31.03.2020
Історична спадщина Новини Файні люди

“У мене давно була така мрія”. Активіст з Гусятинщини планує створити музей рідного села

Музей рідного села Вільхівчик Гусятинського району планує створити місцевий активіст Іван Космина. Чоловік каже, що у нього давно була така мрія і зараз він планує втілити її у реальність. Долучатися до цієї доброї справи закликає односельців. У музей можна передати світлини та різні речі. Експонати чоловік обіцяє взяти на облік з шифром. 

“Напрямок моєї роботи сьогодні – це вивчення історичних і літе­ратурних джерел. Вивчення історії села, ремесел, природи тощо. Мені дуже цікаво зберігати та популя­ризувати історико-культурну спадщину для виховання на­ціонально-свідомої творчої молоді”, – написав чоловік на своїй сторінці у соцмережі Фейсбук.

Діти не знають, що таке маглівниця і праник

Іван Космина каже, що спершу збиратиме експонати для музею дома, а потім планує організувати музей сільського побуту, залучивши до цього сільраду. 

– Діти до 10 років не знають, що колись прали на маглівниці, використовували праники, – каже активіст. – Вони знають, що є машинка-автомат, а раніше люди ходили на каміння на річку прати. 

Деякі експонати для музею Іван Космина знайшов у себе, приміром, бубусин солом’яний кошичок, в який викладали поділені частини тіста, замішеного на житній хліб. 

– Маю радіолу на пластинках  64-го року випуску. Діти не уявляють, що це таке, бо на смартфоні є все. Може, вона не має матеріальної цінності, але як пам’ять важлива, – каже чоловік. – Є фотоапарати 60-х років. Одна дівчина розповіла про великодній рушничок, який вишила  сестра її бабусі на засланні. Дівчина поспілкується зі своїми рідними для того, щоб передати цей рушничок у музей. Також мені мають принести нецки – дерев’яне “корито”, в якому замішували тісто. Одна жінка обіцяла чемодан, який дуже цінний для її родини. Її дядька розкуркулили і вивезли в Челябінську область, бо він був господарем – мав землю, пасіку. Він був майстром по дереву і там на чужині змайстрував цей дерев’яний чемодан з ним повернувся в Україну.

Багато речей втратилося, бо раніше тому не надавав значення, зауважує Іван Космина.

– Дещо віддав чужим людям, які їздили і збирали такі речі в музеї. А зараз я сам починаю це шукати, – каже він.

Знайшов жінку, яка жила в маєтку у Вільхівчику

У селі Вільхівчик розташований колишній панський маєток, власники якого виїхали до Польщі після розкуркулення. У 1939 маєток зайняли радянські солдати. Потім там була колгоспна контора. Після розпаду колгоспу будинок занепав, вибили вікна, двері. Приміщення передали у пробортсво церкві, але вона його не використовує. Нещодавно цілком несподівано Іван Космина знайшов цікаву інформацію про цей маєток. 

– Одна моя знайома, яка зараз живе в Польщі, розповіла, що в її будинку живе пані, батько якої був управителем в Гусятині, а будинок був у них у Вільхівчику, – розповідає він. – Пані Терезі вже 94 роки. Вона написала книгу спогадів, де розповідає, яка була гарна природа у селі, яка була чиста річка. Вона згадує, що ходила сюди до школи зі старшим братом. Мені передали кілька фотографій з цієї книги. Я опрацьовую всю інформацію і попросив друзів, які володіють польською, перекласти тексти. Думаю, що всім нам буде цікаво дізнатись про Вільхівчик трішки більше.

Пані Тереза з батьком. Фото праворуч зроблене у 1938 році у Вільхівчику

Пані Тереза вже дуже старенька, тому поспілкуватися з нею буде важко. Іван Космина зняв відеозвернення із запрошенням її рідних до Вільхівчика. 

– Сподіваюся, що вдасться з ними зустрітися, тому що для мене це дуже важливо – каже він. – І та інформація, яку я вже маю на сьогоднішній день, є для мене безцінною як пам’ять про наше село. Ця жінка, як я зрозумів, була дуже грамотною, і можливо, написала не одну книгу. Таком мені відомо, що вони зі свого будинку з Вільхівчика забрали до Польщі деякі речі, які в неї зберігаються. Вся ця інформація дуже важлива для майбутнього музею села. 

