28.11.2020
Історії Місто Новини

Культовий магазин, через який пройшли покоління тернополян, покидає вул. Грушевського

Тернополяни прожили частинку епохи. На корінних мешканців обласного центру чекають зміни. Частина їхнього дитинства і шкільних років їхніх дітей канула в лету. Про це пише на своїй сторінці в Фейсбуці Олена Лайко.

Приводом для ностальгійних, зворушливих для багатьох спогадів тернополянки стало повідомлення про переїзд магазину “Піонер”.

“Дещо про зміну епох у Тернополі. В принципі, все добре. Життя іде, Тернопіль змінюється, покоління чергуються, діти виростають. Але чому ж оголошення про те, що магазин канцтоварів «Піонер» на вулиці Грушевського змінює свою адресу, викликало таку ностальгію і розчарування!

«Та ми ж нікуди не подінемося, – посміхалися продавці в «Піонері», повідомляючи цю новину. – Переїдемо на сусідню вулицю, зовсім неподалік. Ніщо не стоїть на місці, оновлюється, так і ми»… Справді, все змінюється. Тим більше, що магазин не закривається, а просто «перебирається», і на цьому місці буде щось інше. Але чому ж виникає відчуття, що з переїздом «Піонеру» завершується ціла епоха у житті міста – звичайному, буденному, до тривіальності простому, пов’язаному з такими елементарними, зовсім несвятковими речами, які складають частинку біографії і спогадів звичайної людини: школа, перший клас і роки навчання, олівці та пензлики, написання листів та малювання картин, незграбні вірші, переписані з чернетки до красивого блокноту, облюбований товстий зошит із фіолетовою, а не коричневою палітуркою, щоб нарешті був стимул почати вести щоденник…

Все це – звичайні моменти звичайного життя, на яких більшість часто навіть і не звертає уваги й не зосереджується. Згадується, що «Піонер» як магазин, очевидно, все таки не змінював свого «видового» призначення з часу відкриття, відтак, канцтовари продавались тут з початку 1950-х років.

Тому можна стверджувати, що це місце на Грушевського (колишня вулиця Шевченка) – «знакове» для тернопільських школярів усіх поколінь. У цей момент пам’ять послужливо «підкидає» і спогад про перший портфель жовтого-коричневого кольору з чорної ручкою, придбаний у «Піонері» перед походом до першого класу, ребристі кулькові ручки, які з незвички до процесу писання витискували на невмілих пальцях першокласників справжні «ями», дубово-кам’яні рожеві гумки, що тільки розмащували графітний слід по паперу, але нічого не стирали (щоб купити біло-сині, більш м’які, треба було ще мати щастя на них потрапити), про відносно-салатового кольору пластмасовий пенал із крихітною рахівничкою та годинничком з малесенькими стрілками з внутрішньої сторони верхньої кришки. У той пенал, в принципі ніколи ніщо нормально не поміщалося, а тарабанив під час ходьби його вміст у портфелі так, що школяра, коли він поспішав вулицею після уроків додому, було чути здалеку. Не знаю, як у кого, але в нашій школі (тій, що по сусідству з «Піонером», до речі) у другому півріччі першачків на уроках письма з кулькових ручок «переводили» на чорнильні, аби вироблявся гарний каліграфічний почерк

. І ці перші смішні чорнильні пластмасові ручки, найдешевші в асортименті, у яких ковпачок закручувався, аби учні не позамащували чорнилом весь портфель (хоча, в принципі, від чорнила на зошитах та підручниках це рятувало мало) – голубі, із прозорою капсулою резервуару, крізь яку добре було видно, вистачить ще чорнила чи ні, – ми дружно вирушили купувати у «Піонер» цілим класом. Здається, що через цей магазин взагалі проходили шкільні роки в усіх учнів «центрових» шкіл. І не тільки для нашої «Піонер» був не просто купівлею зошитів та щоденників перед початком нового навчального року, а ще і «алярмовою» пробіжкою на перерві, аби придбати стержень, коли ручка перестала писати, чи зошит, який раптово закінчився, просто «паличкою-виручалочкою», коли щось із канцтоварів забувалося вдома, але в «Піонері» ще можна було встигнути купити…

В кожного покоління – і старшого, і молодшого, звичайно, залишилися про такі речі свої спогади, адже в асортименті канцтоварної сфери за всі роки, скільки працював на Грушевського «Піонер», стільки всього змінилося. Але суть залишалася одна – дитинство, школа, Театральна площа, дорога вниз до парку, зошити з ручками і «Піонер». Однак епоха нового вже стартує за своєю попередницею, тому перегортаємо сторінку, і живемо далі, – починаємо писати іншою ручкою в новому зошиті. Хоча таких чистих сторінок у Тернополі ми вже за останні роки позаповнювали чимало, – і про магазини, і про заклади харчування, і просто про установи.

Віртуально листаючи їх, вимальовуємо на місці банку на бульварі Шевченка, за 78-ою аптекою, «Кулінарію», яку практично вже ніхто і не згадає (та й кафе «Ласунка», яке в середині 1990-х відкрили на цього місці разом із кафе «Терен», мало хто пам’ятає). Забувся і хлібний на вулиці Сагайдачного, де тепер вже давно функціонує чергове «золото». Скоро вже й про «Молоко» молодь буде говорити лише як про крамницю з косметикою та побутовою хімією, а про колишній магазин продтоварів на цьому місці знатиме лише зі спогадів старших. Так само можна сказати і про «Кооператор» на бульварі Шевченка, де вже тисячу років не продають ні овочів, ні фруктів, ні круп (про те, що там колись був універмаг, взагалі вже практично ніхто й не говорить).

А гастроном на місці «Клубу Файного міста»! Цей заклад – теж ціла епоха із життя «центрових» закладів торгівлі продуктами, – чого варта лише сцена полювання на мамонта, викладена мозаїкою на стіні біля рибного відділу. Добре, що хоч «Дністер» на Театральному майдані, нехай і в дещо «обрізаному» варіанті, але таки повернувся на своє звичне місце й під старою назвою. І знаєте, яке найінтригуюче запитання «виплило» в контексті всіх цих магазинних «центрових» спогадів?!

Де ж тепер купують ноти сучасні юні музиканти – учні музичних шкіл, якщо в старому нотному магазині на розі бульвару Шевченка та вулиці Олени Кульчицької вже багато років працюють якщо не ресторан, то бар зі складними коктейлями. Хоча, чесно кажучи, відповідь очевидна, – напевно, зараз будь-які ноти можна без проблем в інтернеті скачати! Щоб таке спробувати знайти для перевірки цього твердження? Та тут і думати немає чого! «Намбер 1» – супер-дефіцитний, безцінний у своїй цінності для цілого покоління тернопільських рокерів самовчитель гри на шестиструнній гітарі під редакцією Манілова. Якщо його можна знайти і роздрукувати, то, може, ще не все втрачено для продовження традицій, навіть за наявності усіх відеошкіл та онлайн гітарних уроків разом узятих!)))”, – поділилася спогадами Олена Лайко.

Схожі пости

Водій, який пропонував поліцейському 8000 грн, постане перед судом

На Тернопільщині очікують перший сніг. Прогноз погоди на тиждень

Представники поліції, прокуратури і міської ради зустрілися з активістами руху “Стоп наркотик”

Юлія Вітюк