“Що, дівчата, любите квіти?” , – ловить наш погляд на вазон із хризантемами, кольору стиглої вишні, чоловік у кашкеті. Квіти він дбайливо загорнув у целофановий пакет і навіть скотчем підклеїв, щоб не випали. Ми віджартовуємось і втуплюємо погляд у вікно автобуса. Ми їдемо в Бучач.
Пінзель. Ратуша. І коньяк. Якщо питати в знайомих, що для них Бучач, то асоціативний ряд в моїх був приблизно таким. Хто більше цікавився книжками, назвав Шмуеля Аґнона – нобелівського лауреата, уродженця цього містечка. Декілька знайомих ще згадали Симона Візенталя – мисливця на нацистів, який народився на сусідній із рідним домом Аґнона вуличці.
Але яким Бучач є зараз?
Автобус плавно зупиняється на станції. Першим в очі впадає пагорб. Майже рік тому його обнесли муром. Бо це не просто пагорб, а єврейське кладовище. Над автостанцією – саме його найстаріша частина. Мацев майже не видно у високій траві та серед кущів, решта ж впали і покриваються мохом.
Некрополь величезний, тягнеться вздовж дороги. Чи, скоріше, стрічка асфальту тягнеться повз нього. Дорогою подруги збирають горіхи, що самотньо лежать попід плотами – по той бік окописька житлові будинки, і гілки дерев струшують свій врожай. “Туристичне збиральництво”, – жартуємо. Годинник на ратуші починає відбивати час, а після цього звучить стилізована мелодія пісні “Час рікою пливе…”
“Хоч пройшли вже роки і ми стали батьки, але наша любов не зів’яла”, – доспівуємо за годинником, збираємо горіхи і повертаємось в центр міста.
Ратуша, Василіянський монастир, руїни замку. Зазвичай це основне, що бачать тут туристи, або люди проїздом. Ми ж пірнаємо глибше – в серце міжвоєнного міста – його будинки.
“Пофотографуйте сміття”
Старі двері, дерев’яні скрипучі сходи, трішки мотлоху, що його “переселили” жити в коридор (тазики, шафи, крісла), огорнуті павутиною вазони – це Бучач зсередини. Будівлі, що зі сторони вулиці Галицької здаються дво-триповерховими, насправді мають ще поверх-два вниз, адже зводили їх на пагорбі. Сходинки втікають долу, ближче до Стрипи, і ми йдемо за ними.
“Ви щось шукаєте?”, – чи не щоразу в під’їздах наштовхуємось на когось із мешканців. З першого погляду важко вгадати, хто перед тобою: жінка, яка розділить захоплення міжвоєнною забудовою, чи бабуся, яка начиталась кримінальної хроніки і вбачає в вас шахрайок, котрі щось вишукують.
Цього разу ні те, ні інше.
– Та ви не під’їзд фотографуйте. А ось там, гляньте, купа сміття лежить. Гроші взяли, до кінця нічого не доробили і лишили, – вказує нам на нижній поверх, де лежать старі вікна.
Але нас не цікавлять вікна. Принада бучацьких будівель – в сонці. Величезні вікна виходять на південно-західну сторону, тому під’їздами гуляють дуже фотогенічні тіні. Та і краєвиди звідти такі, що важко відмовитись і не зайти в будинок-другий. Запилюжені шибки, крізь які бачиш місто ніби через фільтр-сепію, сонячні промені, що вимальовують химерні візерунки на стінах та підлозі… Під’їзди – це дивний світ, що розповідає про те, як між собою сплелись різні епохи і різні люди. Де стіни польських часів ховають у собі радянські поштові скриньки, в яких лежать вже українські газети. Де мирно співіснують стара масивна дерев’яна шафа, тріпачка і пластикові крісла, що їх ставлять на літніх майданчиках кафе.
Табуретки, малесенькі ослінчики, крісла-інваліди на трьох ніжках. На балконах, на сходових майданчиках, у дворах. Тут “моє” не обмежується вхідними дверима у квартиру. Воно шириться далі і несе свій затишок із собою.
Цікаво, чи сидять тут вечорами люди, розказуючи, як то воно було колись? Хочу вірити, що сидять. І говорять.
Ратуша: крізь вогонь і воду
У дворі будинку, де народився лауреат Нобелівської премії з літератури Шмуель Аґнон, зараз арт-двір та кав’ярня. Про те, що тут мешкала така відома людина, вам нагадає його бюст, а ще – меморіальна таблиця одразу навпроти.
В арт-дворику нас зустрічає голова ГО “Бучач-Арт” Віктор Гребеньовський. Він обіцяв показати те, чого вже роками прагнуть туристи – ми піднімемось на ратушу.
Йоган Пінзель і Бернард Меретин – саме цей дует скульптора та архітектора створив найвідомішу будівлю міста. Вона, щоправда, вже роками на реставрації. Дату відкриття переносили двічі, тож зараз не називають навіть орієнтовної – роботи тривають.
Заходимо досередини. В ніс б’є запах свіжої штукатурки. Все таке нове, наче щойно зняли обгортковий папір. А є щось… старіше? Є. Гвинтові залізні сходи ведуть вверх, треба йти обережно, по одному. Всюди пташиний послід.
