“У тебе нічого не вийде. Що ти вигадуєш? Ти можеш втратити все. Маєш роботу і працюй”, – такі слова неодноразово чули люди, які пробували змінити професію, роботу. Проте зайнятися улюбленою справою ніколи не пізно. Історії тернополянок, яким вдалося кардинально змінити своє життя, цьому приклад.
Наші героїні такі різні і схожі водночас, адже свого часу не побоялися зробити рішучий крок в невідоме. Нині вони займаються тим, що їм справді до душі, хоча до цього були роки роботи у інших сферах.
Дизайнерка Оксана Костюк знайшла себе у кондитерській справі і нині своїми тортами здивує найвибагливіших гурманів. Головна бухгалтерка Ольга Лис заснувала власний бренд із виготовлення ляльки і м’якої іграшки. Нині її вироби купують колекціонери з різних куточків світу. А успішна тренерка і polе dance-танцівниця Лілія Ліхновська вже й забула, що колись 10 років відпрацювала у банківській сфері.
Про свій шлях до улюбленої справи, труднощі та успіхи жінки розповіли виданню Терміново. Вони наголошують – єдиного рецепту змін у житті немає. І одразу бігти звільнятися з роботи – теж варіант не для всіх. Найголовніше – прислухатися до себе, озвучувати свої мрії і робити перші кроки у їх напрямку. З цим погоджується і психологиня Катерина Варнавських, яка поділилася корисними техніками і порадами, які допоможуть прийняти рішення, якщо є сумніви.
“Рідні були шоковані моїм рішенням”
“Пройшла шлях від банківської кар‘єристки до поціновувачки штанги”, – так коротко характеризує себе на своїй сторінці у фейсбуці тернополянка Лілія Ліхновська.
Жінка зізнається, що свого часу і подумати не могла, що її життя так кардинально зміниться і ще й буде пов’язане зі спортом. Лілія 10 років пропрацювала у банківській сфері. Депозити, кредити, відкриття рахунків, міжнародні перекази – свою роботу вона виконувала ідеально. Проте одне заняття з polе dance (танець на пілоні – ред.) змінило її життя. Вже 7 років Лілія працює у фінтес-сфері. Нині вона персональна тренерка у тренажерному залі, проводить заняття з pole dance у танцювальній студії, пробувала себе у пауерліфтингу.
– У школі я ніколи не займалася фізкультурою. У мене були проблеми зі здоров’ям, згідно з медичною довідкою мені були заборонені фізичні навантаження, – розповідає жінка. – В інституті також не ходила на фізкультуру. А коли вийшла на роботу, тим більше навіть не розглядала нічого подібного. Але оскільки робота у мене була сидячою, і проблеми зі спиною почали даватися взнаки, я почала задумуватися над тим, щоб знайти для себе заняття. Не бачила себе в тренажерному залі. Мене це зовсім не приваблювало. “Я і залізо? Та ніколи в житті”, – вважала тоді.
Знайома порадила Лілії спробувати belly dance (танець живота – ред.). Жінка відвідала одне заняття, але їй не сподобалося.
– Тоді я підійшла до адміністраторки цього закладу і попросила показати, яке у них ще є напрямки, – пригадує Лілія. – І ось у списку я знайшла pole dance. Я вперше в житті почула цю назву і уявлення не мала, що вона означає. Я запитала, що це? І мені показали пілон, на якому треба танцювати. “Це що, стриптиз”? – спитала. Але врешті записалася на заняття.
Тренування тривало дві години. Тренерка спершу проводила фізпідготовку – вправи подібні до фітнесу з елементами розтяжки.
– Я задихилася, сил нема. І тут нам тренерка каже: “А зараз переходимо до наступної частини заняття – на пілон”, – пригадує Лілія. – У нас були круглі очі: “Це нереально!”. Був і страх, і сором, було дуже важко. Після першого заняття я прийшла додому і набрала в інтернеті “pole dance”. Коли я подивилася, які трюки роблять дівчата, як це сильно і красиво, сказала собі: “Я теж так хочу!”
Нове захоплення затягнуло Лілію, за півтора року вона не пропустила жодного заняття.
– Вже через два-три місяці занять я відчула, що краще почуваюся, зміцніла спина, зникли болі в попереку, які раніше турбували, адже з дитинства у мене був остеохондроз. Мені стало набагато легше, додалася гнучкість, згодом я сіла на шпагат, – ділиться успіхами тернополянка.
