У Тернополі є близько 300 вулиць. 5 із них названі жіночими іменами: Лесі Українки, Марка Вовчка, Олени Кульчицької, Соломії Крушельницької та Софії Стадникової. Чому жіночих імен так мало? Бо відомих жінок в історії міста і справді була жменька, чи тому, що історія їхніх імен чомусь не зберегла?
Дослідниця Лілія Берник вже не перший рік займається саме “жіночою” сторінкою в житті міста, на основі своїх пошуків навіть читала лекцію про тих, хто розвивали Тернопіль у довоєнний час. Каже: якщо говорити про жінок, які чогось досягли на зламі XIX-XX століття, то мова зазвичай йде про представниць далеко не низів суспільства. Це або чиїсь дружини, або доньки священників.
– Але успіху досягнули ті, хто виїхали з Тернополя, – констатує дослідниця. – Коли почали писати історію міста, то з чим асоціюється жінка? Кухня, дім та діти. Що це місту приносить? Нічого. Тому зосереджувалися на біографіях чоловіків, а жінок упускали.
Тому так склалося, що діяльність жіночих організацій або й загалом активності окремих жінок майже не досліджували. Лише тих, хто виїхали чи досягли світової слави, тоді вже про них і писали, як до прикладу про Соломію Крушельницьку. Місцеві ж, які проявляли активність, – про них інформації дуже мало.
Марія Солтис: забута благодійниця
Одна з них – Марія Солтис. Її фото наразі навіть не вдалося знайти, хоча вона – одна з організаторок “Жіночої громади” міста, співпрацювала з тернопільським хором “Боян”, створила “Приют для слуг”, де здобували освіту дівчата, які прислуговували в домівках багатих містян. Її чоловік, Онуфрій Солтис, був гімназійним учителем, він написав український “Буквар для неграмотних”.
– Найхарактернішим є те, що найбільше інформації про цю жінку я знайшла у поминальній згадці в газеті “Діло”, – продовжує Лілія Берник. – Там описали те найбільше, що вона зробила. В одній із польських газет я знайшла інформацію про те, що в Тернополі до Першої світової відбувалася жіноча хода. Мова йшла про кількасот жінок. І вона була однією з організаторок. Приурочена хода була до Жіночого дня – з транспарантами в руках жінки вже тоді говорили про свої права голосувати та отримувати освіту.
“Жіноча громада” у місті займалася освітою, опікувалися слугами. Марія Солтис найбільше опікувалася приютом для слуг – зазвичай ними були молоді дівчата, тож вона пояснювала їм важливість освіти, вчила читати та писати. Руський буквар, який видав її чоловік, також використовували на заняттях.
Жіночі мітинги за права і перші жінки в парламенті
– У Тернополі тоді також видавали жіночу газету, однак її назви не збереглося, лише згадка про те, що вона певний час існувала. В одному приміщенні тоді діяли й українська “Жіноча громада”, й інші українські організації. Щодо польських та єврейських жіночих організацій, то діяли вони кожна окремо, але коли доходило до відстоювання жіночих прав, могли об’єднуватися, – каже дослідниця.
Наприклад, у 1910 році у Львові був загальний жіночий мітинг, у якому брали участь і полячки, і єврейки, і русинки, як тоді називали українок. Кілька сотень жінок прийшли до приміщення галицького сейму, щоб зустрітися з його очільником – маршалком. Після того делегація з представниць різних жіночих організацій зустрілася з ним і кількома депутатами. Вони прийшли з вимогою про надання виборчого права.
– Вислухавши, пан маршалок сказав, що підтримує їх і вони мають рацію, але жінки мають виробити терпіння, бо ж не можна отримати таких прав одразу. Після того вони вручили йому звернення, виступили в холі і пройшли ходою до пам’ятника Міцкевичу, де продовжили мітинг, – розповідає про перші масові зібрання жінок Галичини дослідниця.
На цьому мітингу також були уродженки Тернополя Марія Білинська, яка створила першу “Жіночу громаду” у Львові, та Роза Померанц, про яку ми поговоримо нижче. На вимоги жінок тоді відповіли відмовою, але за 8 років, після набуття Польщею незалежності від Росії, вони таки отримали виборче право.
До слова, у Тернополі 16 червня 1926 році відбулося жіноче віче УНДО (Українське націонал-демократичне об’єднання – авт.). Делегаткою на ньому була Олена Левчанівська – перша українська жінка в Сенаті Речі Посполитої. Тоді учасницями стали близько 600 жінок, чимало з них приїхали із сіл.