– Хлопці забувають зачиняти вікна, от птахи і користуються, – пояснює пан Віктор.
Де-не-де і мертві голуби лежать. Запах відповідний. Але ще хвилина і крізь прочинені вікна вривається свіже повітря, а ми виходимо глянути на місто з висоти скульптур Пінзеля.
Щоправда, скульптури побачене вже мало нагадує… Обтесані дощами якісь незрозумілі фігури наче розтопились на сонці… важко вгадати в них колишні шедеври. В найкращому стані зараз “Геракл і Лернейська гідра”, хоча те, що бачимо, більше схоже на якийсь тест Роршарха…
Реставрацію ратуші почали в 2004 році. І поки дбали про будівлю, скульптури продовжували нищитись: якась сама впала, з інших відлупились цілі шматки…
Повністю вертикальною металевою драбиною ліземо ще вище. Невеличке приміщення, маленькі віконця. Звідси видно, як ратуша кидає величезну тінь на місто.
Після масштабної пожежі в 1865 році вона, напевне, постійно була в стані ремонту, розповідає пан Гребеньовський. То що ж тоді трапилось?
Довкола будівлі був ринок з дерев’яними ятками. Яким чином щось загорілось, зрозуміло, вже ніхто достеменно не знає. Вітер роздмухав вогонь до такої сили, що він перекинувся на інший берег Стрипи і дійшов до Василіян (монастиря).
– Кажуть, що тоді згоріла їхня бібліотека і вогонь навіть поплавив дзвони. Що ж до ратуші, то на її балконах навіть потріскав камінь. Згорів і годинник. На той час кам’яних будівель в місті було небагато, здебільшого все було з дерева, тому шкода була чимала, – додає пан Віктор.
Зараз у ратуші досі купа невирішених проблем: не зроблене архітектурне дослідження, а ще немає водовідведення.
– Пам’ятаєте, який вхід до собору Святого Юра у Львові (це теж робота Меретина і Пінзеля – авт.)? Там вхід із вулиці. Можливо, тут також було щось подібне. Але потрібно провести археологічне дослідження, глянути, чи є сліди від фундаменту для таких сходів. А тоді вже далі братись за реставрацію, – пояснює наш гід.
Зачиняємо вікна, спускаємось вниз, у підвали. А там – вода.
– Це не каналізація, ні, – заспокоює пан Гребеньовський. – Бачите, вода ж чиста. Раніше тут навіть криниця була. А зараз водовідведення забилось, от вода і стоїть.
Поки ремонтують стіни, вода помалу точить ратушу знизу…
“Куда? Не бачиш, шо тут коза!”
Поміж невеличких будинків вузька кам’яна доріжка веде до руїн замку. Темно-червоний пісковик, з якого його звели, робить стіни похмурими навіть в сонячну погоду. Йдемо глянути на залишки, бо звідти ще й дуже красивий вид на Василіянський монастир.
Одна стіна з вікнами, що кришаться від часу. Вежа, що осипається з тих же причин. Ще одна стіна тримається купи лише тому, що суцільна. Оце і все, що залишилось від колись масштабної споруди.
Під однією зі стін місцеві бабусі пасуть козу. Не хочемо їм заважати, тому йдемо в протилежний бік. Але там теж зайнято: двоє хлопчисьок видерлись до самих руїн і з’їжджають на велосипедах. З розгону летять аж до тих жіночок із рогатою.
“Куда? Не бачиш, шо тут коза?!” – лементує якась із бабусь. А потім все стихає. Коза жива. Жінки спокійні. Діти, очевидно, вирішили змінити локацію.
Тією ж дорогою повертаємось до арт-двору. Прямуємо мостом через Стрипу, глянути на монастир. Помічаємо в мурі над річкою уламок мацеви. Під час Другої світової, а потім і за “совка” ідеальної форми надгробки з єврейського кладовища стали таким же ідеальним будматеріалом: ними мостили дороги, фундаменти, з них робили жорна… От і в мурі “згодилась”. Це страшна і поширена практика, яка існувала в багатьох містечках Галичини. Щоб демонтувати і повернути їх на кладовища, потрібні чималі кошти. Яких, зазвичай, немає.
Але ми йдемо далі, до монастиря Василіян. Там саме правлять Службу. Із гучномовця чути, як іноді трохи не потрапляють в ноти хлопці-хористи. Люди, які стоять під стінами, недовірливо зиркають на нас – так, ми немісцеві. Так само поглядає на нас копія скульптури Святого Онуфрія. Оригінал, кажуть, теж творіння Пінзеля. Біля монастиря стоїть точна копія бородатого святого. А той, якого створив легендарний скульптор, “живе” в Рукомиші – селі неподалік.
Сонце кидає жовті промені на стіни монастиря. Хор співає. Помалу темнішають стіни Бучацького замку. Гаснуть сонячні візерунки в під’їздах. Зникає тінь ратуші.
Час додому.
Фото авторки
Цей матеріал також доступний польською мовою. Читати.