Збирає старі фото села

Іван Космина створив у соцмережі “Фейсбук” групу “Вільхівчик, село моє”, де публікує інформацію, фото із сьогодення села та його минулого. Давні світлини та їх історії також є дуже цінними експонатами для майбутнього музею. Ось деякі із них:

“На фото Федір Курчаба, житель нашого села. Пан Федір носив велику білу бороду і капелюха, був пасічником та війтом (голова сільської ради). Ось так ми ще трішки дізнались про професії і мешканця нашого села з старих фотографій”, – описує Іван Космина.

“На фото з ліва, жителька нашого села Стефанія Мазник 1912 року народження на прогулянці з своїми друзями в Польщі, де вона мешкала до 1946 року. Зверніть увагу на те, як модно одягнена ця красуня. З впевненістю можу сказати, що в пані Стефи був витонченийй смак, якому б позаздрили сучасні модельєри. А потім прийшли ”визволителі”, а дальше ви самі собі можете уявити життя колгоспниці…”, – пише активіст. 


Фото церковного хору села Вільхівчик 50-ті роки.

Вже є позитивні приклади музею села

Сворення музею рідного села – чудова можливість зберегти пам’ять про нього для майбутніх поколінь. В Україні, і на Тернопільщині зокрема, вже є багато позитивних прикладів таких музеїв. Так, у Дітківцях Зборівського району тернополянка Марія Маладика започаткувала музей побуту та історії села у хатині, яка перейшла їй у спадок від бабусі. Жінка відновила цю хату, збирає старі речі.

Студент Тернопільського медуніверситету Едуард Крутько відкрив музей у дідовій хаті у рідному селі Козубівка на Полтавщині і закликає всіх онуків робити подібне. Хлопець з дитинства збирав старожитності, а коли колекція вже не вміщалась дома, вирішив спершу організувати виставку назбираного добра. Згодом вона переросла у музей, який став популярним серед туристів з різних міст України і закордону. Також студент створив сторінку у «Фейсбуці» – «Етнографічна збірка «Древо», на ній виставляє фотографії, підписує як звати зображених людей. Серед них багато хто впізнає своїх родичів.

В одному з інтерв’ю нашій журналістці Едуард Крутько дав поради, як зберегти родинні традиції наших бабусів та дідусів. 

 – Я б радив не забувати своє коріння. І справа не в тому, лишилася дідівська хата чи ні. Не забувати свою історію, розуміти якого ми роду, ким були наші предки. Це треба досліджувати, поки  ще живі бабусі і дідусі. Поїдьте на празник чи поминальні дні у село, звідки ви родом. Там є старенькі люди, розпитайте їх про свій рід, кого як звали, хто чим займався. В селі люди одне одного добре знають. І ви зрозумієте хто ви, які у вас коріння. Можливо, тоді у нас було б менше проблем із самоідентифікацією як нація, як країна. Можливо, у нас не було б війни, якби ми розуміли, хто ми і шанували свої традиції, не вважали це меншовартісним. Треба щоб свій рід шанували, пам’ятали, берегли сімейні речі – сорочки , рушники. Якщо не знаєте, що робити з такими речами і вони валяються, краще віддайте в музей чи колекціонеру. Також варто зберігати старовинні фотографії. Якщо в селі є старенька хата дідуся  і бабусі, яка пустує, зробіть щось на кшталт того, що я роблю. Попит на зелений туризм в Україні дуже великий. Головне туди вкласти мінімум, – приберіть, щоб було свіжо, і разом з друзями зробіть щось для себе та односельців. І це буде користь для суспільства і можливо, воно розростеться у більший проект. Немає грошей? Я ніколи тим не переймався. Ідея має бути від душі і знайдуться гроші та люди, які її підтримають. Головне, щоб була любов до цієї справи, тоді все вийде.

А у вас є старовинні речі, які передалися вам від бабусі чи дідуся? Розкажіть про них у коментарях!

Ваш коментар

Схожі пости

Автомайдан вкотре розповів про політичну корупцію в кабінетах Тернопільської ОДА

Юлія Гесюк

Не хотіли продати алкоголь: у Кременці п’яний чоловік влаштував бійку на АЗС

Разом з реконструкцією сходів біля Надставної церкви може вирости ресторан

Світлана Гривас