
Сьогодні зізнаюсь в любові.
До Лановець. Місту,в якому живу.
Маленьке містечко. Моє. Наше.
Тут усі всіх знають. Не з чужих слів, не з новин — з життя.
В аптеці навіть не питають, що потрібно. Знають. Просто простягають через віконце звичну коробочку і додають: “Якщо нові — то, певно, до дітей зібралися?”
І це болить. І гріє водночас.
У продуктовому не питають: “Скільки?”, питають: “Цілий батон чи половинку, як завжди?”
Бо знають, що у тебе вдома зранку ще пахне кавою, а ввечері хлібом. І, може, трохи тишею.
На вулиці зупиняють не для пліток, а щоб просто сказати: “Бачили твоє відео… Дякуємо. Цікаво.”
Бо тут живуть не підписники — а серця.
А ще -тут сусідка Женя приносить тобі смачний домашній торт просто тому, що ти щиро привітала її чоловіка з Днем ангела.Дякую Женя Прокоп’юк .
І це не про обов’язок — це про людяність.
І тьотя Галина зранку гукає через паркан: “Я тобі кураків принесу, щоб перець зрухнув у рості!”
Бо тут не просто городи — тут взаємність.
Тут жінки з тріснутими руками від роботи в землі плетуть сітки, мов молитви.
Чоловіки мовчки носять ящики із сухпайками — і лиш іноді змахують щось із очей. Кажуть: пил. А ти знаєш — не пил.
Тут ніхто не грає ролей. Тут просто живуть. Пам’ятають імена, болі, усмішки, дні народження. І втрати.