29.03.2020
Історична спадщина Мандри Новини

Підволочиськ: 17-та сторінка прикордонного містечка (фоторепортаж)

Всередині скляної коробки автостанції у Підволочиську – пусто. На кріслах, де мали б чекати своїх автобусів пасажири, розмістились холод і протяги. Сидять мовчки і переглядаються. Ну, що там стала? Заходь, сідай поруч!

У касі-диспетчерській також пусто – жінка, яка якраз на зміні, побігла до водія автобуса щось узгоджувати. Озираюсь на велику безлюдну будівлю, де всі?

– Чекайте-чекайте, я зараз з вами поговорю, – кричить мені знадвору касирка.

Добре, чекаю. Тим часом роздивляюсь предмети на її столі: калькулятор, книга обліку. Під вікном стоять вогнегасники, на шафці – вазони. На столі – пуста пластикова пляшка, напевне, там “відстоюють” воду, аби тамувати спрагу місцевої флори.

Втомлено притулившись чолом до скла, розклад роботи автостанції ненавмисне обманює пасажирів. Написано, що обід з 14.00 до 15.00, а тоді всі працюють до 19.00. Стандартний такий розклад, чи не в кожному місті однаковий. Але не тут.

– Я вже є, – жінка в довгій теплій куртці та шапці заходить до приміщення, відчиняє двері та зникає десь в глибині коридору. Через кілька секунд вона вже дивиться на мене крізь скло каси-диспетчерської. Це – пані Галина. І це вона розкаже, що розклад при вході лукавить.

– Я тут тільки до третьої. Потім зачинено. Скорочення…, – розводить руками. – Якщо треба квитка для звіту про відрядження, то, може, вже купуйте?

Я не знаю, скільки часу блукатиму Підволочиськом, тому купувати квиток не ризикую. Але все ж вирішую розпитати про місто.

– Костел? Нема вже того костелу. Так, католики тепер мають костел-каплицю в приміщенні колишнього польського дому, отут зразу, де ангел і Папа стоять, – вказує мені рукою в сторону сусідньої будівлі. – А костел підірвали, ви праві. Зараз, зараз, я скажу, коли це було.

Жінка зникає з поля зору, а через 10 секунд виходить із тих самих дверей, в які пірнула, аби зайти в касу. В руках несе товстий фоліант синього кольору. На палітурці намальовано дисковий телефон, біля нього напис “Телефонний довідник Підволочиського району”.

– Отут є трохи написано, то почитайте собі, – наприкінці довідника на двох сторінках викладена коротка історія містечка. Авторка – учениця місцевої школи.

Привид костелу святої Софії тепер живе в центрі Підволочиська лише на фото біля клумби.

Ім’я “Софія” з грецької означає “мудра”. Совітам розуму вистачило лише на те, щоб знести неоготичний храм до “50-річчя великої революції”, а на його місці збудувати будинок культури. Культура, очевидно, була їм важливішою за мудрість.

Так колись прикордонне містечко на Збручі помалу позбувалось і свого обличчя, і своєї багатонаціональної історії.

***

Вулиця Українська тягнеться довгою стрічкою на карті. Десь там на ній має бути кіркут – єврейське кладовище. Пані Галина з автостанції запевнила, що там ще є мацеви – надгробки із написами івритом. В якийсь момент асфальт обривається, і далі я йду трохи снігом, трохи піском, трохи щебенем – але загалом болотом. За кілька десятків метрів помічаю огорожу, а за нею кущі та сухі трави. І камені.

Кіркут.

Хвіртку тут не зачиняють, хоча висить і колодка, і якийсь обідраний шматок синтетичного шнура.

Цвинтар не старий, принаймні збережені тут мацеви – початку ХХ століття. Де-не-де на них імена покійних продубльовані німецькою. В глибині – на півметровому постаменті стоїть обеліск. Частина тексту івритом, частина – польською. В пам’ять про загиблих у Першій світовій.

“Тут мирно будуть спочивати
у глибах землі
військові люди, що пали
під час світової війни,
що була у році [5]674 (= 1914)
допоки не постане коген із урім-ве-тумім – воскреснуть”

(преклад з івриту Анатолія Кержнера – авт.)

На зворотній стороні обеліска – слід від кулі…

Від багатьох мацев залишились лише “недогризки”, частина з них лежить під сухими стеблами й травою, вростає в землю, як і мали б робити надгробки на єврейських кладовищах. Щоб з часом знову стати частиною ландшафту. Але цей процес 80 років тому пришвидшили.

Одразу біля хвіртки лежать порослі мохом “цеглинки” – акуратно порізані мацеви колись хтось взяв собі для господарських потреб. Під ними – не менш акуратно вирізаний круг. На жорна надгробну плиту хтось теж не погребував. Але тепер приніс назад.

