
Мені 5. Літо. Ба взяла мене з собою на роботу, в колгосп. Я з роззявленим ротом розглядаю телят і не помічаю, як стаю по коліно в стічну канаву з
. Ба свариться і миє мені ноги. Чалапаю додому в її сандалях. Кумедно.
Мені 6. Зима. Ба дістала з горища ящик із ялинковими прикрасами. Там рожеві скляні зайці, зелені вовки, бурульки, ескімоси із дивним виразом обличчя і вицвівший від старості дощик. Я обережно дістаю і з цікавістю розглядаю кожну іграшку. Наряджаємо малесеньку ялинку й плануємо які 12 страв готувати на Святий вечір. Затишно.
Мені 7. Субота перед Великоднем. Я назбирала різних листочків із бур’яну й петрушки. Ба прикладає їх до яєць і замотує в капронові колготи, щоб фарбувати крашанки у цибулевому лушпинні. В неділю раненько йдемо до церкви. Мені холодно і дуже хочеться спати. Після освячення дивимося як «грає» великоднє сонце. Гарно.
Мені 8. Зима. Заходжу до хати після катання на санках. Кусючі шерстяні штани, шапка, рукавиці — все обліплене снігом. Ба забирає мокрий одяг і заганяє мене на лежанку грітися. Добре, тепло.
Мені 9. Зимові канікули. У мене жахливий кашель. Ба натирає мені груди, спину й ступні козячим жиром. А потім ще дає його пити, з гарячим молоком. Огидно.
Мені 10. Літо. Ба жене мене додому дубцем, бо я загралася із сусідськими дівчатами й не прийшла вчасно додому. Іду, похнюпившись. Соромно.
Мені 11. Літо. Сільський ставок. Я борсаюсь у воді, намагаючись попливти. Ба каже, що дівчатка так не плавають. Треба плавно, потихеньку, як кораблик. Пробую знову. Вода — як чай. Приємно.
Мені 12. Літні канікули. Ба вчить мене робити котлети, варити борщ і пекти макові рулети. Обідаємо разом, як і завжди. Ба наливає собі, мені й двоюрідному братові по трішечки солодющого трояндового лікеру. Тітка потім буде сваритися, що Ба хоче зробити із нас алкашів. Смішно.
Мені 13. Літо. Ми з двоюрідним братом сидимо на даху курника і їмо шовковицю. Головне — встигнути швидше за шпаків. Сині руки, сині роти, одяг у плямах, які неможливо відіпрати, а ми — щасливі. Смачно.
Мені 14. Середина літа. Нам із двоюрідним братом вже набридла компанія одне одного. Починаємо сваритися, а потім і битися. Ба розбороняє нас і божиться, що більше не візьме до себе. Наївно.
Мені 16. Літо. Ба відпустила мене з сусідським хлопцем на дискотеку. Пізній вечір, серенади цвіркунів. Перший незграбний поцілунок. Трепетно, ніяково.
Мені 23. Різдво. Приїхала в село вже зі своєю чотиримісячною донечкою. Ба метушиться. Натираємо фужери, які рік припадали пилом у серванті, носимо із холодної веранди молочний кисіль і холодець. Накриваємо на стіл, сперечаємося про щось побутове, розказуємо останні плітки. Люблю ці сімейні застілля, коли всі разом. Радісно.
Мені 31. Поминальна неділя. Відвідала свою Ба на кладовищі. Йду рідними вулицями і розумію, що село майже перетворилося на пустку. На очах бринять сльози. Сумно.
Для когось село — це глухомань, тяжка праця і відсутність комфортних умов для проживання. Для мене — це місце сили, спокою. Місце, яке асоціюється зі словом «дім». Місце, де я була вільною, безтурботною і по-справжньому щасливою.
Сонячні ранки з прохолодою роси, теплі вечори з п’янким ароматом матіоли, солодка, гаряча від сонця полуниця, великі жовті черешні «з м’ясом», шурхіт свіжого сіна, терпкий запах деревію і полину, нескінченні розмови з моєю Ба — ось що для мене село.
Мальовниче, сонячне й гамірне — таким я пам’ятаю тебе, Неморож 
P.S. Дякую усім читачам за коментарі й щирі слова 
Радію, що багатьом відгукнулася моя історія, розбудила теплі, щемкі спогади з дитинства.
Нехай світла пам’ять про наших рідних живе вічно 
Автор – Віталія Нагорнюк