Лілія настільки прогресувала, що ще працюючи в банку, вирішила спробувати себе тренеркою. Побачивши оголошення одного з клубів, сходила на співбесіду. Її взяли на роботу на вечірні години, оскільки ще працювала в банку. Так на двох роботах жінка відпрацювала чотири місяці. До дому приходила пізно увечері, де чекали діти, яким треба приділити увагу.
– І ось одного разу чоловік сказав, щоб я щось вирішувала зі своїми танцями. А я взяла і звільнилася з банку, – пригадує Лілія. – Мій внутрішній голос підказував мені, що я хочу бути вільною і робити те, що мені подобається. Моя душа захотіла висот. Звичайно, це було дуже ризиковане рішення, адже все треба було починати з нуля. У фітнес-індустрії я на той час взагалі нічого не знала. Я розуміла, що мені доведеться багато вчитися, розвиватися, їздити на майстер-класи. Але я дійсно хотіла цим займатися. Бо я якщо за щось беруся, хочу це робити ідеально. Синдром відмінниці тягнеться ще зі школи. Я або роблю добре, або взагалі не роблю.
Директорка банку була шокована новиною про звільнення.
– Проте її численні переконання всерівно не змусили мене відступитися від мого рішення, – каже тернополянка. – Я знала, що буде важко. Чоловік і батьки також були шоковані моїм рішенням. Вони не сприймали цього серйозно, говорили, що це не робота.
Під час роботи тренеркою з pole dance Лілія Ліхновська вела групи для дітей і дорослих. Згодом відкрила ще один напрямок – стретчинг (розтяжка – ред.), почала вести заняття з кросфіту (програма вправ на силу та витривалість – ред) . Її групи завжди були заповнені. Паралельно багато працювала над собою, вчилася, їздила на майстер-класи у різні міста.
– За три роки роботи я стала старшою тренеркою фітнес-залу, у мене був повністю заповнений робочий день, – каже Лілія. – Звісно, що я почала удвічі-тричі більше заробляти, ніж у банку. Але щоб всього цього досягти, потрібен був час і багато зусиль.
Згодом жінка пішла працювати тренеркою з електро-м’язової стимуляції (ЕМС) у компанію з продажу товарів для спортивної медицини, фізіотерапії та реабілітації. Робота була дуже насиченою, на вихідних доводилося багато їздити по всій Україні. До того ж вечорами вона ще проводила персональні заняття у тренажерному залі.
– Це дуже виснажувало. В такому ритмі я пропрацювала півтора року і звільнилася, оскільки в пріоритет поставила сім’ю, – пояснює своє рішення співрозмовниця. – Тепер я перейшла суто на персональне тренерство у спортклубі. Також маю тільки вечірню годину з pole dance, який залишається моїм захопленням. Я насолоджуюся цим заняттям. Адже саме pole dance кардинально змінив моє життя. Через нього я звільнилася з банку і пішла у фітнес-індустрію. Ніколи не могла подумати наскільки я себе тут розвину. Я побачила, наскільки зміцніло моє тіло, наскільки стало гармонійним, наскільки мені комфортно в ньому, наскільки я стала активною. Сама не розумію, звідки береться ця енергія!
Робота у фітнес-сфері загартувала Лілію, зробила її сильною не лише фізично, а й внутрішньо.
– Порівнюючи себе раніше і зараз, бачу, наскільки я змінилася, – говорить тренерка. – У мене було багато комплексів, блоків, які тягнулися з дитинства. І можна сказати, що на 70% я вже їх переборола. Я змінилася і стала кращою версією себе. В захваті від своєї роботі і обожнюю своїх підопічних. Я переконана, ці люди невипадкові у моєму житті.
Якщо у вас зажевріла думка щось змінити у своєму житті, треба брати її “гарячою”, радить Лілія Ліхновська людям, які стоять на порозі змін.
– Чим більше ми думаємо, тим більше вагаємося. До того ж, завжди знайдуться люди, які не підтримають, сіятимуть сумніви, – застергіає тернополянка. – Коли я пішла з роботи у банку, дуже багато людей в мене не вірили. Говорили, що з того нічого не вийде, засуджували. Тому ніколи не треба слухати чиюсь думку, а прислухатися до себе. Внутрішній голос завжди знає краще. Навіть якщо це божевільна ідея і здається, що це щось космічне і нереальне, треба пробувати і не здаватися, тоді все вийде. Я в цьому переконалася!