– Наскільки я розумію, це було чи не перше в Галичині таке масштабне жіноче зібрання, де вони говорили про політику, а не про благодійність, – зауважує Лілія Берник.
Якщо аналізувати матеріали про жіночу освіту, то можна дійти висновку, що українці орієнтувалися на досвід поляків. Спершу полячки почали отримувати освіту і вважати це обов’язковим елементом жіночого виховання, згодом за ними пішли й українки.
– Хоча тут треба зробити ремарку: в більшості випадків освіту жінці давали не для того, щоб вона могла реалізуватися чи не виходити заміж і працювати сама на себе. Ні. Освічена жінка могла виховати дітей у відповідному національному дусі. Ну і плюс, щоб чоловік міг похвалитися, що у нього жінка і в такій громадській організації, і в такій, – усміхається дослідниця. – Але коли жінки пробували йти трохи далі благодійництва чи громадської діяльності – у політику, то їх висміювали і перешкоджали. Випадків, коли чоловік підтримав дружину в політичних поривах, – одиниці. Наприклад, це історія Рози Померанц.
Роза Померанц: матір тисячі сиріт
Вона народилася у Тернополі, у багатій єврейській сім’ї, отримала освіту у Відні та Парижі, а згодом студіювала музику ще й у консерваторії Ляйпцигу. Повернувшись до Тернополя, допомагала єврейським сиротам, а також пробувала створити першу жіночу організацію, для цього багато листувалася із іншими жінками, які вже мали такий досвід.
– Але тут її діяльність не знаходила підтримки, тож одразу після одруження вона виїхала до Львова. Чоловік її підтримував, – розповідає дослідниця. – Можливо, тому вони свідомо і не заводили дітей, бо вона дуже багато працювала в організаціях, які створювали притулки для дітей, їздила для цього за кордон, здобувала кошти.
А вже в 1922 році Роза Померанц-Мельтцер балотувалася на виборах і пройшла у польський Сейм.
– Про неї говорили як про дуже інтелігентну жінку, яка вміла добиватися свого. Вона відкрито говорила про те, що жінка сама має вибирати – народжувати їй чи ні, що тоді було дуже революційним, особливо серед єврейських жінок, – наголошує Лілія Берник.
Померанц мала талант не лише до благодійності: вона також публікувала у львівських газетах статті польською та німецькою мовами, писала п’єси, які ще за її життя ставали виставами у львівських театрах, а ще – романи, де її героями ставали галицькі євреї.
– В 1933 році помер її чоловік. Цей життєвий удар Роза переживала дуже важко, тож пішла з громадської діяльності. За рік не стало і її самої. Але за цей час вона встигла все своє майно роздати притулкам, якими опікувалася. В газеті “Діло” писали, що у міжвоєнному Львові навіть одна з вулиць була названа її ім’ям, – додає дослідниця.
Соломія Крушельницька: втеча від галілейців
Родина відомої чи не на весь світ оперної співачки жила неподалік Тернополя в селі Біла і не була дуже заможною – у гімназії вчився лише старший син.
– Якщо вірити авторці книжки про Крушельницьку Валерії Врублевській, то коли Соломії було 16 років, до неї сватався майбутній піп. Спершу він планував одружитися з її старшою сестрою, але потім побачив Соломію і передумав, – розповідає дослідниця. – Майбутня співачка спершу погодилася, батьки почали планувати весілля, а майбутній чоловік з дружиною – знайомитися.
І тоді виявилося, що наречений не любить співів, а лише цирк. Тож його дружина співати не буде, а натомість займеться господаркою.
– Соломія злякалася, хоча вже були замовлені обручки, розіслали запрошення на весілля. Вона пожалілася братові Антіну, той розповів батькові, і шлюб розірвали. Із Білої дівчину довелося забрати до Львова, бо народний поговір не давав їй жити, – переказує невідомі факти з біографії співачки Лілія Берник. – Зрештою, до Білої вона потім якщо і приїздила, то дуже ненадовго. Якщо читати її листування з Михайлом Павликом (письменник, разом із Іваном Франком був одним із засновників Руської радикальної партії – авт.), то вона галичан називала галілейцями і думки про них була не найвищої. При цьому була дуже патріотичною, любила народні пісні, але це була лише її міфічна Україна, бо, приїжджаючи додому, стикалася геть з іншим. Це був приклад такої закостенілої традиційності, від чого вона не раз постраждала.
