Василь Дрозд – водій автотранспортних засобів виїзної бригади Е(Ш)МД підстанції №3 Тернопільської станції в цивільному житті, а тепер – доброволець Першого добровольчого мобільного шпиталю (ПДМШ) імені Миколи Пирогова приймає відзнаку Головнокомандувача Збройних Сил України Валерія Залужного з рук президента ПДМШ імені Миколи Пирогова Геннадія Друзенка, – розповідають у КНП “ЦЕМД та МК” ТОР. Це нагрудний знак «За сприяння війську», яким нагороджуються герої за значний особистий внесок у справу розбудови і розвитку Збройних Сил України, зміцнення співробітництва у військовій, науковій, соціальній, культурній та інших сферах життєдіяльності Збройних Сил України.
Дія відбувається десь на Донеччині під небом, на якому замість зірок розсипається російська артилерія, яка ж заміняє і святкові салюти. І якщо комусь поряд з урочистістю моменту вбачається і драма, то ви будете здивовані. Наш звитяжець не очікує «паркетних» нагород у глянцевих залах. Саме тут він проживає одну з найважливіших ліній свого життя, саме у підніжжя передової поряд із своїми побратимами і на піку піднесення свого духу приймає подяку за те, що вважає справою честі і покликом серця. Рішучість, вміння добре робити свою справу і щира посмішка – це те, що робить його найкращим воєнним товаришем на Сході і зразком для наслідування у тилу.
Шлях Василя до усвідомлення свого місця у ці буремні часи розпочався ще минулого грудня з поїздки водієм на деокуповану Херсонщину у складі бригад Е(Ш)МД Центру. Після неї була друга, а вже влітку цього року він відправився добровольцем у ПДМШ ім. Миколи Пирогова, де успішно відбув дві ротації і станом на сьогодні перебуває у третій. Має великі сподівання, що його заберуть до війська, коли ПДМШ перейде до складу ЗСУ.
Звичний світ почав змінюватися ще майже десять років тому, а після 24 лютого просто перевернувся з ніг на голову, закривши вікно можливостей, забравши цілу когорту рідних людей і друзів та здатність дихати на повні груди. Багато українців зачаїлося у своєму маленькому світі, балансуючи десь поміж всеохоплюючою вірою у перемогу і моральними спадами, заганяючими в апатію. І тут перед вами постає Василь Дрозд. Сповнений сил та енергії чоловік у розквіті сил, який не словами, а власним прикладом показує, що ви самі можете визначати своє буття. І якщо його садять за кермо автівки у повному нічному мороці, під обстрілами, у чужій місцевості без дороговказів, без чіткого маршруту, але з конкретною метою – виїхати, вивезти побратимів і вижити, то він зробить це. Він везтиме поранених бійців із стабілізаційного пункту до лікарень віддалених міст стільки, скільки знадобиться. Він знайде живильне джерело в пустелі в той час, як ми не можемо напитися, будучи за крок до нього.
У нашого героя-водія, хоча він себе таким і не вважає, немає недосказаного. Він торує цей шлях настільки впевнено, що хочеться і самій підірватися із затишного крісла. Якщо вам потрібен був знак того, що козацькому роду нема переводу, що перемозі бути, що її виборюють гідні люди з великими серцями, то ось він, знак. Нагрудний знак «За сприяння війську» в руках тернополянина, який готовий обійняти усю Україну.