Обережно ступаю сухою травою, під якою час від часу хрустить бите скло. Пси на сусідніх подвір’ях відробляють свій хліб: перегавкуються, звітують одне одному, чим я займаюсь на їхній дільниці. То тут то там озивається інший голос – кому в той момент мене краще видно. І тільки один пес, для якого я, немов на долоні, бо він ліниво лежить на застеленій килимком лавці на веранді, мовчить. Дивиться на те, як я продираюсь між будяками, і всім своїм зневажливим виглядом показує, що він би точно таким не займався.

***

– Вважай, не злови рубля, бо й на гіпс не вистачить, – заливається сміхом запухлий чоловік на лавці. Видно, весело йому вже не перший день, і точно не останній.

На тротуарі біля колишньої ринкової площі де-не-де і справді слизько. Сьогодні -1, час від часу пролітає сніжок, але до асфальту наче і не встигає дістатись – губиться десь дорогою.

Думаю, коли востаннє чула фразу про спійманого рубля? Але згадати не виходить, зате точно пам’ятаю, як не могла зрозуміти, чому це означає “впасти”? Вдома мене вчили, що гроші на вулиці підбирати не можна. У дворі дівчата нав’язали забобон, що посіяні кимось купюри чи монети точно не до добра. Ну так, впіймати рубля – це теж не на щастя, мабуть. Поки я над цим всім думаю, чоловік встає з лавки і йде в мою сторону. Зупиняється поруч і дивиться туди ж, куди і я – на меморіальну таблицю на стіні будинку.

– Герман Кестен, – урочисто читає вирізьблені в пісковику слова. О боже, в нього ще й око підбите. І шапка з оленями та бонбоном так художньо зсунулась набік.– Ти знаєш, хто то був?

– А ми вже на ти?

– Письменник, – моя іронія рикошетом відбивається від чоловіка і летить на запльовану бруківку. – І єврей.

– Оооо, починається, – думаю я. Хоча на дошці не вказано, євреєм він був чи ні.

– Писав романи про євреїв. І не тільки. Про Іспанію писав. І про Казанову писав, – та дядько начитаний, виявляється. – Але, напевне, то різні були книжки.

Або ні…

– А звідки стільки знаєте? Читали його книжки?

– Та яке? Мала писала якусь роботу про нього, то помагав. Єврей, але писав німецькою. Про Іспанію, – ще раз повторює мені незнайомець. – Хіба Казанова був іспанцем?

– Італійцем, мабуть.

Ще хвильку обоє дивимось на дошку. Кожен перечитує “В цьому будинку 28 січня 1900 року народився видатний німецький письменник, ворог тоталітарних режимів, друг і покровитель переслідуваних літераторів, президент ПЕН-клубу ФРН (1972-1976) Герман Кестен”. Тільки я читаю подумки і українською, а чоловік вголос ґвалтує ту частину, що продубльована німецькою.

– Ти якась нє мєсна… – прищурившись, міряє мене поглядом Шапка з оленями, так наче він оце щойно підійшов і вперше мене бачить, а то хтось інший кілька хвилин тому розповідав про німецькомовного письменника єврейського походження, який писав про Іспанію і Казанову.

Вердикт винесено. Чоловік йде геть.

“Люди, про яких ми знаємо занадто багато, іноді виявляються більш загадковими, ніж ті, про кого ми мало знаємо. Казанова начебто розповідав все, не шкодуючи ні себе, ні інших. Але оце “все” не приспало сумнівів навіть тоді, коли оповідач говорив правду. Бо саме її він найчастіше і говорив. Ніщо не викликає такої недовіри, як незвична правда”, – писав Герман Кестен у романі про відомого авантюриста. Як на мене, цей уривок дуже пасує моєму співрозмовнику. Я б навіть не здивувалась, якби він раптом його процитував.

***

***

Акуратним рядком стоять невисокі, вузькі та довгі будиночки – типова єврейська забудова. В одній із будівель свого часу МГБ влаштувало катівню для українців, про що говорить чорна гранітна таблиця на стіні. Наприкінці вулиці – масивна будівля із темної цегли. Колись це була синагога. Потім з іншого боку доточили ще шматок цегляного рукава – і вона згодилась для консервного заводу. Зараз тут вже тихо і пусто. На прохідній зачинено.

Я приїхала в Підволочиськ у п’ятницю. 80 з лишком років тому в кожному з будиночків у цьому кварталі готувались би до шабату. Пекли б халу, витягали б із погребів вино для вечора. А після заходу сонця жінки запалювали б свічки… Зараз тут мешкають інші люди.

З-за високого плоту за мною стежить щось волохате і флегматичне. Добродушний вівчур ніяк не може визначитись: йому все ж починати гавкати чи я вже нарешті заберусь з вулиці? Тому я пришвидшуюсь і повертаю наліво.

Старший чоловік у хутряній шапці, але при цьому не в куртці, а лише сорочці, рубає дрова. Гукаю його, але чує мене не з першого разу. Зрештою залишає сокиру і підходить до плоту, за яким чекаємо я і з десяток моїх запитань, на які нікому давати відповіді.

