямуємо мостом через Стрипу, глянути на монастир. Помічаємо в мурі над річкою уламок мацеви. Під час Другої світової, а потім і за “совка” ідеальної форми надгробки з єврейського кладовища стали таким же ідеальним будматеріалом: ними мостили дороги, фундаменти, з них робили жорна… От і в мурі “згодилась”. Це страшна і поширена практика, яка існувала в багатьох містечках Галичини. Щоб демонтувати і повернути їх на кладовища, потрібні чималі кошти. Яких, зазвичай, немає.
Але ми йдемо далі, до монастиря Василіян. Там саме правлять Службу. Із гучномовця чути, як іноді трохи не потрапляють в ноти хлопці-хористи. Люди, які стоять під стінами, недовірливо зиркають на нас – так, ми немісцеві. Так само поглядає на нас копія скульптури Святого Онуфрія. Оригінал, кажуть, теж творіння Пінзеля. Біля монастиря стоїть точна копія бородатого святого. А той, якого створив легендарний скульптор, “живе” в Рукомиші – селі неподалік.
Сонце кидає жовті промені на стіни монастиря. Хор співає. Помалу темнішають стіни Бучацького замку. Гаснуть сонячні візерунки в під’їздах. Зникає тінь ратуші.
Час додому.
Фото авторки
Цей матеріал також доступний польською мовою. Читати.
About the author
“Літр баланди та 450 грамів каші, а тоді 10 годин на шахті”: історія політв’язня з Тернопільщини Ігоря Олещука
– Кадебісти знайшли написаний мною звіт, але під псевдонімом "Грушка". Там я писав, що в школі була дискусія стосовно Мазепи. Історик називав його зрадником, а ми з однокласниками не боялися назвати його патріотом. По цьому знайшли мою контрольну роботу і прийшли по мене... Дали 25 років таборів суворого режиму. Мені було 17... Травень 2021-го року. Майже 73 роки опісля, двором, що на початку вулиці Коперніка, походжає чоловік. З сусідніх дворів вітер приносить сюди білі пелюстки цвіту аличі та вишень. І волосся у чоловіка таке ж біле. Надворі +20, а він – у довгій куртці. Ліва рука – у в'язаній чорній рукавиці. Згодом пояснить: рука мерзне і опухає. Чоловік оглядає дві наглядацькі вишки. Деревина почорніла від дощів. Де-не-де поламані поручні. – Діти гралися, – з посмішкою каже чоловік в чорній рукавиці. Прикидає, що варто десь дістати 3,5 метри дощок, аби встигнути […]
Захворюваність на ковід на Тернопільщині знижується вже 5 тижнів поспіль – епідеміолог
На Тернопільщині тенденцію до зниження захворюваності на ковід спостерігають вже 5 тижнів поспіль, про це на засіданні міського оперативного штабу для боротьби з коронавірусом 14 травня розповів лікар-епідеміолог обласного лабораторного центру Володимир Паничев. З 7 квітня в області спостерігають тенденцію до зниження захворюваності, однак впродовж тижня захворюваність не однакова. Це стала тенденція в цілому в країні, пояснив епідеміолог. – Пов'язано це з поведінкою людей, які зазвичай не звертаються за допомогою в п'ятницю-неділю, а чекають до понеділка. Тому середа-четвер – це тижневі піки, – каже Паничев. – Попри це, жовта лінія на діаграмі – це лінія тренду, яка вказує на тенденцію до зниження захворюваності. Впродовж трьох останніх тижнів середньоденна захворюваність в області наступна: – на цьому тижні – 146 випадків в середньому за день; – на попередньому тижні – 211; – два тижні тому – 271. Ці цифри говорять про чітку тенденцію […]
Тернопільським пенсіонерам за віком знову відновлять пільговий проїзд вдень
Із суботи, 15 травня, в Тернополі скасують обмеження щодо пільгового проїзду пенсіонерів за віком з 10.00 до 16.00. Відповідне рішення ухвалили на засіданні міського штабу для боротьби з коронавірусом. Нагадаємо, це обмеження ввели 22 березня, зважаючи на те, що через карантинні обмеження місць у громадському транспорті не вистачало для всіх, а особливо важко було дістатися на роботу працівникам критичних структур, зокрема, медикам. Як оцінив епідемічну ситуацію в місті лікар-епідеміолог Володимир Паничев, вона має тенденцію до зменшення кількості інфікованих. І вже не перший тиждень. – В цілому ситуація, яку ми спостерігаємо на сьогодні, є підставою, щоб приймати рішення про послаблення карантинних заходів, – каже Паничев. – Відповідно до постанови Кабміну №320, яка дає право посилювати заходи місцевій владі, тепер можна розглядати питання щодо скасування деяких обмежень, введених раніше. Наприклад, щодо обмеження проїзду у громадському транспорті. Читайте також: “А де ж транспорт? […]
