Нещодавно двоє студентів відвідали Тернопільський будинок дитини «Малятко». Перший з них, зараз, намагатиметься вам розповісти про своє перебування там (вибачте будь ласка, якщо занадто особисто і емоційно, по-іншому писати не хочеться). Звичайна будівля, ще радянської зовнішності на вул. Сахарова, 2, гарно заховалася за висаджені перед нею сосни й ялинки. Вона б так і залишилась для нас непримітною, якби ми не знали, що саме сюди нам потрібно передати невеличкий пакуночок для дітей від імені коледжу: гофрований папір, термоклеєвий пістолет, двохсторонній скотч і якусь іншу дрібну канцелярію.
Пакуночок передавали ми вдвох педагогу-педіатру Ларисі Борисівні. Запитали чи можна поспілкуватися з дітьми, нам сказали що ні, бо зараз вирує епідемія кору і такі візити не бажані. Ми вийшли з будинку… На вулиці я вирішив, що хочу повернутися назад, щоб поспілкуватися, якщо не з дітьми, то з педагогом. Навіть не знаю, радіти чи заздрити Ромі, який в цей час залишився мене чекати на дворі. З Ларисою Борисівною ми проговорили хвилин 20. І хоча їй далеко не вперше приходилось відповідати на питання схожі на мої, «чайникові», сльози жінка стримати так і не змогла… Ніби і я зараз не можу, 2-га година ночі, сиджу на кухні, згадую прожитий день і “в захльоб ридаю”. Це неможливо… Просто неможливо на таке дивитися і розуміти, що це реальність, а не страшний сон. С*ка, чого все так не справедливо?
Найголовніше з того, що розповіла вихователька:
– заклад існує вже 38 років;
– швидше, в 90-ті, на початку 2000-х, в будинку перебували або діти сироти, або діти з інвалідністю (без ручок, без ніжок). Зараз, тут знаходиться 47 діток, віком до 6-ти років. Всі вони розподілені на групи: перша — 1-місячні немовлятка діти до 1,5 рочку; друга — від 1,5 до 3-х років; третя — від 3-х до 6-ти. За кожною групою закріплений педагог-вихователь також в будинку працюють головний лікар, логопед, психолог і кухарі. Серед дітей є лише одна кругла сирота, всі інші — або діти, які через певні обставини позбавлені батьківського піклування, або ті, яких сюди віддає соціальна служба, яка перед цим відбирає їх у батьків, даючи шанс виправитися: викарабкатися з скрутного матеріального становища, вилікуватися від алкогольної чи наркотичної залежності і так далі (рідко в кого виходить, в одиниць вийшло), або діти, чиї батьки невиліковно «кончені» і не заслуговують права на життя.
– майже всі діти в будинку з серйозним рівнем затримки в розвитку. Вони починають сидіти, ходити, говорити на 4-5 місяців пізніше норм. Є дитина, якій зараз чотири рочки і яка ще толком не говорить. Є дівчинка, в якої мама алкозалежна шльондра, яка брала з собою дитину на виклики до 6-ти років, бідолашне вже стільки життя побачило, що ворогу не побажаєш. Є тут діти, яких соцслужби забрали з наркопритонів, в яких підлоги не було видно, все тонуло під товстим шаром шприців і різної «дурі».
– єдина підтримка притулку — прості люди і волонтери, які втім справляються з цим завданням і діти забезпечені всім необхідним: теплом, світлом, гарячою водою, канцелярією. Іграшок каже стільки, «що діти вже не знають чим гратися». Малеча забезпечена всім крім сім’ї.
– влада в нашій країні абсолютно безсовісна і безсердечна. Навідується сюди хтось з чиновників лише перед Різдвом, Паскою і Новим Роком і звісно… виборами. Перед минулими виборами завітав в будинок, якийсь депутат. Діти старалися, готували якісь виступи. Він сидів з кам’яним обличчям, дивився на годинник, думав чи довго ще до кінця, потім зняв абсолютно душерозривний сюжет, в якому виставив себе неймовірним героєм і поїхав. Через деякий час в закладі зламалося два тени в бойлерах, які нагрівають воду. Грошей на той момент не було, головний лікар насмілилася подзвонити до цього самого депутата і попросити 500грн на два отих тени і працівник, який встановив би їх (бо в колективі працюють одні жінки, ніхто цього робити не вміє), депутат сказав, що вони розглянуть це питання. І пройшло, с*ка, 5 років, питання досі розглядається.
Як так можна? Мені в голові не вкладається. Як? Йдучи сюди я налаштовував себе, що буде важко, дуже важко, але не уявляв наскільки… З перших секунд, з перших кроків і подихів в середині закладу, зрозумів, що це місце не для таких сентиментальних пацанів, як я. Ні гарний ремонт, ні стильні картини, ні навіть безмежна любов вихователів, яким в ноги вклонитися хочеться за те, що вони роблять, тай не тільки їм — всім людям які небайдужі до чужої біди і проблеми, але, нажаль, не можуть приховати ту атмосферу, яка тут панує. Атмосферу покинутості і самотності.
Людині, яка тьфу-тьфу, ніколи з таким не зустрічалася, складно там перебувати, складно, повірте. Але ще складніше їй зустрітися з оцими маленькими дітиськами, які ні в чому не винні, але чомусь, через щось, знаходяться в місці, яке не повинно існувати. Жодна дитина в світі не заслуговує на такий початок свого життя. І коли до тебе, підбігає маленький, 5-річний хлопачка, а разом з ним така ж сама, малесенька 5-річна леді і обидва в один голос кричать, запитують, – «Тату, тату, ти до нас? Ти прийшов нас додому забрати?», в тебе світ перед очима падає. В той момент жити з одного боку не хочеться, а з іншого — хочеться, як ніколи. З одного боку ти нічого не відчуваєш, стоїш не дихаєш, а з іншого — всередині вирує і любов і дика ненависть, і серце з грудей вилітає і слова сказати не можеш. Придумуєш на ходу тупу відмазку, дякуєш Ларисі Борисівні, що все таки дозволила тобі на дві секунди завітати до дітей і йдеш німий на вихід. Зустрічає тебе Рома, питає що і як, а ти далі йдеш, не говориш. Приходиш додому і не знаєш куди емоції, куди злість подіти, чи піти на турнік, на холод їх повиганяти, чи забухати на два дні, а в результаті – сидиш зараз на кухні… Вже в 3-й годині ночі, додруковуєш цей текст, думаєш, варто вибачитися за те, що він занадто якийсь … вийшов, вибачаєшся (отам вверху, на початку), закриваєш ноутбук і далі “в захльоб” ревеш і … не спиш до ранку. Думаєш, дякуєш, думаєш…
Автор – Андрій Гнатюк
Думка автора може не співпадати з думкою редакції.
