Замість вступу
Процес децентралізації в Україні триває. Мешканці невеликих сіл вирішують, до якого центру об’єднаної громади приєднатися.
Адміністративна реформа передбачає, що волевиявлення сільських рад повинна схвалити ще й обласна влада. Відтак, кілька років тому появився Перспективний план Тернопільської області. Згідно з цим документом населені пункти Нестерівської та Висиповецької сільських рад мали би ввійти до Озернянської ОТГ Зборівського району.
Однак, тут люди вирішили інакше – вони хочуть приєднатися до громади Тернополя. У Тернополі теж начебто не проти. Лише депутати обласної ради ніяк не схвалять бажання мешканців, тим самим внісши зміни в Перспективний план.
Та поки обласна рада роздумує, ми помандрували п’ятьма селами Нестерівці, Кокутківці, Висипівці, Серединці та Воробіївкою. Довкола цих сіл є місця, які внесені на карту історії України та пов’язані з визначними подіями та долями відомих особистостей.
Барвінські у Нестерівцях та їх гості
Через кожне село Нестерівської і Висиповецької сільських рад протікає річка Нестерівка. А ще – тягнеться дорога. Вона більше з каменю, ніж з асфальту. Давня її назва – Шлях.
Кілька разів на день тим Шляхом їздить маршрутка Тернопіль-Нестерівці. Через кам’янистіть дороги рейс триває півтори години, хоча віддаль до обласного центру 35 км.
Кінцевим пунктом для маршрутки є невеличка автобусна зупинка трикутної форми на роздоріжжі.
– Ми називаємо зупинку вігвам, – жартує пані Світлана, що підійшла до маршрутки забрати передачу з Тернополя. – То наш місцевий хлопець збив шифер докупи, щоб люди не мокли від дощу.
У Нестерівцях гарна природа, коли зелень покриє дерева, хвалилася жінка рідним селом. Колись було людно, не те, що тепер.
– Виборців зареєстровано 200. Але-то як виборці? Багато зареєстровано, багато виїхало закордон на заробітки, то живе менше. Он одна хата, друга, третя – ніхто не живе. Там чоловік приїжджає з Тернополя, батьки його жили, а тепер він просто як свою дачу доглядає, – розповідала жінка.
Ще коли жили діди-прадіди пані Світлани, Нестерівці налічували понад 2500 населення. Парохом села у другій половині ХІХ століття був Іполит Барвінський. Його рід відомий на всю Україну та за її межами. У Тернополі та Львові на честь Барвінських названі вулиці.
Велику славу цьому роду надав Мартин Григорович Барвінський (1784 – 1865) – ректор Львівського університету у 1837-38 рр. Він — доктор теології і професор, папський прелат, архіпресвітер і генеральний вікарій львівської митрополичої капітули, член Галицьких крайових станів, консисторський радник, лицар залізної корони лангобардів (пізня назва Лангобардського королівства – Італія, – прим.).
Через поле, через ліс від Нестерівців є село Осташівці. Саме там народився Мартин, там пройшли його дитячі роки.
У його внука Григорія, який був уродженцем села Ярчівці та мав парафію в Шляхтинцях біля Тернополя, народилися п’ятеро синів – Іполит, Володимир, Іван, Осип, Олександр.
Іполит Барвінський (1831 – 1885) серед них був найстаршим. У 1866 році після смерті його єдиної доньки Євгенії він отримав парафію в Нестерівцях. Забрав до себе маму Домініку, яка походила зі священичого роду Білинських.
Тут Іполит досліджував історію свого роду, написавши «Літописи села Нестерівці» та записки про членів родини Барвінських, починаючи з XVIII ст.
Втім, попри численні згадки про «Літопис села Нестерівці», де ця книга у селі не знають.
– З нашого села люди шукали цю книжку, дивилися в архівах у Тернополі, але не знаходили. Ми не знаємо, де вона, – казала пані Світлана. – Ви, як підніметеся оцієї вулицею догори до церкви, то будете йти вздовж старого цвинтаря. Навпроти церкви похований Іполит Барвінський разом з мамою. Є ще його хата, там зараз школа.
Очевидно, певний час могили Барвінських доглядали. Кам’яні постаменти стоять міцно, надписи, хто похований, збережені.
Зазвичай, на старих цвинтарях люди в селах роблять толоки перед великодніми святами. Та поки-що довкола могили Іполита і Домініки Барвінських похилилось сухе бадилля. Над ними височіє дерево, що корінням вросло в могили.
Набагато гарніший вигляд має дім, в якому жив парох села. Місцева школа І-ІІ ступенів побілена, довкола прибрано.
Тут свого часу гостювали у Барвінських Пантелеймон Куліш (1819 – 1897), Іван Пулюй (1845 – 1918), о. Петро Білинський (1846 – 1916), який розбудовував Зарваницю.