Пепі Літман: жінка в образі чоловіка
Як зазначає Лілія Берник, якщо жінка в ті часи чогось і добивалася, то важливу роль відігравала підтримки найближчих чоловіків: батька, брата, чоловіка.
– Можливо, є випадки, коли обставини чи наполегливість жінки допомогли їй добитися свого. Але скільки є жінок, яким це не вдалося, тому ми навіть не знаємо їхніх імен, – констатує дослідниця. – Ті, хто таки стали відомими, були одруженими зазвичай і мали підтримку родини.
Пепі Літман – приклад жінки, яка ризикнула і отримала таке життя, якого прагнула. Хоча без чоловіка тут теж не обійшлося.
– Літман — це прізвище якраз її чоловіка. Вона народилася в родині бідних тернопільських євреїв, тоді її ще звали Пеша, працювала служницею. Десь перед її повноліттям до міста приїхав мандрівний єврейський театр. І вона з ними втекла. Режисером театру якраз і був Янкель Літман, який згодом став її чоловіком.
Очевидно, це не була просто втеча наосліп, скоріше за все Пепі пройшла проби, тобто, її брали з собою як харизматичну дівчину з гарним голосом. Зі спогадів, театром ще задовго до смерті чоловіка вона почала керувати сама.
– Образи Пепі були досить сміливими: вона перевдягалася в хасидське вбрання, одягалася чоловіком, – описує акторку Лілія Берник. – Пісні підбирала на злобу дня. Коли театр, наприклад, був у Одесі, на своєму виступі вона висміювала більшовиків. Тож її концерти в місті заборонили. Хоча згодом вона виступала з концертами і в Москві, і в США.
Великої сцени Літман не любила, натомість їй більше були до вподоби камерні театри. Була в неї і своя “фішка”: мандруючи різними країнами чи регіонами, вона брала для виступів місцевих співачок, аби ті виконували пісні місцевою мовою – таке собі локалізоване мистецтво.
– Незважаючи на походження, виступала Пепі не лише в єврейських закладах, за що навіть її якось арештували, – розповідає Лілія Берник. – В поясненні йшлося, що вона – “жінка неєврейської зовнішності з австрійськими документами співає єврейських пісень в неєврейському закладі”. Але згодом акторку-співачку все ж відпустили. Цікаво те, що в Америці її знають і пам’ятають досі. Є цілі фанклуби, учасники яких “грають роль” Пепі: імітують її образи, гру та спів. Для них вона – перша жінка, яка перевдягалася чоловіком.
Фемінізм та націоналізм
Коли ми говоримо про феміністичний рух тих часів, варто наголошувати, що це саме український феміністичний рух. Бо він завжди мав національне забарвлення, звертає увагу Лілія Берник.
– У багатьох випадках для жінок це було навіть важливіше за сам фемінізм, бо мова йшла не лише про елементарні права на освіту та на роботу, але й вплив на політику, яка творилася в той час, – зазначає Лілія Берник. – Якась частина жінок була менш радикальною і обмежувалася благодійною діяльністю, але частина була й досить запеклими феміністками. Наприклад, Софія Дністрянська. Вона у 20-х роках їздила на Жіночі конгреси у Римі та Відні. Також брала участь у зборах, які відбувалася в менших містах, в тому числі і в Тернополі. В неї була активна позиція, що жінка має право керувати своєю долею.
У Тернополі також близько 10 років жила Б’янка Баранова – дружина Степана Барана, учасника ЗУНРУ, адвоката та юриста.
– У вже згаданій газеті “Діло” писали, що в Тернополі вона виступала з політичними гаслами, була членкинею партії УНДО, очолювала його жіночу секцію. В 1922 році в Римі на жіночому конгресі, разом із сенаторкою Левчанівською, вона підготувала листівки про утиски в Галичині українців поляками. І роздавали їх, піднімали національні питання, хоча в той час фемінізм у Європі намагався відділитися від націоналістичних питань якнайдалі. Але українські жінки-делегатки – навпаки.
Після повернення з Конгресу польські делегатки зробили донос за антидержавну агітацію, було створено спеціальну комісію, яка розглядала справу Левчанівської. Її навіть мали позбавити посади, але до цього не дійшло.
