Військовий з Кременеччини нагороджений за бої на Сході «Сталевим Хрестом»

Новини Редакція 12.02.2026

Іван – справжній герой нашого часу! З перших днів повномасштабного вторгнення він без вагань долучився до війська та служить у 211 понтонно-мостовій бригаді Сил Підтримки Збройних Сил України.

Військовослужбовець родом із мальовничої Тернопільщини, Кременецького району, і його рішучість та відданість – приклад для кожного з нас. Про це повідомили “Терміново” у 211-понтонно-мостовій бригаді Сил Підтримки ЗСУ.

Згадує той перший шок, коли не вірилось, що все це дійсно відбувається насправді:

– Все почалось неочікувано, жорстко та просто шокувало. Але вдома сидіти я не збирався, тому не задумуючись попрямував до найближчого ТЦК аби якнайшвидше долучитись до лав ЗСУ, – каже Іван, розповідаючи про свій шлях.

Раніше він служив у морській піхоті, у далекому 1995-1996 роках, що навчило його дисципліні та справжній залізній витримці, а цивільному житті майстрував на будівництві цілих 15 років. Тепер Іван – командир відділення буксирних катерів у 211 понтонно-мостовій бригаді.

– Моя робота специфічна та не з легких. Треба бути і механіком, і водієм, постійно працювати з людьми. А на воді необхідно діяти швидко, обережно та злагоджено, адже ніколи не знаєш, що може трапитись і будь яка зупинка, це завжди великий ризик для всіх.» – зізнається він.

Іван розповідає про брак фахівців, про необхідність навчати новоприбулих військовослужбовців, які до війни були звичайними цивільними.

– Нам дуже необхідні люди, при чому те, хто ким був і чим займався до цього, взагалі не важливо, адже у війську є досить різних спеціальностей та напрямків для будь кого. Головне – це бажання бути корисним, а всьому, що потрібно – ми навчимо та зробимо з будь кого справжнього фахівця своєї справи! Тому, хто ще має сумніви, долучайтесь, та давайте боротись із ворогом разом! – каже Іван.

Захисник з гордістю ділиться історіями про те, як його відділення будувало понтонні переправи на Миколаївщині, займалось наведенням паромних переправ та з бійцями бригади евакуйовували понтони. Будучи на Херсонщині військовослужбовці евакуйовували різну техніку, а на Донеччині зміцнювали оборону, будуючи фортифікаційні споруди.

За видатні досягнення у бойових діях на Сході, захисник був нагороджений відзнакою Президента України «За оборону України», почесним нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних Сил України «Сталевий хрест» та почесним нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних Сил України «Кращий сержант Збройних Сил України».

Найдивовижнішою історією Іван називає знахідку кошеняти на Херсонщині.

– Прибилося до мене маленьке кошеня. Воно всюди слідувало за мною, зі мною спало, їздило за продуктами, вечеряло, та завжди зустрічало як повертався з завдань. Назвали ми це маленьке пухнасте щастя Тетяна, саме так звали господиню у якої ми винаймали житло.» – розповідає з посмішкою військовий.

– Ще до від’їзду додому кошенятко встигло стати нашим талісманом. Воно завжди було поряд, то сховається в тіні броні, то вилізе на плече, то покладе лапку на рукав, саме тоді, коли треба хоч трохи тиші серед турбот. Інколи я думав: може, це вона нас береже, своїм маленьким серцем тримає наші нерви цілими. Побратими сміялися: «Тетяна – наш маленький командир морально-психологічної підтримки!». І правда, з нею було ніби якось легше дихати.» – згадує Іван.

Після повернення додому, кошеня одразу стало домашнім улюбленцем усієї родини. Але на цьому сюрпризи не закінчились.

– Коли я привіз кицьку з Херсонщини додому, вона подарувала нам ще четверо маленьких кошенят, ото була радість та забава для всіх. Насправді, я навіть не думав, що разом з нею у мій дім зайде відчуття тепла й простого щастя. Вона наче закріпила невидимий місток між фронтом та домом. А котенята… Вони виросли, знайшли добрі руки – хто залишився з нами, хто пішов до друзів. Але цей «бонус» я згадую як знак: життя вперто триває навіть там, де гуде небо! – розповідає військовий.

Для Івана побратими з бригади – це вже давно сім’я.

– За ці роки я зрозумів: бригада – це не просто мій підрозділ. Це – моя сім’я! Четвертий рік у війську, і коли кажу «моя родина», то першими в голові з’являються обличчя моїх побратимів. Ми знаємо слабкі та сильні сторони один одного, вміємо мовчати там, де слова зайві, і говорити тоді, коли тиша ранить… З ними я навчився триматися й не падати духом, приймати втрати і берегти кожну мить, де є сміх, чай у металевій кружці та надійна опора побратима, яка завжди поруч – каже Іван.

Що буду робити після перемоги?

– Чесно, про це я ще не думав, – відповідає воїн. – Поки дуже багато роботи та завдань, та й у мене насправді лише одні думки лише про те, як прискорити нашу перемогу! – каже військовослужбовець.

На українського захисника вдома чекають діти, мати, сестра, кицька Тетяна та маленькі пухнастики.

– Служба у війську навчила мене простих речей: не пропускати дрібні радощі, берегти своїх та вчасно надавати допомогу тим, хто цього потребує. І кицька Тетяна, нагадує мені про це щодня. Бо інколи одна маленька тваринка може зробити більше для серця, ніж найдовша відпустка. А моя найбільша опора — це мої побратими, моя надійна військова сім’я. Разом ми тримаємось, разом і переможемо! – гордо каже захисник.