Петро Білинський був похований в Тернополі на Монастириському цвинтарі біля церкви Успення Пресвятої Богородиці. Цього кладовища зараз нема. Поховання комуністи зрівняли з землею на початку 1960-х. На місці некрополя збудована школа та багатоповерховий житловий будинок. Є розповіді, що по окремих квартирах будинку №53 блукають душі, але це вже інша історія.
Бій Остапа на Святій горі
Повертаймося в Нестерівці. Майже поруч останньої хати, перед полями в сторону Білківців, б’є джерело. Тут починається річка Нестерівка, яка між селами Великий Глибочок та Біла впадає в річку Серет.
Біля витоку стоїть металевий хрест. Мабуть, джерело освятили.
Десь за кілометр-півтори від Нестерівців, як йти вздовж дорогою попри ліс в сторону села Нетерпинці, стоїть ще один металевий хрест. Це місце в селі називають Святою горою.
– Підкажіть, будь ласка, як пройти на хутір Гальбанівку, – запитав автор перехожого.
– Ото підете вздовж дороги до тих хат, отам далеко. За ними ще десь п’ятнадцять хвилин іти. То там на ґовді, на горбочку стоїть хрест. То там був хутір Гальбанівка.
Так, був. У 1970-му році людей звідти виселили, а хто й сам переселився в інші села.
– Там було колись 35 хат, я ще до школи малим туди ходив. В Нестерівці провели світло, а на Гальбанівку нє. То люди й пішли жити в Нестерівці або в інші села. А той хрест я на плечах ніс, коли ми гору святили, – розповідав пан Володимир з промовистим прізвищем Кохайло.
Цей хутір пам’ятний українським повстанцям. 27 вересня 1944 року тут відбувся бій між великим гарнізоном енкаведистів та штабом Військової округи-3 «Лисоня», де на той час перебував командир округи Омелян Польовий. Відзначимо, ВО-3 «Лисоня» охоплювала всю територію Тернопільщини, крім Кременеччини.
Спогади про бій на хуторі Альбанівка описані багатьма дослідниками історії УПА, передані в документах. Зокрема, Сергій Волянюк у книзі «Омелян Польвий – «Остап» писав:
«Вранці війська НКВС розпочали бій проти застав загону біля Альбанівки… Основна частина загону квартирувала у лісі та готувалася до нічного переходу. Ворог обстрілював передню лінію оборони повстанців з трьох гранатометів, а ввечері гарматкою (зеніткою). Обидві сторони намагалися атакувати, але успіху це не принесло нікому. Внаслідок цілоденного бою загін втратив 11 вбитими та 18 пораненими. Серед поранених були старшини загону: к-р чоти “Сокіл” та к-р сотні “Крук” – Богдан Федик з “Холодноярців”, ймовірно, сотенний “Чорноморців” к-р “Жук” і к-р “Остап” – Омелян Польовий. Згідно документів підпілля 9 стрільців після цього бою було поховано у с. Нетерпинці.
Під прикриттям ночі війська НКВС відступили в напрямі с. Нетерпинці. Загін, підібравши вбитих і поранених, пішов на південь. Переходячи через с. Сервири (зараз с. Сировари), повстанці похоронили полеглих у бою стрільців. Командування над загоном перебрав к-р “Бондаренко”, який вивів повстанські сотні через села Сервири, Яцківці, Мшана, Волосівка, Ярчівці Зборівського р-ну на присілки біля с. Мала Плавуча Козівського р-ну, куди прибули вранці 28 вересня».
Омелян Польовий був поранений розривом снаряду в голову, шию та руку. Відправлений на лікування в ліси Рогатинщини. Через важке поранення він більше не повернувся до командування військовою округою, але одужав.
Весною 1946 року органи МДБ його заарештовують. Військовий трибунал у Львові засудив його до смертної кари. Та згодом розстріл скасували і призначили 25 років таборів на Колимі та Мордовії.
У 1971 році Омеляна Польового звільнили. Жив на хуторі села Озерна, в Ярчівцях і лише в 1995 році поселився в Тернополі. Помер 12 червня 1999 року. Похований на Тернопільському міському кладовищі на Микулинецькій. А народився він, як і Григорій Барвінський, в селі Ярчівці.
Іменем Омеляна Польового в Тернополі назвали вулицю, де він мешкав. Там встановили меморіальну дошку. Тоді багато люду зібралося вшанувати пам’ять командира округи.
Пам’ять про командира більш збережена за сама хутір, якого нема. Дорога до місця бою на Святій горі біля Альбанівки нині заїжджена вантажним транспортом, що перевозить зрубаний ліс.
– Допоможіть нам! – просить зі сльозами старенька жіночка, сусідка Володимира Кохайла. – На день по п’ять Камазів їздить, щодня ліс рубають. То якісь зборівські, колишні міліціонери. Та в нас тут, як війна! Напишіть в газеті, рятуйте ліс!
– Вони тут цілу зиму різали. Ходи тобі покажу, як вирізали берези. З пеньків сік тече, – казав пан Кохайло. – Люди в сусідніх селах камазам дорогу перекривали, а в нас їздять…