“З дитинства збивала креми для тортів”
Тернополянка Оксана Костюк понад 10 років пропрацювала дизайнеркою у студії друку. Нині також створює різноманітні дизайни і навіть друкує їх, але вже не на папері, а на тортах!
Оксана з дитинства захоплювалася кондитерською справою. І рік тому реалізувала свою мрію, хоча до того працювала у цілком іншій сфері. Нині жінка створює видовищні мусові торти, апетитні тістечка та кекси, ніжні макаруни. Солодощі дивують оформленням, адже кондитерці став у пригоді дизайнерський досвід.
– Мене завжди тягнуло до випічки, вже з 9 років я збивала креми, тільки боялася духовки, тому з цим допомагала мама, – пригадує Оксана. – Єдине – не вміла красиво оформляти випічку. Торти були бокаті, дещо неакуратні. Але я постійно вдосконалювалася в цьому.
Спершу Оксана пекла торти тільки для рідних та близьких – то мамі на день народження, то комусь з колег. І все частіше чула позитивні відгуки про свою роботу. Почало з’являтися все більше прохань спекти торт. Відтак жінці захотілося розвиватися далі!
Близько року тому тернополянка прийняла непросте для себе рішення – звільнитися з роботи і зайнятися виробництвом солодощів.
– У один момент приходить усвідомлення того, що ти стоїш на місці, не розвиваєшся і не йдеш вперед, – ділиться тодішніми відчуттями кондитерка. – Одні і ті ж програми, все одне і те ж. Я не бачила розвитку на дизайнерській роботі. Розуміла, що десь просто зупинилася. І мені захотілося чогось нового. Не шкодую про це рішення, бо зараз маю більше часу на те, щоб поєднувати хобі та дизайн. З’явилося більше часу для родини, бо коли ти ходиш на роботу за графіком, так набагато важче.
Написати заяву на звільнення було складно, зізнається Оксана Костюк.
– Я думала над цим декілька місяців. Коли врешті написала заяву, директори спершу не повірили, подумали, що може мене просто щось не влаштовує, – описує ситуацію жінка. – Але я через декілька днів підтвердила, що таки йду. Звільнитися для мене було дуже непростим рішенням. Бо мені не те, що не подобалася моя робота. Але коли тебе тягне щось інше… Приміром, коли я приходила з роботи втомлена, все, що що мені хотілося, це взяти і щось позбивати. Цей процес мене заспокоював і додавав енергії. Я збивала мус, робила тістечко і це мене надихало.
Зараз Оксана захопилася мусовими тортами. Вони бувають шоколадні, вершкові, горіхові, карамельні. Ніжні і дуже смачні, описує свої вироби кондитерка. До того ж їх можна покривати різними текстурами і друкувати на них найрізноманітніші візерунки.
– Для цього у мене є харчовий принтер, який друкує безпосередньо на торті, – пояснює жінка. – Ось так я почала поєднувати комп’ютерний дизайн із кондитерською справою.
Звідки ця любов до мусів? Співрозмовниця ділиться ще однією історією родом з дитинства.
– Малою я влітку приїжджала до тітки в Кам’янець- Подільський. Її фірмовий тортом був “Пташине молоко”, – розповідає Оксана. – Тьотя Валя швиденько замішувала тісто, поки воно випікалось, вона вже на паровій бані заварювала жовтки з молоком. Це було настільки швидко та енергійно, що я просто не могла відвести очі від процесу. І справді – це був найсмачніший торт, який я їла у своєму житті. Я попросила в неї рецепт, записала його на листочок, а після приїзду додому акуратно переписала його в свій блокнот із приміткою “від тьоті Валі”. Відтоді цей торт був моїм улюбленим. Ну і першим мусовим, який я готувала. Зараз у моєму арсеналі більше десятка смачних і вже перевірених мусових тортів, але й досі часто повертаюся до “пташки”, особливо для сімейних святкувань.
Якщо вагаєтесь, змінювати щось у житті чи ні, прислухайтесь до себе, чи вас тягне до цієї справи, чи вона вас заспокоює і надихає. Якщо так, тоді це справді ваше. Може, саме цій справі треба приділити більше уваги, радить Оксана Костюк.
“Іграшки купують колекціонери зі всього світу”
Елегантні ляльки, м’які зайчата, ведмежата Тедді – цими роботами не намилуватись! Все це справа рук тернополянки Ольги Лис. Ця талановита майстриня близько 20 років працює головною бухгалтеркою, але кілька років тому зайнялася справою, яка робить її щасливою – почала виготовляти інтер’єрні та ігрові ляльки ручної роботи. Жінка здобула звання майстрині художнього моделювання. Її вироби нині знають у різних містах України та за кордоном.