– Чекай, зніму з тебе брошку. Де таку ладну взяла? – рука дідуся тягнеться до мого капюшона. Проводжаю її поглядом – так і знала, що набрала на кіркуті будяків.

– То шо? Кажи!

Але казати насправді нічого. Дивлюсь на шапку, такі ж на сувеніри продають на Андріївсьому узвозі, тільки цій бракує кокарди: ні тризуба, ні червоної п’ятикутної зірки. Тому питаю геть не те, що мене цікавило спочатку.

– Вам не холодно в цій шапці? У вас вуха он червоні.

– То я просто завстидався, бо така гарна дівчина, – дідусь сміється, я посміхаюсь у відповідь.

– То шос’ хтіла?

Я переказую побачене біля синагоги, на кіркут і в центрі міста, питаю, що дідусь знає про довоєнний Підволочиськ?

– Бійся Бога, та я ще не такий старий, – сміється до мене. – Та я всього лиш з 47-го року.

Так, тут був єврейський квартал, так, то була синагога, так, потім консервний завод, так, вже не працює. В якому році знесли костел, теж точно не знає. Десь в 60-х.

– А ви знаєте, хто такий Герман Кестен?

– Чи ж то годен всіх німців знати? – дідусь знову сміється і повертається до сокири та дрів.

***


***
Величезна будівля горіла зсередини. Вогонь нищив тиньк і дерев’яне різьблення, стирав письмена і підпалював гриви намальованим на стінах левам. Сірий дим виривався з побитих вікон, неначе всередині щось коптили. Але всередині були люди. Дорослі розбіглись кутками. Хтось молився, хтось плакав, хтось притискав до себе наляканих дітей. Вийти не міг ніхто. Важкі дерев’яні двері, немов контрфорс, підпирала колода. Не впадуть. Але і не відчиняться. Така доля.

Місто боялось. Місто так само, як ті люди в охопленій вогнем синагозі, зіщулилось від жаху і передчуття, що ж буде далі.

Під стінами будівлі стояло кілька чоловіків у військовій формі. Справді кілька, але з майже безмежною владою. Говорили німецькою і чекали, коли можна буде відзвітувати про завершену акцію.

Аж раптом нізвідки, як в тих притчах, виник чоловік у чорній одежі. Священник. Уніат. Німецькомовний. І зажадав, щоб його негайно пустили в божницю, яка помалу перетворювалась на жертовник. Офіцери розгубились. Отець був настільки впевненим в тому, що йому не перечитимуть, що вони таки виконали його прохання. Бо воно звучало, як наказ. А вони звикли до наказів. Священник забіг у дім молитви та почав виводити й виносити звідти людей.

Це відбулось у 1942 році не в Підволочиську, а в Перемишлянах. І цим отцем був Омелян Ковч. Точніше, навіть не так: ця історія – про отця Омеляна Ковча. Чи було все саме так? Маю сумніви, але хочу в це вірити, бо в ту війну траплялося всяке і люди часто (іноді?) таки згадували, що вони люди.

При вході до колишньої вілли Громницьких, що тепер слугує музеєм УПА в серці Підволочиська, є цілий стенд про цього чоловіка. Син священника і згодом сам священник, батько для шести власних дітей і десятків сиріт, саме в Підволочиську він почав своє служіння Богові та людям, потім був капеланом для бійців УГА, тоді став рятівником євреїв у Перемишлянах, а загинув у Майданеку. За те, що сотнями хрестив єврейських дітей, аби врятувати їх від смерті. А себе врятувати від загибелі не дозволив, хоча за нього просив сам Шептицький.

“Поза небесами, це єдине місце, де я б хотів бути. Ми тут всі рівні. Поляки, євреї, українці, росіяни, литовці чи естонці. Я тут єдиний священник. Я не можу уявити, що вони робитимуть без мене”, – писав він із концтабору.

Підволочиськ пам’ятає про Ковча.

***

***

Є речі незмінні. Як штамп на 17-й сторінці бібліотечної книжки. Ви можете вирвати ту сторінку, щоб сказати, “ні, яка бібліотека? Я сам її купував, пам’ятаю, як вибирав у книгарні. Було саме так і не інакше”, або переписати її історію, але тоді сюжету бракуватиме цілого шматка і все буде нелогічним. В Підволочиську є чимало таких сторінок. Вирваних, переписаних, замальованих білим коректором, аби зверху нанести новий текст. Але під цим всім все одно видніється первісний сюжет. Більш органічний.

***

А поки біжу на автостанцію, аби ще встигнути придбати квиток у пані Галини. До 15.00 залишаються лічені хвилини.

 

Фото авторки

Ваш коментар

Схожі пости

“Кінець вже близько і це він не про звільнення” – 87 день голодування Олега Сенцова

Слухання у справі вбивства біля Allure перенесли. Батьки, вчителі, однокласники Віталія Гнатишина пішли під прокуратуру

Євгенія Цебрій

“Мірялися кулаками, застосовували сльозогінний газ, хуліганили”. Правоохоронці розповіли про порушення перед виборами

Євгенія Цебрій