Хто зміг потрапити на фінал Кубка України та що відбувається на стадіоні (фоторепортаж, відео)
Бути присутніми на фіналі Кубка України з футболу, де 13 травня зіграють "Динамо" (Київ) та "Зоря" (Луганськ), змогли далеко не всі. Із виділених лише 3000 місць на матч потрапили люди "від футболу", медики, атовці та вихованці дитячих спортшкіл. Про це Терміново розповів голова обласної асоціації футболу Тарас Юрик. За його словами, перш за все квитки отримали "довколафутбольні" люди. – В нас були колективні заявки усіх команд чемпіонату області та чемпіонатів районів, вони мали можливість викупити певну кількість квитків. На це була виділена квота. Велику частину отримали ветерани футболу та дитячо-юнацькі спортивні школи, – розповідає Юрик. – Квитки отримали медики, воїни АТО. За словами Юрика квитки отримували за принципом колективних заявок. Крім того частина квитків пішла і на команди "Зоря" та "Динамо". До цього на рішенні міського штабу для боротьби з коронавірусом йшла мова, що їм виділять 10% від квитків. Дісталися […]
“Мінусуємо в прирості захворювань”: ситуація з ковідом на Тернопільщині різко покращала, але чекають на наслідки травневих свят (відео)
На Тернопільщині та в обласному центрі, зокрема, різко знижується кількість випадків інфікування коронавірусом, а також кількість пацієнтів, які саме хворіють. В Тернополі приріст захворюваності взагалі пішов у мінус – становить -49,8%. Такі дані на засіданні міського оперативного штабу для боротьби з коронавірусом у п'ятницю, 7 травня, повідомив лікар-епідеміолог Володимир Паничев. Епідеміолог нагадує: перед святами він висловлював занепокоєння, щоб внаслідок застіль та гостин рівень захворюваності не почав рости знову. Але наразі критерії оцінювання ситуації дозволяють говорити, що є тенденція до зниження і вона є стабільною: адже знижується не лише кількість нових випадків, а й зменшується кількість людей, які хворіють. – Станом на сьогодні це 6 468 людей, а це вдвічі нижче, ніж ми мали в пік підйому захворюваності, – каже Паничев. – Кількість тих, хто одужують, перевищує кількість тих, хто захворіли. Зменшується також відсоток зайнятості ліжок у медзакладах: 29,7% – це […]
Теми, які викладати геть нелегко: чому навчатимуть тернопільських старшокласників на резонансному спецкурсі
У 2021-2022 навчальному році “Основи сім’ї” ввійдуть до переліку предметів, які мають бути у шкільній програмі Тернопільської міської територіальної громади. Відповідне рішення ухвалили на сесії міськради наприкінці січня цього року. Хоча напередодні по Україні активісти, батьки та фахівці піддали курс нищівній критиці через наявність у підручнику спірних тез та засилля шаблонних, але не завжди підтверджених реаліями, некоректних висновків. Щоправда, до частини зауважень автор курсу все ж дослухався. У Тернополі кінцеве рішення таки дали можливість приймати учням та їх батькам. Якщо вони вирішать, що ці уроки не є необхідними, на них можна буде не ходити. Оцінюватимуть предмет як кінцевий запис у табелі “зарах/незарах”. Аби зрозуміти, про що саме цей курс, журналістка видання “Терміново” придбала робочі зошити для учнів 10-11 класів та проглянула їх із психологинею, директоркою Тернопільського обласного центру соціально-психологічної допомоги “Родина” Оленою Нагірною. Тут мусимо зробити уточнення: після численних звернень […]