А все почалося із захоплення у 2013-му році, коли Ольга взялася за творчість, щоб відволіктися від напруженої бухгалтерської роботи. Першими її роботами були-ляльки портрети, у яких вона намагалася відтворити стиль одягу, колір волосся людини, якій призначена лялька. Виготовляла такі ляльки в подарунок подругам, рідним.
Згодом жінка все більше почала приділяти уваги своєму захопленню. Стежила за різними техніками виготовлення ляльки, відвідувала виставки, почала пробувати щось складніше. Людям сподобалися її вироби, їх почали впізнавати, на них почав з’являтися все більший попит. І був час, коли майстриня звільнитися з роботи і займалася творчістю.
– Моє хобі потребувало часу і це приносило мені задоволення та додатковий дохід, – розповідає тернополянка. – Тому вирішила спробувати зайнятися тільки улюбленою справою і звільнилась з роботи. Зважитися на такий крок було непросто, але любов перемагає. Я тоді подумала, а раптом я пошкодую, що так цього і не спробувала.
Ольга Лис зізнається, що після звільнення спершу виникали стереотипні думки на кшталт – як це не буде постійної роботи.
– Але коли ставиш на вагу здоров’я, позитивні емоції та любов до улюбленої справи, то це все бере верх, – каже майстриня. – Вибір завжди є, треба наважитися і не боятися ризикнути та щось змінити.
Ольга Лис змалечку вміє шити, хоч ніде цьому не вчилася. Вона завжди мріяла стати дизайнеркою одягу, але здобула економічну освіту.
– Після інституту я одразу стала головною бухгалтеркою і тут вже було не до творчого розвитку, – зауважує тернополянка.
Зараз вона повернулася до роботи головної бухгалтерки, бо в умовах пандемії на одних ляльках заробити на життя непросто. Проте якби кілька років тому не зважилася звільнитися з роботи і більше приділити уваги своєму захопленню, сотні, а може й тисячі неймовірних іграшок не побачили б світ.
– Це дало поштовх для того, щоб більше зануритися і розвинути своє захоплення, – каже майстриня. – Зараз я продовжую паралельно поєднувати дві професії. У планах розвиватися далі, бо в м’якій іграшці та ляльці я вже досягла всього, чого хотіла. Нині багато працюю над напрямком ведмедика Teddy. Такі роботи у мене купують колекціонери з різних куточків світу.
Якщо людина відчуває, що займаючись новою справою, вона буде щасливішою, варто спробувати, радить Ольга Лис.
– Я знайшла себе у ляльках. Над ними працюю на одному диханні, це мене розслабляє, – зауважує вона. – Якщо відчуваєте поклик до чогось, просто почніть цим займатись. Не обов’язково одразу робити кардинальні кроки.
“Якщо ми чогось дуже хочемо, перешкод практично не існує”
Як наважитися на зміни в житті, навчитися приймати кардинальні рішення та зробити перший крок – про це спілкуємось з психологинею Катериною Варнавських.
На її думку, якщо людина реалізована у своїй професії, відчуває, що займається улюбленою роботою і за це ще й отримує матеріальну винагороду, навряд чи вона буде задумуватися над тим, щоб щось змінювати.
– Якщо жінка задає собі питання про зміну професії, роботи чи сфери діяльності, напевно вона вже психологічно до того готова, – каже Катерина Варнавських. – Адже якби все було добре і вона була задоволена станом речей, то, мабуть, такі думки не виникали б. Може бути таке, що до змін мотивують позитивні приклади інших. І дуже часто буває так, що хобі стає основним заняттям, яке починає приносити прибуток.
У прагненні до змін дуже важлива мотивація, вважає психологиня. Якщо ми чогось дуже хочемо, то перешкод практично не існує. Знайдуться і кошти, і приміщення, і допомога, і однодумці. І тут важливо, щоб найближче оточення підтримало таку жінку, а не знецінювало її і не рубало на корені її прагнення до змін.
– Якраз коли доводиться щось змінювати всупереч усім – це набагато важче. Адже тоді доводиться плисти проти течії, – підкреслює експертка. – Коли є підтримка, ти розумієш, що б не сталося, ці люди завжди будуть з тобою. А от коли близькі сумніваються, то звичайно непросто протистояти і щось змінювати всупереч усьому.