– Зрештою, жінки також доклалися і до того, щоб піднімати питання про гноблення за національністю. Тобто українські жінки вміли тоді поєднувати і націоналізм, і фемінізм, – резюмує Берник. – Навіть коли відкривали першу гімназію у Львові, тобто вже йшлося про вищу освіту для жінок, юрист Теофіль Окуневський казав: “Відкриваючи цю гімназію, я не хочу, щоб виховувалися емансипантки з короткою стрижкою і сигареткою, а освічені жінки”. Тобто навіть така прогресивна людина, яка поділяла погляди Франка та Павлика, вважала, що жінка все ж мала мати своє місце.
Софія Стадникова: наполегливість і принциповість
Про неї розповідали як про дуже талановиту акторку і дуже добру людину, – розповідає Лілія Берник історію ще однієї жінки з небагатьох, чиїм іменем названа вулиця в Тернополі.
– Я знайшла спогади про неї до 25-річчя її діяльності на сцені. Там йшлося про те, як поміж гастролями з театром чоловіка, вона приїхала в Тернопіль, щоб народити. Коли про її приїзд дізналися в місті, то члени місцевого театру дуже просили її зіграти на сцені. Вона довго відмовлялася, але згодом “здалася” і на десятий день після пологів вже виступала. В іншому спогаді йшлося про те, як у 15-18-х роках, живучи вже в Києві, вона грала в театрі Садовського, який охоче її прийняв. А от колектив на нову акторку відреагував доволі холодно.
У той час її чоловік був арештований росіянами, а на утриманні в Стадникової було троє дітей і стара мати. Тож вона бралася за будь-яку роль і не претендувала на звання прими театру. В той час акторок із Західної України в столиці не було багато, та й мова галичанок відрізнялася від того, як говорила Центральна Україна. І цю вимову прямо на сцені під час виступу почала висміювати партнерка Стадникової по виставі.
– Акторка за короткий час позбулася галицького акценту, – продовжує дослідниця. – В перше ж літо під час театральних канікул її хотіли до себе переманити режисери російського театру. Мови російської вона не знала, вчити відмовлялася, зважаючи на ситуацію з чоловіком. Тож режисери вирішили, що їй можна запропонувати невелику роль, де треба було співати гуцульських пісень. Але Стадникова відмовилася, незважаючи на складну фінансову ситуацію.
Софія Дністрянська: жінка-фенікс
Ще однією незаслужено забутою уродженкою Тернополя є згадана вище в історії про Жіночий конгрес у Римі Софія Дністрянська.
– Вона була дуже талановитою піаністкою, з чоловіком спершу жили у Львові, згодом перебралися до Відня, де Дністрянська починала як вчителька, а потім створила свою приватну музичну школу, – розказує Лілія Берник. – За кілька років через проблеми зі здоров’ям чоловіка родина переїжджає до Ужгорода. Там вона знову починає працювати вчителькою, а згодом відкриває музичну школу.
Після смерті чоловіка залишатися в окупованому угорськими військами Ужгороді Дністрянська вже не могла, тому переїхала до Праги. Майже без грошей, вона знову починає з нуля: спершу як приватна вчителька музики, згодом відкриває свою школу.
– Майстерна у своїй спеціальності, вона завжди могла розраховувати на учнів, але крім цього ще й не втрачала віру в себе та свої можливості. Бо ж щоразу відкривати школи – це потрібно було мати хист. Відкриваєш, змушена залишити, і знову починаєш з нуля.
***
Як каже Лілія Берник, справа навіть не в назвах вулиць і не в меморіальних таблицях. Швидше в тому, що історію донедавна писали чоловіки і про чоловіків. Жінки сотнями років не могли претендувати на цілі розділи в підручниках. Однак вже зараз можна піднімати це питання ледь не зі шкільної парти.
– Знаходити інформацію про жінок не надто легко, але можливо. Є українські видання, польські, очевидно, залишилися і газети чи часописи на івриті чи їдиші – про єврейських жінок наших країв. Все це можна опрацювати, якщо мати бажання це робити. Бо Олена Кульчицька сама з Бережан, але вулиця її імені в місті є. Хто така та ж Софія Стадникова – знають одиниці. Про решту імен тим паче. Але вони є.
Навіть якщо про все їхнє життя та діяльність є одна-єдина згадка у некролозі газети “Діло”.
Матеріал створено в межах проєкту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським прес-клубом у партнерстві з Гендерним центром Волині та за підтримки Української медійної програми, що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується Міжнародною організацією Internews