22.04.2024
Новини

“Хочу, щоб люди не забували, що у нас війна”: історія молодого медика з Тернополя

Ярослав Корніцький

Без перебільшення кожен, хто зараз на пекельній передовій, заслуговує не лише на окрему розповідь, а й, мабуть, на власну книжку. Кожна історія – це життя окремої людини, цілої родини, яке змінилося назавжди. Неймовірними жертвами ці Люди змінюють світ, прагнуть зробити майбутнє нашої країни кращим і вільним. Один з таких Героїв – молодий медик з Тернополя Ярослав Корніцький. Про свого колегу розповідають у КНП “ЦЕМД та МК” ТОР. 

“Добровольці нашого Центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф – це особлива категорія людей. Про кожного з них можна писати книжку. Героїчний епос. Не менше. Тільки накладений на сучасні реалії, де фоном війна. Справжня і така страшна, що і в казці не вигадаєш. Всі найстрашніші історії писалися з життя. І ця пишеться кров’ю українців. Так цинічно і безжально, що поступово можна втратити віру, надію і любов. Залишити десь на узбіччі, як зайвий тягар, адже вже точно знаєш, що щасливого кінця не буде. І тоді з’являється один із них, добровольців. Заповнює весь простір певністю свого призначення, витісняючи страх і відчай. Для кожного з них у ці важкі часи боротьби йдеться про щось своє. Але всі вони мають і дещо спільне – твердою рукою самі пишуть свою долю, не даючи ворогу поставити на собі клеймо жертви.

Ярослав Корніцький – один із титанів нашого Центру екстреної медичної допомоги, на плечах якого в тому числі тримається медичний фронт. Цілком буквально, а не для гарного слова. І якщо ви запитаєте, про що цей молодий чоловік, який обрав для себе шлях на Схід, а зовсім не навпаки, то тут є лише одна відповідь. Ярослав – це про свободу вибору, якої українці прагнули ще задовго навіть до славнозвісного козацтва. Він обирає бути там, де вважає за потрібне в той чи інший момент свого життя. Обирає тоді, коли тисячі просто рухаються за течією. І знаєте що? Чуття ще ні разу його не підвело. Принаймні у тих кроках, які ставали доленосними. Таким був і той день, коли хлопець заніс документи у медичне училище.

Після 24 лютого життя усіх змінилося в один день. Комусь довелося покинути домівку, хтось пішов воювати, хтось продовжував виконувати свої обов’язки та тримати своє підприємство на плаву. Все працює, поки люди тримаються разом і не дають цьому світу розсипатися на уламки від російських ракет. Наш герой хотів зробити щось більше для перемоги, тому вирушив з ротацією працівників нашого Центру на деокуповану Херсонщину, де допомагав як цивільному населенню, так і роботі стабілізаційних пунктів. Це був новий досвід усвідомлення того, що війна є насправді, бо ось вони перед тобою – її наслідки, розруха і травмовані мешканці, як не буквально, то психологічно.

Рішення долучитися до лав Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Пирогова у хлопця теж було спонтанним. Хоча насправді в душі він вже був готовий стати частиною того локомотива, який рухає нашу країну до перемоги. Зробити рішучий крок допомогли колеги, які вже планували відбути свою ротацію у якості медиків-добровольців. Друзі повернулися із серпневої ротації додому, а Ярослав залишився там на пів року. Перших два місяці він працював на реанімаційній бригаді. Забирав зі стабілізаційного пункту важких пацієнтів і доставляв до лікарень. В якийсь момент його пересадили на медичну евакуацію – третє плече евакуації. На цьому етапі вводяться всі ліки, забезпечується внутрішньовенний доступ і здійснюється транспортування поранених до стабілізаційного пункту. Повернувся до Тернополя лише на місяць, щоб пройти курси підвищення кваліфікації фельдшерів, трохи пожити в цьому тиловому світі й зрозуміти для себе, чи змінюється щось тут, поки наші бійці віддають за нас життя там. Маленький спойлер: ні, все залишається незмінним. Головне, не варто говорити військовим, що ви втомилися від війни чи когось кудись не посилали. Варто в першу чергу бути чесним перед собою. І питання ставити саме собі.
Що далі? Далі повернення до лав ПДМШ, а там Бог покаже. Що керує Ярославом? Чим рухається його добра воля?

  • Я знаю, що роблю добру роботу. Я на своєму місці, коли треба. Надихаєшся людьми. Одного привезли пораненого, а він просить його підлатати й відпустити, бо він ще двох покладе. Хоча іноді бувають і моральні спади. Не без того. В будь-якому випадку, роботу не перестаєш робити. Стараєшся викладатися на всі 100%. Врятувати людину. За ці пів року розширилося коло спілкування. Коли мені потрібна підтримка, я завжди можу подзвонити чи написати своїм побратимам з ПДМШ. Не завжди вдома можуть тебе зрозуміти й сказати потрібні слова. Дуже хочу, щоб люди не забували, що у нас війна. Бо коли ми в єдності, то ми сильніші. Всі ми там будемо. Рано чи пізно.

В наших добровольцях так багато реалізму, бачення повної картини сучасного світу і нашого місця в ньому. І зазвичай ця картина вимальовується в темній палітрі. Але разом з тим, з великою ймовірністю навпроти ви побачите усмішку і живі очі. Адже той, хто збагнув, за що він готовий померти, завжди добре знає, за що варто жити. Нехай дорога, обрана Ярославом, веде його до перемоги й щасливого майбутнього, адже саме такими серцями та такими руками закладаються найнадійніші підвалини державності. І нехай Бог оберігає його у цій його нелегкій, але гідній справі”.

Перейти до панелі інструментів