Історію тернопільських теплоходів “Герой Танцоров” та “Капітан Парій” і усе, що з ними відбувалося виданню Reporters розповів онук відомого капітана Тараса Парія Віталій, який після смерті дідуся продовжив його справу.
Тарас Парій справді був місцевою легендою, а його теплохід — одним із символів міста. Щороку мешканці чекали відкриття сезону, аби прогулятись водою у його товаристві. В капітанській рубці Парія траплялося різне: не раз тут ховали букети схвильовані перед освідченням хлопці. А якось капітану довелось пірнати, щоб урятувати весільних гостей. Ті з необережності впустили в озеро сумку з ключем від комори, де зберігали продукти. Пішли до Парія, а той, довго не думаючи, стрибнув в озеро і вихопив із води втрату. Бувало й інше — якось на теплоході правили панахиду: американський меценат Джон Звожек заповів розвіяти його прах над озером.
Нині з малого причалу, що на набережній у центрі Тернополя, щодня вирушають теплоходи. Майже 60 років тому на тутешню воду вперше спустили теплохід «Герой Танцоров». І хоч його багаторічний капітан півтора року як пішов із життя, ця справа живе далі. Капітанок теплоходів став онук Тараса Парія Віталій.
Капітанське дитинство
Журналісти видання Reporters із капітаном Віталієм Стасюком зустрілися у День морського та річкового флоту. Капітан був у парадній формі – біла сорочку з погонами і такого ж кольору штани.
— У дитинстві Тарас Григорович дозволяв мені триматися за штурвал разом із ним, – розповідає Віталій. – Я страшно любив ту справу, бо дідусь капітан і я мав прямий доступ до святої святих. Бувало, посадить на коліна, дасть штурвал — і я йду помаленьку. А він підказує: «Дай вправо! Дай вліво! Тримай! А зараз обережно, бо кине». В такі моменти мене розпирала гордість — схоже, мабуть, переживають діти, коли батьки саджають їх до себе на коліна й дозволяються керувати автомобілем. А мені довіряли ціле судно!
Капітанський онук під дідовим наглядом водив корабель із восьми років. Якось дав поштурвалити судном, коли Віталій прийшов на прогулянку ставом із своїм класом. Віталій штурвалив, а однокласники спостерігали з роззявленими ротами. Вже у 12 майбутній капітан учився швартувати човен, у 15 — працював матросом на дідовому судні. Починав онук із матроса-касира – бігав з канатом, швартував і драяв палубу.
– Вилажу якось по перилах на рубку, встромляю голову у вікно й кажу: «Ну шо, є пасажири, діду, можна вирушати». А він пальцем показує — мовляв, ану ходи сюди. Я спускаюсь, відчиняю двері, він мене садить і починає відчитувати: «Дідо я тобі вдома, а тут — Тарас Григорович і на «ви». Як заходиш у рубку, стукаєш і питаєш, чи можна зайти, а я тобі даю добро». Трохи образився на нього тоді, – пригадує Віталій.
З часом Віталій обміркував дідові слова і перейняв правила субординації. Зі своїми матросами поза роботою він — друг, а на судні — начальник. Бо так має бути.
Розповів Віталій і про свої спроби у бізнесі, бо вчився ж на економіста, мав свою торгову точку на набережній. Але завжди працював на судні і зрозумів, що не може без цієї справи.
Врятувати ПТ-50
Судно, що раніше мало назву ПТ-50, виблискує на сонці, мов нова копійка. Помальований у білий колір з блакитною палубою теплохід упевнено ходить озером. А ще не так давно він мав геть інший вигляд — був занедбаний до того, що на палубі поросла трава.
— Недобросовісний орендар вгробив судно, – продовжує капітан. – Дідові потім сказав: що хочете, те й робіть із ним. А він його своїми руками перебрав. Він звик до такого. У 90-х, бувало, навіть пробоїни за власні гроші латали. Григорович мав різних знайомих — зателефонує в локомотивне депо, попросить бочку масла — і йому привезуть, попросить запчастину — дадуть запчастину. Він їх за те когось катав, комусь щось помагав. До Києва на танковий завод їздив по блок для двигуна. Усе робив своїми силами. Років десять тому ми разом із дідом створили підприємство і команду, яка відновила другий теплохід з нуля.
У 2011-му два капітани тернопільського ставу пустили у плав відремонтоване судно. Відкривали його на День Конституції, 28 червня. Тоді дід запропонував Віталію вийти на відремонтованому судні капітаном, а він – на другому.
– Я аж перелякався: «Діду, та я на ньому ні разу не штурвалив, не знаю, як воно себе веде». Він: «Научишся, давай». Від хвилювання я цілий день ні крихти хліба до рота не взяв. Був біло-зелений і пив саму воду. Командою ми випробовували судно перед запуском і могли довіритись один одному. А тут я лишився з матросом, теж зеленим і з квадратними очима. І ми пройшли разом це бойове хрещення, вирулили. Володя-матрос тепер там капітан, – продовжує Віталій.
Серце зносилось
Григоровича не стало у грудні 2018-го року. Останнім часом капітан хворів — серце турбувало. Усі близькі знали, що смерть близько. І коли вона таки прийшла, очі капітанові закривав онук, якому належало продовжити дідову справу життя. У час прощальної церемонії Віталій Стасюк подав останній гудок для капітана на обох суднах.
Вони жили в одному домі, тільки на різних поверхах. Віталій досі зрідка піднімається на третій — туди, де жив Григорович. І досі відчуває такий рідний дідів запах.
— Він був мені і дідом, і другом, і компаньйоном, і другим батьком. Перед його смертю я два роки хворів, мав ниркову недостатність і лікувався за кордоном. Але він дочекався мого повернення. Казав трохи розслабитись, акліматизуватись, а тоді ставати до роботи. В останній розмові зізнався, що не вірить у свою смерть. «Віталіку, я полежу, потім почну потрохи ходити, а тоді знову встану і сяду за штурвал. Ти будеш командувати, а я собі десь-колись прийду, тебе підміню». Дуже ще хотів жити.
Водою нам назустріч наближається другий корабель тернопільського озера. Капітан Стасюк вивертає штурвал управо, щоб його оминути.
— Знаєте, як тепер називається колишній ПТ-50? — запитує і сам відповідає: — «Капітан Т. Г. Парій», як дідо. Це я його так назвав. Як приніс Григоровичу офіційні документи з назвою, то він сказав своїм специфічним акцентом: «Та їтіш його двадцять! Да зачем воно нада? Ну шо ти таке робиш?». Але я бачив, що насправді його це втішило.
Він трохи мовчить, вдивляючись у воду.
— Сподіваюсь, — каже зрештою, — що не підведу його.
Завтра зранку він знову стане за штурвал. Відточеним рухом заведе двигун. Вслухатиметься у стугон, що наростатиме. І, озирнувшись до команди, хвацько віддасть наказ: «Ну шо?! Пагналі!». Точно як дід.
Текст: Оксана Княжик
Фото: Сергій Коровайний reporters