Якщо важко прийняти рішення, є багато технік, які допоможуть. Приміром, варто визначити всі позитиви і негативи нової справи.
– Причому важливо не прокручувати все в голові, а взяти аркуш паперу, ручку і у двох стовпчиках виписати всі плюси та всі мінуси: що я отримаю і що втрачу, – радить психологиня. – Коли це все матеріалізувати – це дає більш цілісну картину.
Ще одна цікава техніка – квадрат Декарта. Потрібно розграфити аркуш на чотири частини і дати відповіді на питання: що буде, якщо це відбудеться; що буде, якщо це не відбудеться; чого не буде, якщо це відбудеться; чого не буде, якщо це не відбудеться.
– Тоді ми досить яскраво побачимо, від чого ми відмовляємося і що в кінцевому варіанті можемо отримати, – зазначає Катерина Варнавських. – Тут є можливість розкласти все по поличках і побачити можливі втрати і переваги, глянути під іншим кутом на те, що ми маємо зараз, оцінити наскільки воно для нас важливе і наскільки хочемо чи не хочемо втрачати те, що є.
Також можна прописати собі всі можливі ризики, додає психологиня.
– Адже ризики будуть завжди, – каже вона. – Це життя, ми не можемо наперед знати, поки не спробуємо самі, бо вчитися на чужих помилках важко. І що цікаво: правильно ми зробили чи ні, вже будемо оцінювати через певний час. Якщо ми щось змінимо, досягнемо, нам це буде подобатися, ми будемо успішні, реалізовані і щасливі, тоді скажемо, що свого часу зробили правильний вибір.
Психологиня також радить не носити все в собі, а поділитися з людьми, які можуть допомогти або хоча б підтримати чи підкинути свіжі ідеї.
Може хтось побачить ризики і зможе в чомусь попередити, а може розширить бачення або знайде суміжні моменти, які легше зробити на початках.
– Але водночас найважливіше зрозуміти, що це потрібно саме тобі, що ти не йдеш за чужим сценарієм, що ти це не робиш для того, щоб комусь сподобатися, не виконуєш батьківську програму, – зазначає Катерина Варнавських. – Ти це робиш за внутрішнім покликом, бажанням, прагненнями. І чим чіткіше людина це уявляє перед своїми очима, тим простіше вибудувати ці невеличкі кроки для того, щоб досягнути мети. Бо сидіти і мріяти – це одна справа, а взяти і почати щось робити – зовсім інша.
Якщо важко кидатися з головою у невідомість, тоді можна поступово і паралельно займатися чимось новим. Багато людей роблять собі таку площадку, на яку можна з часом перейти. Це також варіант і він для багатьох більш надійний.
Основне, що гальмує, це – страх. Страх, що “не вийде”, “не зможу”, “не потягну”… Тут на допомогу може прийти психолог, який допоможе людині розібратися в собі, побачити свої сильні сторони, об’єктивно оцінити всі “за” і “проти”, надасть психологічну підтримку, а можливо і вирішальний поштовх до початку нового етапу в житті.
Психологиня додає, що жінка буде довше зважувати перш, ніж приймати кардинальне рішення і йди в невідомість. Натомість чоловіки більш схильні ризикувати.
– Але загалом все дуже індивідуально і не залежить від статі, – визнає експертка. – Одні люди самі по собі легше приймають рішення, легше йдуть на зміни, вони більш гнучкі. А є люди більш консервативні, вони ніби і хочуть змін, але водночас бачать багато загроз, відчувають тривогу і неспокій. Їм простіше, щоб все було чітко і розплановано. Чоловік частіше все бачить стратегічно, глобально. Він може бачити мету і його буде цікавити загальна стратегія. А жінка може більш ретельно дивитися, якими саме кроками можна до цієї глобальної мети дійти. Вона може розбити велику перспективу на короткі терміни і складові ланцюжки, які призведуть до мети. Якраз поєднання одного і другого дає ширшу картину. Тому якщо є з ким порадитися, то обов’язково потрібно це робити. Адже інша людина має інший досвід, бачення, систему цінностей, але водночас вона може побачити цю ситуацію зовсім під іншим кутом і розширити або показати взагалі нові горизонти.
Фото надані Лілією Ліхновською, Оксаною Костюк, Ольгою Лис, Катериною Варнавських.
Цей текст створений за менторської допомоги у межах Вишколу з гендерно чутливої журналістики, реалізованого ГО «Інститут розвитку регіональної преси» за підтримки Національного Демократичного Інституту.