Рейсовий автобус на Кам’янець-Подільський влаштовує експрес-екскурсію містечком. Ось ми кількасот метрів проїжджаємо після знака “Скала-Подільська” до великих металевих літер на пагорбі – “Скала над Збручем” – історичної назви. Зліва з-за дерев визирають руїни замку та палацу і вежа. Невеличкий “серпантин” із двох крутих поворотів, замок залишається позаду, і над тобою височіє церква, в якій колись вінчався Михайло Грушевський. Транспорт їде далі: центральною вулицею, повз католицький костел, радянський пам’ятник Богданові Хмельницькому, старі кам’яниці, що їм хотіли повернути молодість новітніми євровікнами, китайськими “броньованими” дверима та яскравими фасадами перших поверхів. Повз колишній єврейський геріатричний будинок, що потім став катівнею НКВС, а тепер там один із корпусів психоневрологічної лікарні. Біля автостанції з одного боку будують греко-католицьку церкву, з іншого стоїть пам’ятний знак загиблим у Другій світовій.
Стоп. Приїхали.
Місцеві кажуть коротко – Скала. Без жодних приставок. Тому офіційну назву залишимо для заголовка, а далі будемо з містечком із повагою, але на “ти” – Скала.
***
Одразу неподалік автостанції, за кількома рядами будинків – гробівець останніх власників містечка Голуховських. Його історія дика і дивна водночас. Збудований в 1876 році, згодом він став… крамницею. Зараз ковані двері пофарбовані, однак ще рік тому на трохи поіржавілому від часу металі виднівся напис із розкладом роботи магазину, де продавали нафту і гас.
Провідниця містечком, поетеса Аліна Денисова-Червоноока, на наші з подругою запитання, що зараз всередині, відчиняє двері в гробівець. Насправді замка як такого там і немає – лише шматок дроту. А за дверима – пустка, на підлозі видніється шар води. Тоді ж виявляється, що двері пофарбували лише із зовнішньої сторони, зсередини вони більш автентичні: в павутині й зі слідами іржі. Але так навіть краще, як на мене.
Сама будівля аварійна. Вона, наче конструктор, розпадається на “кубики” з тесаного каменю. Здається, тримаються лише ті стіни, що “нанизані” на фігурні аґрафки.
В 44-му році в гробівець потрапила бомба. Але всі ці руйнування спричинила не вона.
– В 50-х роках будівлю намагались підірвати, бо начебто була аварійною після війни, – розповідає місцева краєзнавиця та історикиня Оксана Ундерко. – Насправді ж це була просто офіційна причина, аби знести споруду, що б нагадувала про минуле містечка. Під час цього підриву загинув один солдат, як розповідають місцеві. А усипальниця вистояла. Знайомий пригадував, що в гробівці було 18 трун. Моя ж бабця розповідала, що бачила, як там валялись кості з домовин, а поміж ними – золоті коронки, що їх собі брали люди…
А в 60-70-х роках, поки ще не було постійного електропостачання, в гробівці облаштували магазин.
Неподалік – дивні будівлі, оббиті деревом, з різьбленими віконницями. Дуже дивна і незвична архітектура як на цю територію.
– Це бараки радянського періоду, – пояснює Оксана Ундерко. – Неподалік зводили заводи, робітників потрібно було терміново кудись поселити. І от…
Тимчасове житло, що лишилось навічно. Судячи з того, що на подвір’ях висить білизна, всюди топчуться кури, а в вікнах видно фіранки, там досі живуть люди.
***
Австрійський період – чи не найкращий для Скали. До Першої світової в містечку мешкало близько 6 200 людей: 2 500 українців, 2 500 євреїв, решта – поляки, розповіла Оксана Ундерко. Жили начебто разом, але водночас все було окремо: релігія та освіта, зокрема.
Центр Скали – єврейський. Головна вулиця і кілька, що йдуть паралельно до неї, – яскраве цьому свідчення. Будинки, що туляться один до одного, наче шукають захисту і підтримки. Довгі та вузькі одноповерхові будівлі. Багатші – на два поверхи, з дверима з кованими решітками. Але головна ознака навіть не в цьому. На одвірках, немов шрами, видніються сліди від мезуз. Косі прямокутнички, що їх не можуть за десятиліття років приховати кілька шарів фарби… Мезузи – це благословення при вході до оселі юдеїв. Сам згорток із молитвою поміщали в спеціальну коробочку-капсулу, яку й кріпили до одвірка. В Скалі можна побачити не лише сліди, а й одну із таких капсул.
На початок Голокосту в місті залишилось 1500 євреїв. Частина громади свого часу виїхала до Палестини, хтось “пішов до радянців”. А потім прийшли німці.
– У нас два тижні жила Мендльовичка з дочкою Хаюсею, – розповідає корінна скалачанка Ірина Іллівна Капаціла-Романюк. Їй 83 роки, вона з батьками та старшою сестрою пережила Сибір. Але в той час їхня родина ще не знала, що чекає на них, українців, вже за кілька років. Тоді, хто міг, рятував євреїв. – А якось прийшла сусідка і каже до мами: “Галюнька, а ти кому їсти по ночах носиш на стрих?”. Хаюсі тоді було 5-6 рочків. Чоловік тієї єврейки прийшов і попросив, щоб його сім’ю прихистили, бо він втікав. Але після розмови з сусідкою мама його попрохала перевести дружина з донькою кудись інакше, бо в самих вдома четверо дітей. Наступного вечора він прийшов і їх забрав. І ніхто більше нічого про них не чув…
До кінця війни з чисельної єврейської громади Скали залишилось 63 людей.
***
Замок у Скалі – одне з найбільш мальовничих місць. Його не псує аварійний стан, навіть більше – додає йому шарму, підказує, що споруда пережила дуже і дуже багато. Палац, на фасаді якого досі тримаються купи вирізьблені в камені декоративні елементи, вартує особливої уваги. Стара кладка, на якій місцеві (або й не дуже) “романтики” залишають зізнання в коханні червоною фарбою. Все це нагадує лабіринт: немає стелі, лише суцільні стіни, помережані дверними арками та де-не-де проваллями. А з вікон можна розгледіти сусідню область – одразу за Збручем вже Хмельниччина.
***
Скала – одне з тих містечок, де час став матеріальним. Люди не зникають безслідно, особливо, коли мова йде про цілі громади. Вони залишають після себе будинки, храми та доми молитов, зрештою, кладовища та гробівці. І все це має або “вписатись”, або занепасти.
Тут час подекуди наче зупинився – як у колишньому єврейському кварталі, місцями – помістив у нові реалії стару історію: збудував на стінах синагоги XVII століття консервний завод, а потім залишив його наодинці з самим собою, іншу синагогу перетворив на житловий будинок. Гробівець колишніх власників пережив війну, спробу підриву, ганебне перетворення на крамницю, а тепер чекає ще одного переродження. Мацеви на єврейському кіркуті спершу розібрали “на потреби”, а потім знову повернули на місце. Так і лежать під огорожею, чекають… Сторожку в парку Голуховських за “совка” перетворили на житло для двох родин, тепер же там розвивають свої хобі місцеві школярі.
Містечко – як та капсула від мезузи на старому єврейському будинку. Вона пережила війну, в стінах будівлі, що її вона мала оберігати, вже кілька разів змінились власники. А вона все рівно є. Як нагадування про тих, хто жив тут раніше.
На щастя, не лише архітектура, а й людська пам’ять береже усі попередні “життя” містечка: австрійський період, польський, радянський, нацистської окупації, тоді знову радянської. Однак про цих людей варто буде розповісти окремо.
Але все з часом.
Фото авторки