
У 1761 році у Кременці сталося жахливе вбивство.
Адвокат Віталій Сідоров з Кременця розповів про реальний судовий процес над закоханою парою Анни та Яна, життя яких зруйнував “любовний трикутник”.
Оригінальний текст Віталія Сідорова:
![]()
Кременецькі Ромео і Джульєтта: кохання, що спалахнуло кров’ю (1761)
Уявіть морозну волинську ніч. Холод пронизує шкіру, сніг хрумтить під ногами, а серце б’ється так, ніби саме вирішує долю. В одній маленькій хатині в селі Піщатинці 28-річна Анна Кліміха та 32-річний мандрівник Ян Прухницький відчувають те, що не має права існувати. Заборонене кохання, пристрасть, що палає всередині, – і страх.
Її чоловік Томаш, грубий ткач, душить Анну ревнощами і побоями. “Він не дає дихати, – шепотіла Анна сусідам, – як ланцюг на шиї”. Ян обіцяє свободу: “Твоє серце -моє, а його життя… воно заважає нашому раю”.
Ніч вибухнула
Опівночі Ян прокрадається до хати. Двері скриплять, серце Анни калатає, сльози котяться по щоках. Вона тримає двері, мріючи про втечу, про рай удвох. Але пристрасть перетворюється на жах: ніж блиснув, один удар у спину, другий у горло. Томаш падає. Кров заливає солому, хата оживає від криків і тиші.
На світанку Анна кричить на весь двір: “Злодії! Мого чоловіка зарізали!” і село гуде, як вулик. Ганьба, підозри, сльози вдови, що ховає правду.
Серце Кременця стискається: хто міг? Чому?
Читайте також: Як у Кременці в 1747 році винищили цілу родину через “чаклунство” – реальна історія
Суд: крики, страх і милосердя
12 березня справа йде до Кременецького суду. Судді Антоній Чеченовський і Франциск Кувецький суворі, як морозна ніч. Допити криваві і жорстокі: батоги, диба, страх. Анна спочатку бреше: “Грабіж!” Але правда виходить крізь сльози: “Ян… з любові… ми не витримали”.
Свідки підтверджують нічні зустрічі. Смертна кара спадає як грім: “Обох – на площу, відсікти голови!” Натовп завмирає, серця тремтять. Але ось поворот, що рве серце: закон вимагає “присяги на смерть”. Родичі Томиша – двоє братів і сестра мусять стати перед хрестом і поклястися: “Клянуся Богом, що вони винні й заслуговують смерті за цей злочин”. Уявіть тишу в залі: свічки мерехтять, пот на скронях, серця стукають. Брати вагаються – страх перед Богом душить: “А якщо помилимося? Його кров на нас?” Сестра плаче, ховаючи обличчя. Присяга не звучить… Час минає, і закон, жорстокий, але справедливий, пом’якшує: “Смертну кару пробачаємо”. Замість сокири довічне ув’язнення в холодних камерах кременецької в’язниці, з батогами щомісяця й ланцюгами, що дзеленчать уві сні.
Анна й Ян уникають топора, але кохання гине в темряві – окремо, з болем, що не вщухає.
Анна померла через рік від серцевої хвороби, Ян утік під час повені 1764-го, викарбувавши на стіні: “Кохання — вбивця”.
Ця історія нагадує: кохання без обережності може спалити все навколо -і тих, хто любить, і тих, хто поруч. Пристрасть може бути сліпою, а серце хитрим радником.
Закон, розум і холодний розрахунок іноді рятують там, де емоції ведуть до катастрофи.
Сьогодні, у світі миттєвих емоцій і соцмереж, ця історія каже:
не дозволяйте почуттям керувати вашими вчинками, бо навіть велика любов може залишити по собі лише біль і сльози.
Якщо опинитеся в Кременці — торкніться руїн замку, відчуйте холодний подих сліз і надії… і пам’ятайте: любов має ДАВАТИ КРИЛА, А НЕ КАЙДАНИ!
Джерело: Monika Mikołajczyk, „Присяга на смерть” у практиці міського суду Кременця в XVIII ст., Studia Iuridica Lublinensia, 2020, архіви Державного архіву в Кракові (AGAD), фонд рукописів sygn. 58. Протокол справи №53, с. 232–234.
