Тернопільська тату-майстриня, за вбивство якої засудили 27-річного Андрія Горбатюка, все життя хворіла, перенесла 17 операцій, мала інвалідність. Про єдину доньку, яку втратила у квітні 2019 року, розповіла на засіданні в Тернопільському апеляційному суді її мама Світлана Храпко.
Нагадаємо, 10 лютого апеляційний суд розглянув скаргу Андрія Горбатюка та його захисників на вироку суду першої інстанції, яким обвинувачений був засуджений до довічного ув’язнення. Відтак вислухавши всі сторони справи, колегія суддів задовольнила скаргу часково, пом’якшивши покарання для Горбатюка. Замість довічного ув’язнення йому призначили 15 років позбавлення волі.
Мама, дідусь і бабуся Тетяни Підвашецької, які були присутні на засіданні, шоковані такою ухвалою.
– Як 15 років? А нашої дитини нема, – вигукує, не стримуючи емоцій, бабуся вбитої дівчини Іларіона Негожай.
Емоційний виступ в суді мами Тетяни Світлани Негожай не залишив байдужими багатьох присутніх.
– Для мене моя дитина була найдорожча і залишиться такою на все життя. 24 січня їй було б 29 років, 25 січня у неї мав бути День ангела, – каже жінка. – Для мене вона була ангелом. Ми з нею дуже багато пережили, і це тільки Бог знає і мої близькі.
Як розповідає мама, коли Тетяні було 5 років, вона захворіла, – в садочку почала скаржитися, що її болять ручки, постійно плакала.
– Ми пішли до ортопеда і він сказав, що доньці терміново треба робити операцію. Скерували нас на комісію, де Тані одразу призначили групу інвалідності, – пригадує Світлана Негожай. – Дитина переставала рухати пальчиками, її дуже сильно боліли руки. В дитинстві Таня перенесла 14 операцій, була в апараті Ілізарова (апарат для з’єднання і зрощення переломів кісток – ред).
За словами матері, тато Тетяни пішов з сім’ї, бо не витримав, дивлячись як плаче та страждає дитина. Щоб оплатити лікування та операції внучки, її бабуся змушена була поїхати на заробітки за кордон. Коли дівчині було 19 років, перенесла ще важкі операції у інституті ортопедії у Харкові.
– Вона важко це пережила, довго була в реанімації. Я чекала: буде жити чи ні, – говорить Світлана Храпко.
Після цих операцій Тетяна почала почуватися краще, проте реабілітація тривала ще 5 років.
– Вона говорила: “Мамо, мене вже не так болить. Мамо, лікар сказав, що ще 5 років і я буду здорова”, – пригадує жінка. – Кожен рік рахувала: “Мамо, ще два роки залишилося, мамо, ще три роки…”. Вона завжди дякувала мені і бабусі за те, що ми дбали про неї.
Щоб хвороба не повернулася, за рекомендацією медиків, руки постійно мали бути в русі. Тому Тетяна зайнялася малюванням і татуюванням, вишивала. Рідні дівчини принесли в суд її автопортрет.
– Гляньте, як вона сама себе намалювала. Це було тоді, коли вона ще була в гіпсі, – каже мама. – У неї дуже гарні були роботи, татуювання робила по 6-8 годин, всі були задоволені.
Тетяна закінчила медколедж і мріяла вступит в медуніверситет, щоб стати лікаркою.
– Вона мені говорила, що хоче рятувати людей так, як лікарі рятували її, – ділиться спогадами мама. – Я погодилася знайти репетитора і підготувати її, щоб вона вступила в університет. А він (показує в бік підсудного – авт.) позбавив її життя. А якби вона закінчила університет, скільки б людей вона врятувала.
Рідні Тетяни Підвашецької так і не почули в суді від Андрія Горбатюка слів каяття, від цього їм ще більше боляче.
– Коли раніше я приїжджала на суд, робила відео, і він посміхався замість того, щоб поговорити зі мною, – каже Світлана Храпко. – Я вважаю, що він має сидіти довічно, бо розкаяння там не було і не буде. Я знаю, що я емоційна, бо вбили мою дитину. Але я нею жила. Вона для мене все. Якщо його не посадять довічно, подібне може повторитися. Як він міг піднести руку, знаючи, що в неї інвалідність. Він бачив її шрами після швів.
Мама додає, що її донька, була віруюча, молилися, а те, що займалася татуювання – це її творчість. Дівчина не мала шкідливих звичок, була спокійна, всім допомагала.
– Він забрав останній промінчик мого серця, заради якого я дихала, – сказала жінка. – Вона була моїм натхненням. Сенс мого життя зараз втрачений.
У суді Світлана Храпко запитувала Андрія, за що він вбив її доньку.
– З чого ви взяли, що це я зробив? Коли мене затримали, наговорили мені всякої фігні, щоб я визнавав свою вину, бо я в будь-якому випадку сяду, а так хоча б зменшу термін, – розповідав під час засідання суду Андрій Горбатюк. – Тому через це я й наговорив, що шкодую.
Зазначимо, що під час обрання запобіжного заходу в суді Андрій вину визнавав і говорив, що шкодує, але запевняв, що сам період завдання ножових поранень не пам’ятає. Мовляв, це була панічна атака… Але коли слідство завершилось і справа слухалась судом по суті, чоловік вину вже заперечував.
У своєму останньому слові в апеляційному суді Андрій Горбатюк так і не визнав вини, не попросив пробачення у рідних Тетяни та не висловив їм співчуття.
Підсудний лише висловився щодо реплік Світлани Негожай та її представника, з якими не погоджується.
– Що до того, що я сміявся. Та мені зовсім не до сміху. Мені тут плакати щодня хочеться, – сказав Горбатюк. – При який сміх може бути мова, коли тебе засуджують за те, чого ти не робив.
– Адвокат говорив, що вона мене боялася, – це не має сенсу. Якби вона мене так сильно боялася, то чи впустила б мене до себе додому, якщо я така погана людина? – запитує Андрій. – Дуже багато говорили, що я такий поганий, бо вживав наркотики. Так, у мене була така проблема, але це мене не робить поганою людиною. Я до всіх людей дуже добре ставлюся.
Ухвала Тернопільського апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення. На неї може бути подана касаційна скарга до Верховного суду протягом трьох місяців з дня проголошення. Рідні Тетяни Підвашецької збираються добиватися справедливості у Верховному суді.