28.05.2022
Інтерв’ю Новини

Священник з Кременця розповів, як поміняв керівну посаду на ризи та служіння Богові

Іноді людина, здається, має усе для повного щастя. Але чогось бракує. Тоді ми невпинно шукаємо себе у житті. І добре, коли вдається віднайти – себе і своє призначення. У кожного це по-різному. Який шлях пройшов від успішного керівника, кандидата наук до священника, “Терміново” розповів настоятель храму Воздвиження Чесного Хреста у Кременці о. Роман Іваницький.

З о. Романом ми знайомі давно, ще за довго до того, як він одягнув священницькі ризи. У Кременці більшість людей знають його як працівника лісового господарства, викладача лісотехнічного коледжу, директора ботанічного саду. Проте, свого часу, уже в свідомому віці, він відмовився від усього цього заради служіння Богові. І відверто зізнається, що ні про що не шкодує.

  • О. Романе, як і коли вперше прийшла думка настільки кардинально змінити своє життя?
  • Духовне мене цікавило з дитинства. Але студентське життя, бурхлива молодість, розвиток кар’єри дещо відволікли від цього. Поринув з головою у роботу, тож часу на осмислення високого було небагато. Майже 10 років працював лісничим Суразького лісництва (Шумський район – авт.). У цей період почав частіше розмірковувати над вічним, над духовністю, своєю місією в житті. Частіше заходив до церкви, молився, почав себе у чомусь обмежувати. Проте тоді мій піст більше нагадував дієту, повного осягнення його суті на той момент ще не було.

  • У Вашому житті, мабуть, мала статися якась подія, яка підштовхнула до цього доленосного рішення – стати священником?
  • Справді, дещо таки було… Якось напередодні Великодня мені наснився сон: моя старша сестра (в Романа Іваницького дві сестри – Олександра та Світлана – авт.) сказала мені, що я повинен іти навчатися в духовну семінарію. Спочатку я не надав цьому значення. Та рівно через рік, знову перед Великоднем мені наснився той же сон. Я й тоді нічого не зробив у цьому напрямку. Але певні думки уже з’являлися. Якось вкотре ми зустрілися з настоятелем собору Преображення Господнього, моїм хорошим другом, Володимиром Буграком. Розповів йому про сон, який весь час повторювався. Він порадив мені не нехтувати таким знаком. Так я вступив у Волинську духовну семінарію у Луцьку.

Думка про священництво прийшла уві сні

  • Проте священником Ви стали не відразу?
  • Коли поступав у семінарію (2012-2015 роки навчання – авт.), рішення ще не прийняв. Просто було бажання вчитися. На врученні дипломів, митрополит Михаїл запитав: що маю намір робити. Я відверто сказав, що не знаю. На той час вже був кандидатом сільськогосподарських наук та працював директором Кременецького ботанічного саду. На це митрополит мені відповів, що, коли я вже потрапив у семінарію і довчився, то все ж стану священником.

9 січня виповнився рік, як я в священничому сані, а 12 лютого буде рік, відколи я священник. Служив дияконом у соборі Преображення. Потім запропонували очолити парафії невеликі у Матвіївцях та Гринківцях Шумського благочиння.

  • Чи маєте зараз дотичність до своєї попередньої діяльності?
  • Так, я допомагаю товаришу, який займається матеріалами для садівництва, розмноженням декоративних рослин. Це більше навіть хобі ще зі студентських років.
  • Ви стали священником у досить свідомому віці. Що відчуває дорослий чоловік, у якого за плечима уже певний життєвий досвід, коли вперше одягає священниче облачення?
  • Відчуття міняється одразу. Це навіть важко описати словами. Раніше такого не відчував і не знаєш з чим це можна порівняти. Коли служиш чи співслужиш у храмі – це ще по-іншому: і піднесення, і відповідальність. Складні і сильні відчуття.

Служіння – це сильне відчуття відповідальності та піднесення

  • До Вашого служіння у теперішній парафії привела трагічна подія, там помер священник. Як саме Ви стали настоятелем Чеснохрестської церкви?
  • Останній раз я співслужив з о. Василем у його парафії на храмове свято, в кінці вересня минулого року. Зустрічалися й в інших церквах, ми дружили з покійним. Після його смерті, на прохання благочинного о. Володимира Буграка і за підтримки громади мене призначили настоятелем храму.

  • Ви як кременчанин, звісно, знайомі з історією цього храму, яка місцями досить трагічна.
  • Так, як і багатьох церков у певний історичний період. У радянський час, в роки занепаду релігії, у Чеснохрестській церкві був склад тодішнього будинку культури. Відновили призначення цієї історичної споруди у 1990-их роках. Тоді до становлення храму доклалися і парафіяни, і настоятель. Там зроблено колосальну роботу. Останні 20 років, коли настоятелем був о. Василь, у храмі і навколо нього весь час щось робили, ремонтували. Це єдина у Кременці дерев’яна церква, збудована у волинському єпархіальному стилі.

  • До речі, як ставитеся до використання новітніх технологій для служіння та донесення слова Божого, наприклад, через соцмережі?
  • До суспільства потрібно звертатися зрозумілою йому мовою. На сьогодні друковане слово майже віджило, усе це перейшло у мережу. Якщо люди хочуть чути проповідь й через соцмережі, то потрібно відкривати ці можливості. Звісно, спілкування з Богом у храмі це не замінить, але людям потрібно іти назустріч. Багато моїх колег-священників так і роблять. Наша парафія теж має сторінку у Фейсбуку та чат у Вайбері.

Людям потрібно іти на зустріч, й через соцмережі також

  • А як ставитеся до вимог одягу для жінок, у якому потрібно відвідувати храм? Адже у ПЦУ пояснюють, що хустка на голові не є ознакою побожності людини. 
  • Пріоритетно, звісно, духовний настрій людини, коли вона заходить до храму, а не зовнішній вигляд. Одяг не повинен бути спокусливим, таким, що відволікає. Про вимоги до одягу є звернення у старому завіті. Єдина засторога, що жінка не може одягати чоловічий одяг, а чоловік жіночий. Поряд з цим маємо приклад святої Ксенії, яка після смерті свого чоловіка носила його одяг. Це не завадило їй стати святою.
  • Ви стали священником, коли Вам було уже за 40. До того у вас було звичайне мирське життя, грішили, мабуть, як усі люди. Зараз Ваша доля кардинально змінилася, знайшли своє призначення. Чи стало Вам краще, спокійніше на душі?
  • Набагато. Які посади я не обіймав, які проекти не робив, усюди відчував, що це тимчасово. Зараз відчуваю спокій, що займаюся тим, чим повинен. Господь для кожного має свій індивідуальний план спасіння.

Схожі пости

У МОЗ пояснили, чи можна з кашлем та нежитем відвідувати дитсадок

Redaktsia

Кількість інфікованих коронавірусом за минулу добу подвоїлася

Як відзначатимуть День молоді у Тернополі: програма

Перейти до панелі інструментів